UA
EN
RU

ПЕРЕДМОВА

 

Лише наприкінці минулого століття, після здобуття Україною державного суверенітету, коли для широкої громадськості після десятиліть замовчування та перекручування фактів і подій нашої драматичної історії відкрились так звані “спецхрани” бібліотек та архівів, стало можливим у повен голос на загальнодержавному і світовому рівнях говорити про одну із найстрашніших трагедій України, ба й усього людства, – Голодомор 1932-1933 років, - справжню Голгофу українського народу, його у віках незагойну рану.

За час незалежності України, а особливо останніми роками зроблено немало для об’єктивного висвітлених нашої минувшини, офіційного визнання Голодомору геноцидом українського народу. Це, передусім, ухвалення Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, Указів Президента України від 28 березня 2007 року “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” та від 24 листопада 2007 року “Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам’яті жертв Голодомору”, проведення парламентських слухань у Верховній Раді України, затвердження відповідних заходів Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, науковими установами, громадськими організаціями тощо.

У загальнонаціональний рух за відновлення історичної правди свою скромну лепту вносять і архівісти Львівщини.

Працюючи з раніше закритими (таємними) фондами, а також із спогадами наших сучасників, автори-упорядники разом з іншими працівниками Державного архіву Львівської області вивчили цілу низку документів, так чи інакше пов’язаних з Голодом в УРСР у 1932-1933 роках, і які до цього часу широко не оприлюднювались.

Як відомо, до 1939 року Західна Україна не входила до складу колишніх Української РСР та Союзу РСР і не пережила у довоєнний час сталінських репресій і жахіть Голоду. Крім того, органи окупаційної державної влади тогочасної Польщі, не бажаючи псувати дипломатичні та інші стосунки з могутнім східним сусідом, не реагували на геноцид українців за Збручем. Тому зрозуміло, що фонди західноукраїнських архівів, у т.ч. і Львівського обласного, не містять оригіналів документів державних органів, які на офіційному рівні давали б оцінку подіям 1932-1933 років на Великій Україні.

У той же час українське населення, громадські організації Галичини не спостерігали байдуже за стражданнями єдинокровних братів на Сході і постійно у той період виступали з акціями протесту, укладали “допомогові” комітети, звертались до урядових, політичних, релігійних чинників інших держав, міжнародних інституцій. Також і неупереджені представники світової громадськості, що мали доступ до неспотвореної інформації, висловлювали своє глибоке занепокоєння станом справ на Радянській Україні. Все це знаходило своє відображення у матеріалах західноукраїнської і європейської преси та службовому листуванні органів поліції і державної влади. Значна частина публікацій або й навіть цілі випуски газет з матеріалами про голод на Радянській Україні з цензурних міркувань вилучались судовими органами з обігу і передавались до фондів архіву, де зберігались спочатку із штампами “Skonfiskowane”, “Tajne” а у радянські часи - під грифом “Секретно”.

У рік сумного ювілею в намірі внести свою малу лепту у справу вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років автори-упорядники звернулись до вивчення документів 75-літньої давнини. Частково така робота вже проводилась на відзначення 60-ї та 70-ї річниць, а матеріали пошуку у порівняно незначному обсязі оприлюднювались у 2003 році на тематичній виставці у приміщенні архіву, а також у засобах масової інформації та окремою брошурою. Теперішнє, друге видання є значно більшим за обсягом, містить документи, що не увійшли до попереднього, але при цьому також не претендує на оприлюднення усіх виявлених документів, що зберігаються у фондах Державного архіву Львівської області.

Основу вивчених і опрацьованих матеріалів складають часописи, які у 1932-1934 роках виходили у Львові, зокрема “Діло”, “Нова зоря”, цензуровані і конфісковані примірники газет “Нове село”, “За Україну”, “Боротьба”, листування польських державних установ, інформаційні повідомлення та аналітичні записки правоохоронних органів у перекладі на українську мову та письмові спогади очевидців Голодомору, зібрані у 1993-1994 роках.

У спогадах різних людей з різних областей України, газетних замітках і статтях є багато повторювань. Найуживаніші слова збірника – “голод”, “голодомор”, “кати”, “пам’ятаю” та ін. Автори-упорядники навмисно не оминали матеріалів з часто повторюваними словами або схожими між собою епізодами оповідей, оскільки такі повторювання є додатковими свідченнями того, що по усій території тогочасної України картина була однакова. Однаковим було і ставлення населення до тих подій.

Спогади очевидців оприлюднюються майже повністю. Бо коли ж це робити, як не тепер, і для чого ці документи потрібні, якщо нечитаними широким загалом будуть лежати у тиші і темряві архівних полиць? Зробити спогади та інші матеріали про Голодомор надбанням громадськості – це не тільки один з розділів фахової роботи архівіста, а передусім моральний обов’язок чесної людини, громадянина і українця перед тими, хто загинув від Голоду і тими, хто вижив, а на схилку літ попри хвороби і тілесну неміч знайшов сили ще раз згадати страшну минувшину і викласти її на папері на спомин нащадкам.

Авторами-упорядниками повністю збережено стилістику, орфографію і пунктуацію джерел (крім перекладних) та подано мінімум найнеобхідніших коментарів і пояснень - нехай архівні документи говорять самі за себе.

Записували спогади очевидців і постраждалих від Голодомору та брали участь у пошуку архівних матеріалів працівники Держоблархіву, члени осередку  “Просвіта”  О. Гринишин, Л. Федоришин, В. Кислий, О. Бєлік, І. Олесь, Є. Демус, В. Савчук. Допомогу у роботі надавали також О. Бондар, Е. Бугера, П. Кравчук, Г. Мельник, М. Мицан, Л. Соколовська (Сопіла), Й. Штатман.

 

Тож тихо й обережно перегорнемо пожовклі від часу сторінки документів першої третини ХХ століття та неупереджено поміркуємо над ними.

 

випадковий матеріал
Циркулярний лист Державного секретаріату внуштрішніх справ УНР про заснування “Центрального комітету допомоги жертвам війни”