UA
EN
RU

VІІ. ОРГАНІЗАТОРИ І УЧАСНИКИ РУХУ СОЛІДАРНОСТІ ПРОТЕСТУ

Бочковський Ольґерд Іпполіт (1884 — 1939), визначний укр. соціолог, зокрема націолог, публіцист і політ. діяч; родом із Херсонщини; проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; на еміґрації в Чехії з 1905 р., під час визвольних змагань чл. укр. дипломатичної місії в Празі; в 1933 очолював т. зв. “Голодовий Комітет”, написав відомого “Одвертого листа” до през. франц. сенату Е. Еріо, який заперечував існування голоду на Україні. Гол. праці: “Поневолені народи царської імперії, їх нац. відродження та автономне прямування” (1916), “Націологія і націографія” (1927), “Боротьба народів за нац. Визволення” (1932), “Вступ до націології” (1934) й багато ін., опублікованих різними мовами.[1]

 

 

 

 

Левицький Дмитро (1877-1942), адвокат і гром.-політ. діяч; до першої світової війни в Раві Руській і Бережанах; 1915 попав у рос. полон, 1917 гол. Гал.-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни в Києві, 1919 — 21 посол УНР у Копенгаґені; по повороті до Галичини ред. щоденника “Діло” (1923-25), один із засновників УНДО і його перший гол. (1925 -35), а в 1936-39 заступник гол. В 1928-35 посол до поль. сойму і гол. Укр. Парляментарної Репрезентації; в 1936 — 39 гол. Укр. Координаційного Ком-ту у Львові; з 1936 р. гол. ред. колеґії “Діло”, 1939 заарештований большевиками, помер у Бухарі (Узбекська ССР).[2]

 

 

 

 

 

Мудрий Василь (1893—1966), журналіст, гром. і політ, діяч, д. чл. НТШ; 1921-25 квестор і секретар Укр. (Таємного) Унту у Львові, 1921 — 31 чл. Гол. Управи т-ва “Просвіта” (з 1932 р. заступник гол.), з 1923 чл. редакції, в 1927-35 рр. гол. ред. “Діла”; 1926 — 39 заступник гол. УНДО (і автор його програми), з 1935 гол. УНДО, як також Укр. Парляментарної Репрезентації, речник т. зв. “нормалізації” укр.-поль. відносин і віцемаршал поль. сойму. На еміґрації гол. ЦПУЕ в Німеччині; з 1949 р. в ЗДА, де був м. ін. екзекутивним дир. Укр. Конґресового Комітету Америки. Розвідки про змагання за укр. ун-т у Львові (“Боротьба за огнище укр. культури на Зах.-Укр. землях”, 1923), про УНДО, про останню укр. еміґрацію, “І. Франко як гром. діяч” (1957) й ін.; численні ст. в пресі.[3]

 

 

 

Пеленський Зиновій (1890 — 1943), гром.-політ і кооп. діяч у Галичині, син Андрія П.; ред. “Госп.- Кооп. Часопису” (1927-30), референт пропаґанди при Ревізійному Союзі Укр. Кооператив та його представник на міжнар. кооп. з’їздах. Чл. ЦК УНДО (з 1929), посол (з 1930) до поль. сойму і делеґат Укр. Парляментарної Репрезентації на конґресі нац. меншостей і в справах укр. петицій до Ліґи Націй, чл. Президії Ради Нац. Меншостей у Женеві. 1940 — 41 — комісар Рільничого Банку в Любліні та гром. діяч на Холмщині й Підляшші, пізніше дир. аґрарного банку у Львові.[4]

 

 

 

 

Рудницька Мілена (1892 — 1976), політ. і громадська діячка, журналістка, учителька сер. шкіл, пізніше викладач на Вищих Пед. Курсах у Львові (1921-28), одна з ідеологів укр. жін. Руху на Зах. Україні та його провідних діячок у 1920-30-их рр. Гол. Центр. управи Союзу Українок у Львові (за її головування він розрісся у сильну всенар. орг-цію), укр. жін. конґресу в Станиславові (1934), Світового Союзу Українок, політ. жін. орг-ції “Дружина Княгині Ольги”; ред. двотижневика “Жінка” (1935-39); учасниця і репрезентантка укр. жіноцтва на міжнар. жін. з’їздах. Активна діячка УНДО, посол до поль. сойму (1928—35, працювала у його комісіях — осв. і закордонних справ). Як делеґатка Укр. Парляментарної Репрезентації захищала в Лізі Націй укр. петиції, зокрема в справі т зв. пацифікації і голоду на Сов. Україні, мала контакти з урядовими і гром. колами зах. Европи і виступала з доповідями на міжнар. з’їздах. У 1936—39 чл. президії Укр. Координаційного Комітету у Львові. З 1939 на еміґрації: Краків, Берлін, Прага, Женева (де у 1945-50 була дир. Укр. Допомогового Комітету), Нью-Йорк і Мюнхен.

З 1919 виступала з ст. у пресі на полі, феміністичні й виховні теми. Окремі кн.: “Укр. дійсність і завдання жінки” (1934), “Зах. Україна під большевиками” (1958), “Дон Боско. Людина, педагог, святий” (1963), “Невидимі стигмати” (1970).[5]

 

 

Русова (уроджена Ліндфорс) Софія (1856 — 1940), педагог і гром. діячка, одна з піонерок укр. жін. руху, дружина Олександра Р., нар. в садибі Олешні на Чернігівщині у франц.-швед. родині. З 9 років жила у Києві, де закінчила гімназію і увійшла в укр. патріотичне середовище Лисенків-Старицьких. З 1871, разом з сестрою Марією, вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. 1874—76 у Петербурзі була діяльна в укр. земляцтві, допомагала чоловікові в підготовці повного “Кобзаря” Т. Шевченка для вид. у Празі 1876. Згодом на хуторі б. Борзни працювала як повитуха й вела культ.-осв. роботу. З 1879 вчителювала в Олешні. Ув’язнена 1881 за зв’язки з рос. рев. колами і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. Часто переслідувана, міняла місце перебування, проте всюди включалася у гром. роботу (в Київ. Громаді, Одеській Укр. Громаді, Харківському Обществі Грамотности, була гол. Нац. Комітету Учителів та ін.), влаштовувала прилюдні нар. читання, організувала таємні школи. З 1909 р. — викладач і проф. на Вищих Жін. Курсах А. Жекуліної та у Фребелівському Пед. Ін-ті в Києві; співзасновниця і співр. пед. ж. “Світло” (1910-14), 1917 - чл. Укр. Центр. Ради, в Мін-ві Освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготовці укр. шкільних підручників і в укладанні пляну й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати нац. характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (держ.-гром. виховання). 1920 р. — лектор педагогіки Кам’янець - Подільського Ун-ту і гол. Укр. Нац. Жін. Ради (до 1938). З 1922 на еміґрації, з 1923 у Празі, проф. педагогіки Укр. Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова.

Р. співр. численних наук, і популярних журн. — укр. і рос, автор праць гол. з пед. питань (зокрема дошкільного виховання), але також; з літ. і мистецтва…[6]

 

 

Темницький Володимир (1879 — 1938), гром.-політ. діяч, журналіст, родом з Гусятинщини (Галичина), правник, був активний у студентському житті, у боротьбі за укр. ун-т у Львові, один з засновників і ред. “Молодої України” (1900 — 02), діяльний чл. і в 1914 — 21 гол. управи Укр. Соц.-Дем. Партії. За першої світової війни Т. був чл. Бойової Управи УСС і Гол. Укр. Ради у Відні та активний співр. Союзу Визволення України; 1919 віцемін. закордонних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, мін. закордонних справ у кабінеті Б. Мартоса; з 1923 в Галичині. Ст. на політ. теми в укр. газ.[7]

 

 

 

 

Інніцер (Innitzer) Теодор (1875 — 1955), австр. церк. діяч, з 1932 архиєп. Відня, з 1933 кардинал; ординарій українців католиків у Австрії, для яких призначив 1945 ген. вікарієм о. М. Горникевича. Вже в 1920-их рр. допомагав укр. еміґрації через Укр. Рел. Комітет у Відні; в 1933 р. організатор міжнар. допомоги для голодуючого населення в УССР; опікун укр. втікачів і духовенства.[8]

 

 

 

 

 

 

 


[1] “Енциклопедія Українознавства”, К., 1993, т. 1, стор. 169.

[2] “Енциклопедія Українознавства”, К., 1996, т.4, стор. 1267

[3] “Енциклопедія Українознавства”, Л., 1996, т. 5, стор. 1658.

[4] “Енциклопедія Українознавства”, Л., 1996, т. 5, стор. 1977-1978.

[5] “Енциклопедія Українознавства”, Л., 1998, т. 7, стор. 2630-2631.

[6] “Енциклопедія Українознавства”, Л., 1998, т. 7, стор. 2650.

[7] “Енциклопедія Українознавства”, Л., 2000, т. 8, стор. 3165.

[8] “Енциклопедія Українознавства”, К., 1996, т. 3, стор. 869.

випадковий матеріал
Брошура “За що бореться український народ”