UA
EN
RU

“Нехай їхнє село опустошене буде,

хай мешканця в їхніх наметах не буде!”

(Пс. 68-26)

 

І. ЯК І ДЛЯ ЧОГО ЗАМИСЛЮВАВСЯ ТА ОРГАНІЗОВУВАСЯ ГОЛОДОМОР

 

“Нове село”, 28 травня 1933 р.[1]

“Що думав Лєнін про селян?”:

Визначний італійський письменник Паніні[2] написав книжку „Ґоґ”. Її переклали майже на всі европейські мови. В тій книжці переповідає він свою розмову з апостолом і творцем теперішнього комунізму, Лєніном. Лєнін приняв його в своїй канцелярії на Кремлі в Москві і так розбалакався, що читаючи це, волося дубом стає з жаху. Між иншими спитав його Папіні про відношення Лєніна до селян. На це Лєнін дав таку відповідь:

- Ненавиджу селян — відповів Володимир Іліч, зщуливши з відразою уста — ненавиджу мужика, що його виідеалізував той задурений у західнім боввані перегнилий Турґенєв*) і той лицемір, навернений фавн, Толстой.**). Мужики це представники того, чого стерпіти не можу: минувшини, віри, єресі, релігійного божевілля та ручної праці. Потураю їм і гладжу їх, але ненавиджу. Я хотів би, щоби вимерли всі до одного. Один електротехнік варт для мене більш як сто тисяч мужиків”.

„Дійдемо до того, маю надію, що будемо годуватись стравою, яку за кілька хвилин витворять машини наших хемічних фабрик і нарешті зможемо знищити мужицьку масу, що взагалі стане зайва. Мужики мусять стати робітниками або здохнути. Життя на лоні природи це передісторічний сором.”

„Мусите затямити собі, що більшовизм уявляє собою потрійну війну: війну наукових варварів з інтелектуальною гниллю, війну Сходу зі Заходом і війну міста зі селом”.

Не хочеться вірити, щоби Лєнін палав такою ненавистю до селян. Але безпощадна війна більшовицької влади проти селян, нажаль, підтверджує слова Лєніна. Вони ненавидять селян і нищать їх. Більше дбають про одного трактора, як про ціле село.

 

*)   великий російський селянський письменник.

**) великий приятель селян.”

 

“Діло”, 26 лютого 1932 р.

“Руїна села в СРСР”:

“Систематичне руйнування села в СРСР прибирає щораз  більше катастрофальної форми. Поминувши те, що село, а ніхто інший, оплачує шалені пляни індустіялізації аґрарної країни та переміни тайґи й тундри в урожайний край, з цього села забирають останки на прокормлення “пролєтаріяту”, себто нових десять чи трохи більше тисяч щасливих можновладців і робітників.

Чому там ведуть цю систему руїни села – відомо. Бож ніщо інше, як власне село – це забороло проти комуністичних експериментів, які напевно на цьому і зломлять карк. Але покищо це село мусить терпіти небувалий визиск, стаючи тим самим потерчатком у цілій комуністичній суспільній драбині.

У звідомленнях, що їх опублікували з нагоди обговорення нового бюджету СРСР на р. 1932-33 виказано теж, як розділюють суспільний дохід на поодинокі кляси, бажаючи цим доказати, як солідно “розкуркулено” село і зміцнено міський пролєтаріят. Цей суспільний дохід союзу був у відсотках, враз з передбаченням на р. 1932 такий:

 

 

1928

1929

1930

1931

1932

пролєтаріят

32,1

31,6

36,9

45,5

46,3

ремісники

5,8

5,5

3,5

3,7

3,3

члени колєктивів

1,0

2,4

11,4

21,5

28,5

індивідуальні хлібороби

43,4

39,3

36,2

17,8

6,8

куркулі

4,6

3,9

1,2

0,5

0,1

капітал. населення міст

3,6

2,4

1,8

1,1

0,8

 

З цього видно, що ще в 1928 р. члени колєктивів мали тільки 1 проц. доходів, індивідуальні господарі були найсильнішою суспільною групою з 43,4 прц. доходів, а куркулі 4,6 прц або разом село мало 49 прц. всього суспільного доходу. Однак систематичне нищення села через всякі комуністичні потягнення і “переводження” індивідуальних господарств на колєктиви напротязі 3-х років дає вже в 1932 році передбачення такого стану: члени колєктивів 28,5 прц., індивідуальні хлібороби 6,8 прц. і куркулі 0,1 прц., або разом дохід села 35,4 прц. Виходить з того, що доходи села загально понизилися на 13,6 прц. всього доходу в союзі або спали для себе на 36 прц., або кругло на більше ніж 1/3 частин!

Осе ясний доказ, що радянська влада збільшує доходи т.зв. пролєтаріяту коштом села. Бож звичайним викрутом є твердження про те, що індивідуальні господарства щезають, зате множаться колєктиви і через те селу … краще. Бож кількість сільського населення не тільки не зменшується, а навпаки воно приростає куди скорше, ніж міське, а помимо того його дохід зменшений на 1/3 частину. Наслідок цього – безмежна нужда і руїна села на користь розбудови міста і …всесвітньої революції.

Для ще яснішого представлення цієї справи, слід згадати, що “пролєтаріят”, якого доходи в 1932 р. оцінюють аж на 46,3 прц., дає всього 4 прц. цілого населення союзу.

Який же гарний коник для більшовицької пропаганди, що десь там в Америці, чи інших капіталістичних країнах, 50 прц. суспільного доходу є в руках двох чи чотирьох відсотках кровожадної буржуазії! А тут в “безклясовій” пролєтарській державі 4 прц. населення має теж близько половину суспільного доходу! …”

 

“Діло”, 9 червня 1932 р.

“Голод на Радянській Україні.:

“АТЕ повідомляє з Риги, що голод на Радянській Україні приймає катастрофальні розміри. Про вагу ситуації свідчить факт, що на Україну приїхали нагло голова союзного радянського уряду Молотов, заступник Сталіна в політичному бюрі комуністичної партії Каґанович і штаб вищих урядовців з Москви. Молотов і Каґанович мали в Харкові нараду з головою українського уряду Чубарем та з іншими представниками більшовицької влади на Україні. На основі звітів місцевої влади голод по українських селах приймає жахливі розміри. Є колгоспи, де населення зачинає їсти корінці, як це ствердили в Чернігівщині. Нарада рішила не стосувати ніяких репресій супроти селян, що не виконують пляну весняних засівів. Навіть радянська преса не укриває факту голоду на Україні. „Пролетарська Правда” повідомляє про розділ 300.000 пудів зерна між голодуючі колгоспи, з яких населення тікає масово. Тепер Молотов і Каґанович обїзджають рільні колєктиви і виголошують промови, закликаючи селян занехати пасивний опір.”

 

“Діло”, 28 липня 1933 р.

“Голод на Україні.

“Написав для „Діла” д-р Евальд Амменде ґенеральний секретар Конресу Національностий (Відень).”:

І. ГОЛОДОВІ СТРАХІТТЯ В СССР І ЗОКРЕМА НА УКРАЇНІ.

Це не простий випадок, що я як ґенеральний секретар Европейського Конгресу Національностий, який обєднує кругло 40 міліонів европейців, підіймаюсь отсього труду, щоби світові з’ясувати нечувані страхіття голодової катастрофи в Радянськім Союзі…

3. ПРИЧИНИ ГОЛОДОВОЇ КАТАСТРОФИ НА УКРАЇНІ.

Коли мова про причини сумного явища, то знавці совітських відносин є одної думки, а саме, що завинили тут крім кліматичних впливів небувала досі поява ржі, заломання засівної кампанії, та передовсім повна невдача нагально перепровадженої коллєктивізації…

4. ЧОМУ МОСКВА ВИГОЛОДЖУЄ  УКРАЇНУ?

У тому твердженні належить шукати ключа до того, що діється в Радянськім Союзі…

… Половина великанської території Союзу, вся північ і малощо не всі промислові центри і райони живуть довозом надвишки збіжевих продуктів полудня, головно України. Від їх скількости, зглядно від мінімального постачання засобами поживи консумційної части Радянського Союзу, зокрема його промислових центрів, залежить існування і будуччина комуністичної держави. Звідси і провідна думка, що найважніша й основна задача радянської господарської політики — це забезпечення тих районів у засоби поживи. На практиці це виглядає так, що без огляду на те, яке було жниво, лихе чи добре, консумційні осередки мусять за всяку ціну дістати мінімальну скількість харчових продуктів, хочби ті, які їх мають постачати, самі голодом примирали[3]. У минулому році в брутальний спосіб забрали селянам їх збіжжа, так що вже в лютім шаліла на Україні, тій колись найбогатшій землі, а також над Волгою і на Кубані страшна голодова нужда, Сотки тисяч і міліони впали її жертвами. Безсилі, опухлі, із страшним виразом в очах, зійшли вони тихо, без протесту з того світу. Ніщо не турбувало грізної тиші. Голодова змора, яка лягла на Україні не доходила за кордон і спокою не заворушила ніяка зловісна чутка. До непізнання виснажені і палаючі жаждою вмирають діти, мужі і старці. Всюди один і той самий образ страхіття – страшної голодової смерти…”

 

“Діло”, 6 серпня 1933 р.

“Страхіття на Радянській Україні”:

“… Надзвичайно характеристичне, що „пятілєтка” досі ще не викликала (і будьте певні, ніколи не викличе!) голоду, масового вмирання російської людности на Московщині. Нема дурних! Цю долю пляново підготовила Росія лише Україні. Мета: остаточна ліквідація української мазепинської небезпеки, після чого „мать Расєя” могтиме нарешті спокійно спочивати на своїх лаврах.[4]

“…Характеристичне й те, що з приводу голоду в 1921—1923 рр. (про наслідки котрого доктор Haigh, уповноважений міжнародньото Червоного Хреста, вигнаний більшовиками з України, казав, що на Україні тоді мало вимерти 6 міліонів душ) історик тогочасного голоду проф, Фішер писав: „Політика комуністичної партії супроти України має кілька цікавих сторін. Московський уряд не лише не захотів подати до відома американської допомогової адміністрації про становище на Україні, як це він зробив щодо інших областей більше віддалених, але він чинно перешкоджував тому, щоби американці прийшли до контакту з Україною. Москва за всяку ціну ігнорувала голод над Чорним Морем[5], що був не менший, ніж на Волзі…”

 

“Діло”, 11 серпня 1932 р.

“Марево нового голоду в СРСР”:

“… А голод, як відомо, жартів не знає. Голод пхає свою жертву на все, щоби тільки найти своє заспокоєння. Тому не дивно, що з недоїдання, або зі страху перед маревом нового голоду, крадуть збіже з піль, крадуть хліб з ваґонів у часі транспортів, крадуть із пекарень, заготовчих складів та маґазинів. А далі не диво й те, що більшовицька влада, щоби рятувати лад і порядок, щоби рятувати запаси хліба, видала 8. серпня ц. р. невиданий і нечуваний досі в світі декрет виключно проти злодійства та крадіжей харчових продуктів.

Цей декрет Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету, оголошений в усій радянській пресі, передбачує кару смерти або тюрму найменше 10-ти літ разом із конфіскатою майна для кожного, хто важиться на кражу товарів у часі їх транспорту, без огляду на те, до когоб товар належав, до держави, до кооператив, чи навіть до приватних осіб.[6] Декрет зрівнює далі майно колективних господарств (тобто збіже), кооператив і їх складів з державним майном та передбачує теж кару смерти або найменше 10 літ тюрми разом із конфіскатою майна для всіх тих, що важились би це майно (мова виключно про харчові продукти) красти. Є в декреті і така точка, яка присвячена куркулям чи кулакам. Куркулів жде заслання до концентраційних таборів (тобто до Соловок) на час від 10—15 літ за те, якщо вони будуть намовляти виступати з колєктивів, або будуть саботувати колєктивні господарства і ділати на їх шкоду.

У мотивах цього несамовитого декрету сильно підкреслено між іншим те, що в СРСР відбуваються тепер масові крадіжи збіжа з піль, зі складів колективів і радгоспів (радянських фільварків) і масові продажі збіжа на ринках перед державною заготовкою хліба. Такий стан погрожує провалом цьогорічної хлібозаготовчої кампанії і тому ВЦВК і уряд СРСР опублікували аж такий твердий і страшний декрет. Для нас ясно, що цей декрет не матиме сподіваних наслідків. Бо на голод не поможуть ніякі декрети, голод треба заспокоювати хлібом…”

 

“Діло”, 3 вересня 1932 р.

“Боротьба за хліб у СРСР.”:

“Крім декретового виповідження війни крадіжі збіжа ще й боротьба з харчевою спекуляцією!

Недавно, як це вже відомо нашим читачам, появився в СРСР декрет про гострі, драконські засоби боротьби з масовим явищем розкрадання збіжа зі складів, кооперативних зсипів, з ваґонів, кораблів і з піль (обрізування колосків) та колгоспних і радгоспних (фільваркових) ланів. Наслідки цього декрету вже видно. Досі засудили в СРСР уже кількадесять людей на смерть за розкрадання збіжа. Жертвою присудів впали переважно бідаки, а в тім найбільше селян, яких підозрівали у куркульських настроях. Тепер більшовицька преса розпочала ще одну ударну кампанію боротьби, а саме: вона пропагує безоглядну боротьбу зі спекулянтами харчових продуктів.

У тій ціли пригадує ця преса постанову уряду СРСР і ЦКомітету ВКП(б) з 6. травня 1932 р., яка вимагає від усіх прокураторських і поліційних орґанів влади „вжити заходів, щоби викорінити приватників і перекупників-спекулянтів, які намагаються нажитися на колгоспній торгівлі”…

… Отже більшовицька преса, проголошуючи безоглядну боротьбу перекупням-спекулянтам тим самим проголошує боротьбу за виголоджування тих численних громадян СРСР, які могли набути харчові продукти тільки від спекулянтів. Але й цього мало, бо більшовицька преса закликає всіх громадян, а між ними і тих, які добувають харчі тільки від спекулянтів, щоби вони активно допомагали органам ДПУ і прокуратури у виловлюванні спекулянтів. А спекулянтам загрожує неабияка кара. Постанова з 6. травня 1932 каже про це так: „Орґани ДПУ, орґани прокуратури й місцеві орґани влади обовязані вжити заходів до викорінення спекуляції, застосовуючи до спекулянтів і перекупників увязнення до концентраційного табору речинцем від 5 до 10 років, без права застосування амністії”...

 

“Діло”, 13-16 вересня 1932 р.

“Голод і руїна в УСРР.”:

“…Але послухаймо наочного свідка, як провадилась ця добровільна колєктивізація.

— „Як я вже казав, у нас у Мосинцях до колєктивізації відношення було цілком ясне: інші нехай собі що хотять роблять, а нам і без колхозів добре. Тому ніхто до них і не голосився. Аж ось в осені 1929 року починають до нас їздити „аґітатори-орґанізатори” і схиляти до колгоспів і то так сьогодні сход тягнеться до вечора, а на другий день знову, а у вечорі знову. Люди сплять на тих зібраннях, мовчать... а до колгоспу не голосяться. Тоді в слідуючий приїзд аґітатора справа починається з другого боку. При відчиненню сходу проголошують, що невдачі колгоспного руху залежать від кулацької „контри” і тому всіх винних у цій куркульській „контровій” пропаганді рішено виселити, а майно їх віддати на майбутній колгосп. Тут же зараз по списку починається конфіската майна у тих, хто був у списку, заготовлення підвод і відправка куркулів на стацію. Боже ти мій праведний, що робилося в селі: плач жінок, дітей, худоба реве, люди пробували сперечатися... Так де там, нагнали чекістів і в один день коло сорока родин „розкуркулено”, сорок хат стало пусткою, сорок господарств зруйновано до тла і то мабуть чи не найкращих. Скликають сход, знову агітатор починає нахиляти людей до колгоспу і знову ніхто не пишеться, або приголоситься яких три чотири чоловіки з самих ледачих...

… Треба теж знати, що серед тих агітаторів дуже рідко трапляється наш чоловік,… хоч говорити стараються по нашому…

… Після цього начальство наше зовсім озвіріло. В село нагнали силу чекістів, приїхали оратори і разом зі скликанням сходу тягнуть людей на висилку і примовляють, що так буде з кожним, хто не пристане до колгоспу. Щож нам бідним було робити? Мусіли вписатися, записався і я…

… Треба додати, що не дивлячись на безліч отих сходів та промов, ми так і до останнього часу не знали на практиці, що це таке той колгосп. Та мабуть і самі „оратори” теж того не знали, але коли згодом з надісланих „правил” довідалися, що це буде не лише спільний обробіток ґрунту, але і все спільне господарство, коли почали стягати до дворів бувших куркулів худобу, реманент і ріжне знаряддя, щось страшне почало творитися на селі: кожну ніч почали різати худобу і ті, що записались до колгоспу, і ті, що залишились поза ним. Різали биків, коров, овець і найбільше свиней. З усієї худоби, що було в Мосинцях, залишилося не більше половини. Навіть коней люди старалися позбувати, щоб не здавати в колгосп. Дехто з найбільш завзятих, виганяв коней до степу на холод, морози: „нехай краще там здохне, як має понівірятися без господаря”. Довелося і мені своє господарство зруйнувати і віддати колгоспові, та більш усього було мені шкода мого коня, якого я сам виховав від жеребця; кращого коня не було на всю округу. Коли, щось місяць після того, пішли ми з жінкою подивитися на свого коня до колгоспного двора, то не пізнали: стоїть худий, голодний, труситься під дощем зі снігом — дивимося і мало не плачемо. Нарешті жінка не видержала, взяла десь уздечку, хомута і вночі вкрала свого коня і привела до дому. День його переховали, а на другий продали за Дніпро і всеж таки взяли за нього 160 рублів. Це нищення худоби не пройшло даром населенню. Знову приїзжала комісія з центру і справа закінчилася новою висилкою за „куркульське” відношення до соціялістичного сільського господарства…

…Отак-то був у нас злагоджений колгосп. Вся справа з ним закінчилася в початках 1930 р. і хоч робити було нічого, то всеж нового „начальства” на селі значно прибавилось. І знову таки те начальство набрано з найпоганіших людей, всякої ледачі і дармоїдів, які і господарства не вели, а продавали свою землю…

… Коли наші Мосинці почули, що Сталін заявив, що з колгоспу вільно кожному виписуватися (до речі цього Сталін зовсім не заявляв), то вони раптово і просто таки валом почали виписуватися з колєктиву і в колгоспі на осінь 1930 року і початок 1931 залишилося не більш 35—40 проц. всіх тих, що з початку до нього записалися. Радість на селі була спершу надзвичайна, але коли довідались, що з колгоспу їм нічого не вернуть, що і землі їм не дадуть, тої, що вони передали були в колгосп, то дехто знову готовий був до нього вернутися. Післяж того, як проголошено нову „хлібозаготовку” і вияснилось, що на тих, хто повиходив з колгоспу накладуть в 4—6 разів більше „продналогу”, то тоді майже всі кинулися назад до колєктиву. Але тут вони довідалися, що їх можуть прийняти лише тоді, коли вони представлять посвідки про виконання зобовязань хлібозаготовки. А якже вони могли це зробити і без землі і господарства? Дехто почав останнє спродувати, купувати хліб і предявляти його за посвідками, дехто мав його прихованим і теж здавав, а багато з цих нещасних почало кидати село і тікати куди очі глядять, шукаючи праці на фабриках, будівлях, копальнях і т. і. Це був початок того великого руху з села, який продовжується весь час і котрий приводить до того, що в селі, де було раніш щось коло 590 рільних господарств, на весну 1932 року не менше 150 хат стояло забитими і пустими, при чому те число щораз більшало. Виходить, що за неповних два роки одно село тратило майже третину своєї людности. Після цього всього пішла серед народу чутка, що це Сталін навмисне видав свою заяву про колгоспи, щоб тим самим отримати більше хліба для державних складів…”

 

“Нова зоря”, 2 жовтня 1932 р.

“Крівава масакра селян на Україні”:

“Реквізиції збіжжа в голодних селян на Україні доводять до крівавих подій. В околиці Кремінчуга напали голодні селяни на зареквізоване від них збіжжа, зложене в кооперативнім маґазині та зачали його розбирати між себе. Вислана карна експедиція убила кількадесять селян, ще більше ранила. Ранених заборонено везти до лічниці й навіть лічити вдома під острою карою. Тому вони конають по полях з ран і з голоду, бо їх рідні бояться ними заопікуватися.[7]

 

“Діло”, 6 січня 1933 р.

“Міліон селян утікло з України в інші сторони С.Р.С.Р.”:

“Кореспондент нюйорського ,,Таймсу”, Волтер Дуранті, приїхав з Москви до Парижа і почав посилати такі телеграми до „Таймсу”, яких радянська влада була би не перепустила з Москви. Дуранті повідомляє, що міліон селян покинуло Україну і помандрували, втікаючи перед голодовою смертю і шукаючи хліба, в дальших сторонах Радянського Союзу. З початку комуністична влада думала, що це селянство йде на сезонові праці, але селянство не вернулося на весняну сівбу. Тоді стало ясно, що воно втікло з України, шукаючи порятунку від голоду. А про це не можна було подати з Москви, бо цензура не пропустила. Подібних випадків цензурування є багато.”

 

“Діло”, 12 січня 1933 р.

“Харчеві труднощі в СРСР.”:

“В однім з грудневих чисел „Ізвєстій” можна оглядати карикатуру, яка дуже влучно зясовує стан, в якім перебуває тепер радянське робітництво. Горішня частина карикатури представляє кілька нероб, по радянській термінольоґії — „лодирей, прогульщиків і летунів”, що завчасу стали в чергу перед кооперативною крамницею; долішня частина карикатури представляє працьовитих робітників, що по скінченні роботи прийшли купити засобів поживи й опинилися перед грубою колодкою на дверях кооператви та написом, що товарів вже нема…

Не є випадком, звичайно, що „Ізвєстія” беруть свої ілюстрації саме з українського промислу, бо засобами поживи забезпечує радянський уряд в першу чергу московські фабричні райони.[8] З другогож боку як селянство так і робітництво на Україні бореться більш інтенсивно пасивним опором проти визиску державного підприємства, ніж московське населення…”

 

“Діло”, 1 лютого 1933 р.

“Масовий опір проти колєктивізації.”:

“МОСКВА. 30. І. ПАТ. Голова ради народніх комісарів Молотов заявив на засіданні ЦКВ[9], що викрито саботажеві орґанізації не тільки в багатьох совхозах і колхозах, не тільки в низових установах радянського господарського апарату, але навіть у центральних орґанах народнього комісаріяту земельних справ. Крім того викрили орґанізації, що спричинили масову гибіль сколєктивізованих коней та худоби, защіплюючи носатину й інші недуги. У звязку з тим переведено у Москві та на провінції багато арештувань. Між іншими арештовано кількох вищих урядовців комісаріату земельних справ.”

 

“Діло”, 1 лютого 1933 р.

“Примусові роботи і розстріли за саботаж.”:

“В Москві оголосили два декрети, підписані Сталіном і Молотовом, що торкаються реалізації заповідженого Сталіном нового курсу супроти селянства у справі виконання збіжових наказів. Один декрет передбачує створення спеціяльних комісій, що мають контролювати постачання збіжевих приділів, призначених для потреб держави. Заповідає притім, що на випадок невиконання повнотою урядового пляну на всіх мешкаців опірних округ будуть наложені примусові роботи. Селяни, що укривають збіже, будуть адміністраційним шляхом розстріляні[10]. Другий декрет установляє вільну продаж збіжа по вільних цінах для округ, де сільська людність виконала повнотою наказані приділи.”

 

“Нова зоря” 2 лютого 1933 р.

“Голод і гонення на Україні”:

“Преса доносить: На Україні брак хліба. В Харкові, Київі, Одесі та инших містах відбуваються щоденно голодові заворушення. Голодуючі нападають на склади й поїзди з харчами мимо сильної сторожі військ ҐПУ. Доведені до розпуки голодуючі кидаються на маґазини та гинуть від куль чекістів. Місцями вдається голодним розброїти сторожу. Були випадки, що надіслані на поміч військові відділи відмовлялися стріляти до голодних. За недодержання „хлібозаготовки” виселюють масово українських селян на Сибір. В послідніх місяцях виселено з України до 20.000 селян, між ними також опозиційних комуністів-Українців. Нещасні виселенці замерзають в неопалюваних ваґонах. Карні експедиції відбирають від українських селян рештки збіжжа та карають за невиконування розпорядків червоної (від крови!) влади.”

 

“Діло”, 11 лютого 1933 р.

“Радянщина в сліпій вулиці.”:

“По похилій площі котиться все життя Радянщини. Там твориться господарський хаос. Так пишуть усі ті, що найближче бачать усі події, а саме, закордонні журналісти. Останні вісти, подані інж. Бассехесом у австр. пресі (“Н. Фр. Прессе”) — приносять дальші подробиці того страшного безладдя, яке запанувало в „орґанізованому” житті Радянського Союзу. Подаємо із них деякі цікавіші.

В останньому півроці загострено диктатуру супроти селян, засилаючи їх, забираючи рештки майна, вводячи кару смерти за крадіж колєктивного майна (передовсім збіжа). Загострено дисципліну серед робітництва і за кожний „промах” (спізнення до праці, не докладність роботи) звільнюють з праці, що рівнається відібранню карток на харчі для робітника і його цілої сімї. Введено паспорти в містах: кому відберуть такий паспорт — мусить до десяти днів вибратися з міста. Не вільно приїздити до міст на відвідини, а найвищі чинники влади мусять признати такий приїзд конечним. Так відібрано решту свободи і міському населенню та робітникам…

… На село прийшло нове лихо. До тракторних стацій поприділювали тепер „політвідділи”. Кожний відділ складається з 4-ох людей, які мають окремі широкі уповноваження для виконування нагляду над всією роботою колгоспів і селян. Це новий наступ на селянство, яке більшовики хочуть за всяку ціну зломити…”

 

“Діло”, 13 лютого 1933 р.

”Було би добре... колиб не та Україна!”:

“Офіціоз Наркомзему СРСР „Социалистическое Земледелие” переповнений вістками про те, що Україна не сповняє тих вимог, які до неї ставлять московські пани. Не бракує погроз в сторону кулаків і інших „елєментів”, не бракує виписування на чорній таблиці прізвищ поодиноких директорів заводів, колгоспів і т. д. з вимогою „ліквідувати” їх. А рівночасно розхвалюють татарську, чи яку іншу область, які вони знамениті „ударники”, як знаменито працюють та помагають радвладі іти „через колгоспи до соціалізму”. Цікаві це голоси, тому подамо кілька вісток, поданих в одному тільки числі „Соц. Зем.” з дня 18. січня ц. р.

Під богатомовним наголовком: „Протягуючи хлібозаготівлю бє Україна по цілій підготовці до весни” якийсь, мабуть малорос, Гавриленко пише таке (у виїмках):

„У пирятинськім райзо (районнім земельнім відділі) вже давно говорять про підготовку до весняної сівби... Перше вражіннія, що люди шевеляться, працюють, та на ділі путанина і повна нерозбериха. Майже щодня міняються провідники райзо. В осені на основі постанов обласних орґанізацій усунено з праці і виключено з партії завідуючого райзо Люльку. Декілька тижнів вів працю Чабан, потім два місяці Левченко, а потім знова появився на сцені Люлька і щойно десять днів тому назначено завідуючим райзо Кірієнка. Чекати на щонебудь розумного від такого ставленая справи — хіба зайво…

Далі читаємо: „Ми нарочно навели низку дрібниць, щоби показати, як проходить в поодиноких ділянках підготовка до весни... А дрібниці представляють цілість”.

 

 

Цього було би досить. Але в цьому-же числі “Соц. Земледелия” є ще й інші речі про ту нещасну Україну, зложені, очевидно в тійже думці що стаття Гавриленка. Їх наголовки говорять за себе: „Одещина ігнорує підготовку до сівби“, „Посівні програми укладають на око” (про ріжні укр. орґанізації на Поділлі), „У плянах нерозбериха” (Київ), „Зернотрактороцентр нищить орґанізацію тракторних шкіл” (Дніпропетровське) і т. д.

Очевидно, що треба українців і повчити, дати їм примір, як належить працювати. І в одній із тих статтей, по соліднім вилаянні „хахлів” пишеться таке:

„Зразок треба брати із колгоспів Мархлєвськото національно-польського району УССР, які закінчили випрацювання плянів та розділили їх по колгоспних бригадах...” От де треба вчитися, як будувати соціялізм!

Так як у цьому одному числі „Соц. Земл.” — так і в інших червоною ниткою проходить одно, а саме: Україна не виконує наложеної панщини, як її повиннаб виконувати. Словом — біда з Україною!”

 

“Нова зоря”, 23 лютого 1933 р.

“Московський диктатор на Великій Україні”:

“Як відомо, Вел. Україна не виконала „хлібозаготовки”, яку приписала їй Москва. Тому з червоного центру прислали диктатора, Постишова, з великими повновластями. Він заняв місце секретаря Центр. Комітету Комуніст. Партії України. Це найважніше становище у большевиків. Постишов за короткий час вспів вже перевести „перестройку” серед ком. партії. Він виступив остро проти тих комуністів, що не виконали „хлібозаготовки” на 100 проц. та хоче опертися на... безпартійних колхозниках, бо „партійні арґанізації не зрозуміли нового положення на селі”. — Аж Постишов їх ,,навчить”.

 

“Діло”, 25 лютого 1933 р.

“Постишов. Історія призначення фактичного диктатора України та його репресійні пляни.”:

“Те, що діється тепер на Україні, може мати рішаюче значіння для висліду боротьби за українську державність і повинно звернути на себе найбільшу увагу українського народу на всіх його землях. В дотеперішній боротьбі між стихійним рухом українського населення та московською владою наступив зворотний пункт. Виявилась передовсім безвартність її знаряддя — Комуністичної Партії більшовиків України. Постанова ЦК Всесоюзної Комуністичної партії з 24. січня говорить: „Партійна орґанізація України не спромоглась виконати доручене їй партійне завдання в справі орґанізації постачання збіжа, не зважаючи на трьохразове зменшення і без того скороченого пляну”. Послідовно — Москва рішила взяти за лоб обласну партію „більшовиків України” та повести масові репресії проти самої України.

Не помогли ані катування української людности, ані кари на провідників сільських рад та колхозів, ані позивання до суду визначних комуністів, ані безупинні чистки партії від “кулацьких та петлюрівських” елєментів. Догану ЦК ВКП, получену до тогож з відповідною промо­вою самого Сталіна, Комуністична Партія України спершу собі дуже до серця не взяла. Плєнум Харківського Окружного більшовицького Комітету, не перевівши навіть дискусії, вичерпав цілу справу на короткім засіданню в двацять хвилин, як гірко скаржився на це потім Постишов. За це першого секретаря цього Комітету Терехова, скинули, а на його місце призначили Постишова, який має бути одночасно другим секретарем цілої Комуністичної Партії України, фактичнож диктатором Радянської України. Завданням його є перебудувати цілу більшовицьку орґанізацію на Україні.

Програма, яку розвинув Постишов на плєнумі Харківського Комітету КП(б)У вартна уваги, як операційний плян нового наступу московського більшовизму на Україну. Цінним є його признання в початку промови, що „питання сільського господарства є в данім етапі найповажнішим, найбільш боєвим відтинком”... „Особливе значіння сільського господарства для партійної орґанізації України випливає, як з питомої ваги України в сільськім господарстві нашої країни (себто цілого СРСР — прим. Ред.) так і з того, що Україна користується особливою увагою збоку капіталістичного оточення...”

Мірником партійної орґанізації Постишов вважає “мобілізацію постачання збіжа для пролєтарської держави”; коли постачання зле, то й партійна орґанізація очевидно зла. А орґанізація зла, бо в ній „численні протирадянські елєменти... білоґвардейці, петлюрівці і т. д.” — тому треба мерщій перевести „перебудову партії!”

Переходячи до конкретної програми весняної сівби, вичисливши скільки гектарів треба засіяти та скільки тракторів направити, реформатор української більшовицької партії заявляє: “Треба негайно розпочати боротьбу за зворот до фонду насіння, розкраденого, розграбованого та протизаконно розданого збіжа”. „…Завдання підготовити та перевести весняну сівбу вимагає значного зміцнення наших репресійних заходів проти кулаків, підкулачників, петлюрівських шкідницьких та інших протирадянських елєментів”[11]

Такий був хід офіціяльних подій на нещасливій Україні при кінці січня та в початку лютого. Легко уявити собі, що діється там поза тією офіціяльною декорацією. Окупаційна влада немає насіння на засів і в короткім речинці якихось пяти-шести тижнів намагається видобути від заселення „розкрадене й розграбоване” збіжа. Таким чином наступний місяць буде місяцем запеклої боротьби, чи не найтяжчим періодом для голодного українського населення…

Події останнього часу виявили повне банкроцтво орґанізації КП(б)У. Всі засоби та зусилля, витрачені московським центром впродовж майже 15-ти літ, щоби обмосковити партію, виявили, що навіть той незначний відсоток українського елєменту, який був потрібний більшовикам для звязку з краєм, зробив цю партію цілком непридатною для цілей моск. централізму. Для того, щоби перебудувати цю партію до вподоби московського центру, бракує і людей і грошей. Коли Постишов гадає, що „безпартійний актив колхозів” справді заступить добре оплачуваних партійних бюрократів то з нього будуть сміятися навіть голодні колхозні коні. Інша справа, що сучасна боротьба України проти Московщини вимагає від української нації таких страшних жертв, що бере острах, чи при такому виснаженні буде вона в силі виконати в найближчій будуччині своє державне завдання.

Однак припинити тієї боротьби і не можна і не вільно…”

 

“Діло”, 5 березня 1933 р.

“Наступ Москви на Україну.”:

“Сучасний похід більшовицького уряду за збіжем є одним з поважних історичних моментів і боротьбі Московщини проти України. У цій боротьбі змобілізував більшовицький провід Московщини всі свої засоби нелюдських репресій і безоглядної демаґоґії… Боротьба за збіже відсунула на другий плян всі інші справи і питання. „Ізвєстія” та ціла більшовицька преса повна боєвих статтей на збіжеві теми, переповнених криками „розпни її!” зверненими проти України. Між ними замітніша стаття Радека („Ізвєстія”, 17. II. 1933), в якій він між іншим говорить: „Тепер ми потребуємо більше хліба, ніж раніше, бо ми створили величезну промисловість... Ніколи ще комуністи не билися за такі високі ціли, як у часі весняної сівби... за озброєння Радянщини для боротьби, яку їй доведеться ще витримати у сутичках, які готує світовий капіталізм...” Отже коштом збіжа забраного на Україні московські можновладці хочуть зводити свої порахунки зі світовим капіталізмом. Більшовицька отвертість також чогось варта…

… Більшовики добувають справді часом буквально боєм кожну тону збіжа на Україні. Масове катування селянства, розстріли та заслання цілих сіл на північ на Україні річ звичайна. Новиною хіба є, що ці репресії уживається проти колєктивізованого селянства, проти колхозів, утворених самими більшовиками. Але ніколи не було ще такої повені „адміністраційних” заряджень для цілого Союзу, спрямованих на боротьбу за збіже на Україні…

 

“Діло”, 11 березня 1933 р.

Більшовицький міністр хліборобства проти України”:

“Дня 16. лютого розпочався перший конґрес „ударників” колхозів, на який стягнено з усіх частин Радянщини до 1.500 делєґатів. На цім конґресі намагалися Ворошилов, Молотов та інші більшовицькі достойники довести, що нескінчення пятилітки та руїна хліборобства спричинені потребами зброїтися проти зовнішніх ворогів, які готують напад на Радянщину. Перед „ударниками” продемонстрували всі досягнення червоної армії. Внутрішнього ворога міністр хліборобства Яковлів змалював при помочі гострих нападів на Україну, кажучи: „Фактом є, що українські колхози працювали зле в минулім році, і весною в часі сівби, і в осени в часі жнив та постачання збіжа. В минулім році вони засіяли за мало пшениці, вівса та ячменю. Цим вони спричинили величезну шкоду державі й собі самим. Окрім того вони зле зібрали збіже і гірше, ніж усі райони виконали свої зобовязання супроти держави. Перед українськими колхозами стоїть завдання надолужити те, що вони за мало засіяли в мин. році. Вони обовязані засіяти в цім році принаймні на 826 тисяч гектарів більше пшеницею, вівсом та ячменем, чого вони не зробили в мин. році... На Північнім Кавказі обробили ґрунт особливо зле на Кубані. В багатьох випадках шкоду робили з розмислом. Колхози та їх провідники винні в тому, що не викрили у свій час кулаків та шкідників і дали їм змогу попсувати ріллю”. („Ізвєстія”, 19. II. 1933).

Як видно, московські апетити на українське збіже ростуть, але росте й опір українського населення.

(Укрбюро Женева.)”

 

“Нова зоря”, 16 березня 1933 р.

“Розстріляли Галичанина Палащука (Конара)”:

“Колєґія ҐПУ засудила сама без суду 75 обвинувачених високих урядників з комісаріяту хліборобства СССР, України та Білоруси за саботаж в хліборобстві. З них 35 засуджено на смерть і розстріляно. Між ними розстріляли б. заступника комісаря хліборобства Галичанина Палащука (Конара) та б. заступника камісаря державних лісів Коварського. 40 обвинувачених засуджено на вязницю від 8—10 літ. Палащука розстріляли за мниме поширювання носатини (!) між кіньми в ціли ушкодження СССР…”

 

“Нова зоря”, 30 березня 1933 р.

“Що діється на Україні. Зліквідували комітети незаможних селян.”

“Часопис “Комуніст” напечатав постанову українського ЦВК про ліквідацію комітетів незаможних селян на Україні. В постанові сказано, що маси незаможних разом з бувшими середняками увійшли в колхози (колєктивні хозяйства), отже не треба вже комітетів незаможників. Інакше кажучи, малоросійська колєґія в Харкові признає, що по наказу Москви так обдерла селянство України, що там тепер уже всі незаможні, отже нема потреби удержувати спеціяльну орґанізацію для незаможних. Цікаво, що в Московщині комітети ,,бідноти” знесено ще 1919 р. Видно, що „комнезами” для ҐПУ вже непотрібні.”

 

“Діло”, 13 квітня 1933 р.

“Секретар Льойда Джорджа про відносини на Україні”:

“Як відомо, недавно повернув в довшої подорожі по Радянському Союзі бувший секретар Льойда Джорджа Ґеретс Джовнс. Він добре говорить російською мовою та розуміє українську. Бував між іншим на Україні, не тільки у містах, але й на селах між селянством. Представник нашого бюра мав нагоду говорити з п. Джовнсоном про відносини на Україні та взагалі Радянщині. Ніхто в Західній Европі, казав він, не може собі уявити цього страшного положення, в якому находиться Радянщина. Всюди, де тільки він бував, чув одне й те саме: „нема хліба, нарід гине з голоду”.

Про Україну п. Джовнс каже, що там саме тепер московський уряд переводить сильну русифікацію, що має на меті знищити український національний рух, який пробивається в кожній ділянці життя на Україні і з яким п.Джовнс стрічався навіть у віддалених від міст україніських селах.[12]

„На Україні помітний сильний національний рух — каже п. Джовнс — і з ним треба числитися. Огірчення проти Москви загальне. В селі, в якому я задержався, всі отверто висказували передімною свої жалі. Один старий селянин схарактеризував положення словами: „Давніше ми мали коні, безроги, кури. Сьогодні гинемо з голоду. Давними роками годували ми весь світ своїм збіжем. Тепер забрали від нас останнє зерно і не остало нам нічого.”

„В Полтавщині сотні покинутих хуторів. Цілі села порожні, бо мешканці або вимерли або пішли шукати за хлібом навіть до... Москви!”

П. Джовнс має вражіння, що весь Радянський Союз стоїть перед маревом голодової смерти. В країні, яка дотепер чванилася тим, що не має безробіття, тисячі робітників тратить працю і можність життя. Фабрики не мають їх чим годувати. На запит, чому фабрики звільняють робітників, один з управителів фабрики, яку п. Джовнс оглядав, відповів, що збільшено механізацію фабрики та піднесено вправність робітників до того степеня, що можна обійтися меншим числом”.

(Укрбюро Льондон)”

 

“Діло”, 21 травня 1933 р.

“Смерть Миколи Хвильового”:

“Микола Хвильовий, один з найвизначніших представників української радянської літератури, помер у Харкові в 40-ому році життя. Він походив з робітничої російської сім’ї. У 1925—7 р. р. належав до національної опозиції т. зв. шумськістів, яка в літературі зветься „хвильовизмом”… В яких обставинах помер розмірно молодий ще Хвильовий (се псевдонім, правдиве його назвисько невідоме), не знати. Не виключена річ, що його смерть стоїть у якімсь звязку з винищуванням української інтеліґенції, яке там тепер переводить присланий з Москви чекіст Постишев.”

 

“Нова зоря”, 8 червня 1933 р.

“Границя між Україною і Росією. Завели її аби не пускати голодних з України”:

“Знамя Росії” доносить: Між УРСР і РСФСР установлено границю. Звичайним “горожанам” України білетів їзди в Росію не видають а то для того, щоби не допускати напливу людей з голодної України в напів голодну Росію. ҐПУ завертає також тих Українців, котрі пішки перейшли границю й опісля сіли в поїзд. Контроля поїздів дуже строга. З того що в урожайній Україні тепер далеко більший голод ніж в студеній Росії, можна собі уявити, як основно червоні товариші з Москви виграбували нашу Україну, а все в імя прекрасної ідеї Карла Маркса. Від тої ідеї вже всім тамошнім Українцям покрасніло в очах.”

 

“Діло”, 1 липня 1933 р.

“Положення на Радянській Україні. Резолюції Центрального Комітету УНДО з дня 24. червня 1933”:

“… 3) Під господарським оглядом московські комуністи ведуть на Україні політику повного визиску. У ділянці промислу експльоатують усі підземні скарби не для потреб України, а в сільськогосподарській ділянці довели колєктивізацією до занархізування хліборобства та повели неперебірчиву в засобах і наскрізь грабункову політику, яка спричинює в тій иайбагатшій і найплодовитшій країні Східньої Европи постійний голод і невидану в світі нужду в українському селі. Така господарська політика комуністів довела до того, що маси українського населення вигибають із голоду…”

 

“Нова зоря”, 9 липня 1933 р.

“СРСР і Україна”:

“... Угода СССР з Польщею а властиво її наслідок: нищення України Москвою викликав, зовсім природна річ, відгомін у найбільш освідомленій національно частині українських земель поза СССР - в Галичині. Правда, той відгомін іще слабий. Та треба надіятися, що він буде чим раз більше кріпнути і поширюватися, аж поки не порушить українське населення поза границями СССР до одного загальнонаціонального настрою і протесту проти московсько-большевицької вівісекції на Україні.

Ясна річ, що большевицька Москва, приступаючи до нищення України, числилася з відгомоном того варварського її акту передовсім у Галичині. І тому вже заздалегідь подбала про глушення того відгомону. В тій ціли большевики заснували у Львові цілий ряд своїх часописів, які мають за завдання з одного боку заперечувати все те, що діється на Україні, а з другого нападати на місцевий український національний рух і тим відвертати увагу українського громадянства від екстермінаційної політики Москви на Україні. І хто має нагоду читати галицьку большевицьку пресу, той бачить наглядно, що та преса виконує наложене на неї завдання.

Та українське громадянство в Галичині не повинно дати збаламутити себе большевицьким наймитам. Навпаки, воно має обов’язок все і всюди розкривати очи несвідомим на поступовання большевиків на Україні та їх наймитів в Галичині... ”

 

“Діло”, 28 червня 1933 р.

“Диктатура голоду”:

“Українські часописи все частіше оголошують листи з Радянської України з жахливими описами голоду, який там панує… Але даремно булоб шукати відомостей про голод на Україні у більшовицькій пресі. Для московського уряду голоду на Україні нема і ніякої допомоги голодним не дається.[13]

Про відносини, які панують по українських селах, можна собі виробити погляд хіба з тих несамовитих по своїм розмірам приготовань які переводить тепер московський уряд до боротьби за новий хліб. Плян походу на українське селянство вироблений до найдрібніших деталів.”

,,Роля совітів у переведенні збору збіжа в цьому році повинна бути безмежно вища, ніж вона була торік чи позаторік. Тепер збір збіжа переводиться не на основі умов. Збір збіжа — закон, а закон здійснює державна влада... Совіти повинні забезпечити найгострішу карність при виконанні колгоспами та осібняками зобовязань відносно постачання збіжа. Вони повинні рішучо боротися проти продажі та спекуляції збіжем, проти утворення всяких протизаконних фондів та проти спроб протиставити інтереси колхозів інтересам держави. Совіти мусять памятати, що торг збіжем може бути дозволений лише після того, коли край, область, республика в цілому виконає свої зобовязання постачання збіжа та забезпечить фонди насіння”. (Ізв.[14] 14. ц. м.)…

Коли згадати до того, що на кожнім колгоспі сидять численні паразити, завданням яких є боронити збіже від „злодіїв та грабіжників”, то стане зрозумілим, чому колгоспні кріпаки гинуть з голоду.

Щоби уявити собі, якої гостроти набирає вже тепер боротьба не лише за збіже, а й за городину, — досить перечитати лист районових сходин голов сільських совітів, делєґатів-ударників та совітського активу Кремінчуцького району Харківщини, у якім між іншим говориться:

„До наших засівів простягається вже рука кулацько-петлюрівської банди та її спільників лінюхів та дармоїдів. І ми сільські совіти — орґани пролєтарської диктатури, мобілізуючи уважність колгоспних мас, спрямували тисячі очей колгоспного і совітського активу на охорону святої соціялістичної власности, на охорону жнив колгоспних ланів. Для охорони врожаю зорґанізовані відділи, що зложені з кращих перевірених колгоспників під проводом делєґатів совітів. День і ніч стоять ці дозорці на ланах. Кращі дозорці обїздять лани перевіряючи чуйність вартових. По скінченні праці у бриґадах ніхто не може перейти без запиту, через лан чи повз лан колгоспів. Намагання клясового ворога та лінюхів ушкодити засіви та викопати засіяні бураки та бараболю в артілях ,,Парижская комуна”, „ім. Петровського”, „8. марта” та „Ленинский путь” завдяки чуйности колгоспної охорони ударемнені, а злочинці затримані. Викрито шкідництво в артілі „Незаможник”, де управитель господарством артілі, член сільського совіту, Макар Івко, зарядив косити зелені засіви. Івка віддано до показового суду...” (Ізв. 14. ц. м.)…

З того, що робиться на Україні тепер, можна собі легко уявити, яка запекла боротьба розпічнеться там за кілька тижнів, коли збіже на полі достигне, коли кожний селянин буде поставлений перед вибором, здобути кілька пудів збіжа чи голодувати в зимі з родиною.

Як видно з більшовицької преси дозорців вже тепер на ланах не багато, менше ніж працьовників. Скількиж їх треба буде в осени? Та й дозорці зрештою хочуть себе хоч троха забезпечити на зиму.

Переглядаючи совітську пресу останніми місяцями, .можна подумати, що Україна займає щонайменше три поверхні цілого Союзу, стільки уваги присвячує їй центральний орґан більшовиків. Ніякий інший край чи республіка не викликає стільки указів, постанов, закликів і писанини взагалі з боку московського уряду, як нещаслива Україна.[15] І на ніяку іншу ділянку державного господарства не звертається стільки у ваги, як на сільське господарство України…”

 

“Нове село“, 2 липня 1933 р.[16]

“Москва хоче голодом винищити Україну. Міліони людей вмирає. Людоїдство.”:

“… Коротшу, але ще більшу жахом проймаючу статтю помістив нині у газеті „Дейлі Нюз” Доналд Дей, коресподент газети “Шикаго Трибун”. Допис надісланий з Варшави з датою 3. червня. Дей каже, що урядово обчисляють, що в часі голоду в СРСР, у 1933 році померло там п’ять і пів міліона людей з голоду. А теперішні признаки вказують, що цього року помре стільки людей лише на самій Україні.[17]

Дей призбирав інформації від подорожніх з урядових звітів, з приватних листів, від дипльоматичних представників на Україні і на основі тих матеріялів малює страшний образ вимираючої України.

Москва купує потайки збіже за границей і дає його лише містам.[18] На Україні ці міста обіймають 4 міліони населення. Небажаних людей (отже мабуть самих лише українців) влада проганяє з міст, даючи їм примусові пашпорти. Селяни мусять іти на колективні господарства, їх беруть до роботи як худобу і дають їм лише миску якоїсь каші денно. Богато з них запрягалось весною до плугів, щоби зорати землю.

На селі голод дійшов до таких розмірів, що люди вмирають сотками кождого тижня. Кухар одного чужоземного консуляту в Харкові пише, що він покидає роботу, бо доробився маєтку тим, що продавав лупини з бараболь нуждарям, які щоденно приходять до нього задними дверми.

Шоби по містах зменшити число голодних, поліція (чека) дала наказ непролєтарським мешканцям двацятьвісьмох місточок забратись на село впродовж десяти днів. Коли хто зпоза міста зайшов туди припадково, а поліція його відкрила, мусів забиратися з міста таки того самого дня. Почтові уряди не сміють приймати до пересилки пакунків із сушеним хлібом.[19]

Бувають часті випадки людоїдства.

Чека не дозволяє еміґрувати з тих околиць, де найстрашнішій голод. Дня 28. березня Москва видала наказ про цілковиту неволю на „колхозах”. Коло 80 відсотків українського населення нагромаджено на „колхозах”. Тим селянам не вільно залишити своїх домів, хіба за дозволом управителя „колхозу”. Він може вислати одну частину родини до копалень на роботу, а другу залишити на “колхозах” чи деінде.

Колись Україна давала 22 відсотків збіжжа цілої Росії, а тепер Москва придумала голодову смерть для неї — так пише Дей.”

 

“Діло”, 3 вересня 1933 р.

“Европейська акція проти голоду в Україні”:

“… Не зважаючи на всі старання московської еміґрації використати голодову катастрофу на Україні для своїх партійних обрахунків з більшовиками, в европейській пресі все яскравіше зазначується національно-політичний підклад голоду на Україні. До цього причинююються всі, що хочуть дати европейському читачеві обєктивне представлення голоду в межах СРСР. Союз боротьби проти III. Інтернаціоналу під проводом досить відомого п. Обера видав мапу голодових районів, подібну мапку подав часопис „Пражскі Ліст”, як одна так і друга досить точно покривається з етноґрафічною мапою України.[20] Виразне зазначення того, що від голоду терпить майже виключно Україна та сусідні з нею райони з немосковською людністю може мати поважне значіння для української справи на міжнародньому терені. Голод у Московщині був би її внутрішньою справою; голод на Україні є злочином Московщини, доповненим у межах чужої, поневоленої нації, який при нормальних інтернаціональних відносинах мусів би довести до гострої інтервенції великих держав…”

 

“Діло”, 6 вересня 1933 р.

“Страшне лихоліття населення на Україні. … Друга стаття “Матена”.”:

“… Прийшло нове число “Матена” з 31 серпня з новою передовою п. з. “Голод на Україні”… Ось переклад цієї статті:

”… Саме, щоби винищити всякі самостійницькі змагання радянський уряд орґанізував систематично страшний голод, що й панує тепер, у надії, що остаточно вигубить увесь нарід, якого єдиний гріх — змагання до волі.

Голод обмежується до України і північного Кавказу[21]; в інших частинах СРСР населення дістає харчеві пайки, але може прогодуватися. У радянській „Правді” читали ми ще недавно: „В усьому краю порядок і спокій; сотні колгозів постачили податки збіжжам; добробут великий... Росія йде швидкою ходою до могутнього життя, яке віщував їй Сталін”.

… Податки, що мали підготовити голод[22], пригнітають цей нещасливий край страшним тягарем. Дам вам кілька прикладів: загальний річний податок на голову є 35 карб. крім цього податки в натурі, дуже змінні. Нпр. у часах, коли люди мали ще корови, треба було платити 100 карб. річного податку за одну корову і крім цього давати урядові 175 літрів молока. У такій пропорції накладали податки на всі предмети, які люди мали. Коли хто не платив, податків на час, тому подвоювали їх, а на другий раз потроювали. Коли селянин не може платити, його майно конфіскують; це загальне явище в усій Україні.

Крім обовязкових податків є ще податки „добровільні”, щоби уряд міг купувати літаки, трактори тощо. В останній чає скасували „добровільний” податок, щоби приспішити світову революцію. Хто не може платити податків, цього називають „ворогом робітничої кляси”, „саботажником” і „бандитом” і часто засилають його у невідомі місця…”

 

“Нова зоря”, 7 вересня 1933 р.

“Дальше знущаються”:

“Таймс” доносить: Правительство СССР видало декрет, котрим “покарало для постраху” цілий ряд українських сіл за те, що вони не віддали на час призначеної скількости збіжжа. “Покараним” селам наказано зложити три рази більше хліба ніж передтим. Спричинників нездачі збіжжа передано судови за саботаж. В декреті вичислено “покарані” села й імена переданих судови селян. Всі вони належать до одеської округи.”

 

“Діло”, 10 вересня 1933 р.

“Політика безприкладного хижацтва”:

“Щораз частіше появляються в европейській пресі статті про жахливі відносини на Радянській Україні. За француським „Журналь де Женев” такий самий поважний німецький швайцарський денник ,,Нає Ціріхер Цайтунґ” приносить дня 1. вересня добре поінформовану передовицю п. з. „Траґедія України”.

КОНФЛІКТ МІЖ МОСКВОЮ І ХАРКОВОМ.

В останніх тижнях мала европейська преса знову нагоду занятись українською проблємою, тому, що несподіване самогубство Скрипника старого, глибоковіруючого комуніста виявило, що між Харковом і Москвою істнують суперечності, яких не може загладити навіть нівеляційний вплив комуністичної диктатури…

ОБІЦЯНКИ ПРО ЗЕМЛЮ І ВОЛЮ.

Коли наслідком революції та громадянської війни національна свідомість народів Росії прокинулася, мусіла Москва поволі чи неволі піти на уступки. Тільки таким способом удалося більшовикам поволі стати панами України. Коли червона армія ввійшла на Україну, її провідники проголошували, що приносять українським селянам землю і свободу. Обіцяли тоді шанувати мову та національність… Майже трьохлітнія війна Петлюри з більшовиками була одним новим доказом пробудженої національної свідомости тому, що українські селяни бачили у червоній Москві головно спадкоємця старої російської політичної „неділимости” і ворожнечі до української самостійности…

ЧУЖИНЦІ ПАНУЮТЬ НА УКРАЇНІ.

…Та хутко виявилося, що національна самостійність України була тільки зовнішня і що Москва дивилася на неї як на свою провінцію, а навіть як на кольонію. Дуже ясно стало це тим українцям, що займалися господарськими проблємами. Перед війною була Україна шпихлірем Росії і одною з найбагатших її земель. Та вона не мала змоги сама користуватися своїми багацтвами, тому, що вищі кляси належали здебільш до чужих національностей… Українське населення знову зійшло на другий плян, як і не могло бути інакше з огляду на його чисто селянський склад…

ХЛІБ ВИДЕРТИЙ СЕЛЯНАМ ДЛЯ ЧУЖОГО КАПІТАЛУ.

Антагонізм, що дозрів між Москвою і Харковом саме тепер до такого ступня, що охопив комуністичну партію є в першій мірі наслідком безоглядної хижацької політики Москви, яка вкинула український нарід у господарську катастрофу, таку, якої світ досі не бачив.[23] Переведена колєктивізація хліборобства, що мала на меті влекшити контролю над збіжевою продукцією мала той наслідок, що український селянин крім голодового пайка залишеного йому на підставі закону мусів віддати все збіжжа, щоби Москва з тим більшим розмахом могла вести твій дампінґовий експорт. А коли жнива ставали щораз слабші, а Москва надалі була приневолена платити за машини куплені на чужині, висунула вона попросту твердження, що українські селяни саботують „збіжеву кампанію”. Достави збіжжа на чужину не зменшили і селяни мусіли голодувати. Це справді трагічна іронія долі, що український селянин у „пролєтарській батьківщині” мусить вмирати з голоду, щоби чужинні капіталісти нічого не втратили.

Страшний голод на Україні це факт, якого не можна довше затаїти перед світом. На це вказують між іншим драконські закони проти „стрижіїв”, що ще в червні та липні відрізували незріле колосся, щоби з немеленої пшениці та ячменю перемішаної з ґрисом спекти щось таке, що ці бідолахи називали хлібом… Імовірно, що вже цього літа міліони українських селян померли з голоду. Довідуємося з найпевнішого джерела, що в Київі денно сотні селян, прогнані з сіл голодом, падали мертві на вулицях. Навіть в українській комуністичній пресі згадується часом тихо та обережно про нехтування українців у користь росіян…

… Це безприкладне хижацтво, це плянове вниищування великого народу відбувається не десь у „далекім нецивілізованім краю”, як інколи дехто називає кольонії великих держав, але у межах нашої частини світа. І це діється в часі, коли майже всі европейські держави стараються навипередки запевнити собі ласку Москви.”

 

“Нова зоря”, 10 вересня 1933 р.

“Найстрашніший з плянів СССР. Про се пише лондонський “Таймс”:

“Про найстрашніший для українського народу плян СССР приніс лондонський щоденник “Таймс” кореспонденцію такого змісту: Совітська влада в Москві випрацьовує тепер новий кольонізаційний плян. Ціль того пляну - розсіяти “непокірні елєменти”, в тім національні меншини, по ріжних землях СССР. Той плян був уже переведений на північнім Кавказі покищо в формі експерименту, досвіду. А саме відти вивезено місцеве населення на Сибір і на далеку північ, а на те місце спроваджено людей з інших околиць СССР, а саме, т.зв. бідняків. Ті бідняки, поселені на землях, з котрих вивезено Кубанців, показалися вправді гіршими господарями ніж були Кубанці й поля під їх управою дали значно менший прибуток ніж давали під управою Кубанців, одначе мимо того совітська влада узнала той експеремент за корисний під політичним оглядом.[24] Тому возьметься до переведення його на велику міру. - Що се значить, не треба пояснювати. Тепер хіба наглядно вже видно, якому сатані-нищителеві служили весь час наші радянофіли і як безмежно наївні були ті наші націоналістичні редактори й публіцисти, котрі писали, що ми Українці маємо за Збручем свою державу, тільки троха інакшої форми, ніж нормально держави бувають. Тепер уже видно, що то величезні ятки, а не держава, ятки під управою антихриста.”

 

“Діло”, 21 вересня 1933 р.

“Цьогорічні жнива на Україні”:

“Цьогорічні жнива на Україні творили видовище, у порівнанні з яким татарське лихоліття було золотим віком. Ці жнива переводила московська влада в панічному поспіху, намагаючися виволікти можливо скорше, можливо більше збіжа поза межі України, не оглядаючись на страшний голод населення…

… Що цей поспіх коштував Україні нові сотки тисяч умерлих із голоду, входило, розуміється, в обрахунки московського уряду, але панічний поспіх московських можновладців знищив і багато міліонів пудів хліба. Стероризовані районові бюрократи в багатьох випадках наказували косити цілком зелене збіжа. Тіж самі „Ізвєстія” повідомляють, що житомірський районовий комітет розіслав двіста уповажнених, які примусили колхози за всяку ціну скосити до ранку 10. серпня жито; його скосили, вимолотили сирим і передали до збірних пунктів, хоч воно мало 27 проц. вохкости. Так було, очевидно, не лише на Житомирщині, бо „Ізв.” переповнені скаргами кореспондентів з України, що вохке зерно мішають зі сухим, від чого величезні поклади збіжа пріють і псуються. Зі Симферополя якийсь Рейснер пише, що коли там елєватори відмовляються приймати вохке збіже, то його просто викидають на землю. Натомість у Житомирі приймають вохке та засмічене зібіже.

Значна частина збіжа гине в часі транспорту: З стації Красний Лиман наприклад повідомляють, що там лежить 1.500 ваґонів збіжа. Понад двіста ваґонів збіжа лишається без всякого накриття і починає псуватися від дощу. З Новоросійська повідомляють, що на півдні Кубані дуже зле обходяться зі збіжем. У Темрюкськім районі лежить над рікою Кубаню на дворі 900 тон пшениці та ячменю, сотки тон збіжа лежать непокриті і на стаціях Лінейная та Кримская. („Ізв.” 9. IX.). У Дніпропетровську лежать на дворі без покриття 37.000 тон збіжа. У Чернигові скупчилось 10 міліонів вохкого збіжа, якого не можна в такім стані везти далі, сушилень нема. („Ізв.” 8. IX.); і так далі без кінця і краю. Отже хижацька Москва, що награбувала на Україні страшні маси збіжа, не є навіть у силі вивезти його. Збіже псується, гине в той час, коли ним можна булоб урятувати від голодової смерти міліони українського населення.[25]

Велику журбу завдає більшовикам те, що голодні „розкрадають” збіже, яке не можна досить швидко вивезти з України. На охорону колхозних комор та збіжа, що лишилося ще на полі, мобілізується у великім числі на Україні навіть дітей — „легку кавалерію”. На цю тему якийсь Казаков пише в „Ізв." з 5. ІХ.: .“З почину політичних відділів Північного Кавказу зорґанізовано з піонірів та школярів загони „легкої кавалерії” для охорони колхозного врожаю та боротьби з втратами. Ці загони показали багато прикладів взірцевої боротьби за соціялістичну власність. На Чорноморю вони затримали протягом одного місяця більш 200 „парикмахерів”. На Харківщині утворено 2.500 піонірських вартівень, які затримали сотки злодіїв...”

Щоби примушувати голодних дітей бути аґентами крівавого ҐПУ та ловити своїх голодних батьків, які платять часом життям за кілька кільоґрамів збіжа, для цього треба справді мати збочену московську натуру…”

 

“Діло”, 23 вересня 1933 р.

“Голод на Україні. (На основі пресових матеріялів.)”:

“З опублікованих у нас листів ясно видно, що голод на Україні набрав небувалих досі розмірів. Він спричинений не посухою чи неврожаєм, а виключно безоглядною хижацькою та грабіжницькою політикою Москви супроти України та її, переважно селянського, хліборобського населення.[26] В цьому не може бути найменшого сумніву! Смерть Хвильового та Скрипника — це акти безмежної розпуки та безрадности супроти цієї системи здирства та свавілля.

… Всевладний Джуґашвілі (Сталін) дає високопарний наказ:

- „Совхози Центр. Чорноземн. Областей (Україна — Т. М.) повинні дати на 4,126.000 пудів (1 пуд = 16 кґ.) більше за норму, встановлену декретом з 1. березня 1933...”

„Ось вам і фунт родзинки!” Україна, по наказу Сталіна повинна дати „більше за норму” на 4,126.000 пудів! Яка норма? Хто її встановив? Чиїм та яким декретом? Цікаво, яку норму, та яким декретом і скільки пудів, всевладний пан Джуґашвілі призначив на те, щоби хоч трохи накормити голодне населення України і тим самим подбав не про „пролєтарський рай” на цій оплаканій землі, що колись опливала „молоком і медом”, а бодай про підтримання духа в живому, виснаженому тілі! Таких постанов Джуґашвілі і червона Москва досі ще не видала і певно не видасть! Хіба її болить те, що робиться на Україні, та що вона фактично навмисне завинила? А ось погляньмо, що пише спец. кор. „Кур. Варшав.” у своїй ст. „Голод в СССР” (див. ч. 224, ст. 5) про цей „надзвичайний врожай” на Україні, на основі якого Джуґашвілі видав свої накази.

— „Трупи померших з голоду на вулицях Київа є щоденним явищем; знову появилися тисячі “безпризорних” - нещасливих, залишених дітей, істнування яких просить за найбільшу, благаючу до неба, пімсту над злочинним комунізмом. Голод на Радянській Україні і на давних просторах козацьких військ, такий страшний, що цілі села залишилися без населення, що повтікало, шукаючи хліба і порятунку, вже не є тайною і, якщо совітський уряд ще вагається зі зверненням на це уваги світової опінії на потребу рятівничої  гуманітарної акції, то це робить тільки з ментів престіжових, щоб, мовляв, не принижувати себе зверненням до капіталістів за порятунком того населення, яке цей уряд довів до такого безприкладного зубожіння...”

Цікаво, що на це скаже пан Джуґашвілі зі своєю компанією? Його помічник Постишев, цей справжній новий сатрап України, цей небувалий досі голод на Україні уважає за „кару”, яку, мовляв, „заслужили собі ці колєктиви, що несумлінно виконували свої обовязки...” (!) Значить, сам він признає істнування голоду, але вважає, що це заслужена „кара”[27] Подумаєш, яка „спеціяльна” і... „соціялістична” до того ще „комуністична” справедливість!...

Т. М.”

 

“Нове село“, 1 жовтня 1933 р.[28]

“Україна не дає овочів”:

“Московські ґазети нарікають, що Україна не виконує своїх зобовязань відносно достави овочів для Московщини. По 20. серпня було заґотовлено минулого року 10 тисяч ваґонів овочів, а цего року лише 41/4 тисячі. З тої кількости вислано поза Україну не цілих 200 ваґонів. Москва дістала лише 6 процент того що їй „належиться”.

Подаючи такі „трівожні” вісти, більшовицькі газети вимагають, щоби влада рішучіше вимагала від України виконання пляну.”

 

“Нове село”, 1 жовтня 1933 р.[29]

“Ще їм замало”:

“Більшовицька влада рішила піднести висоту хлібного податку на Україні о 4,126.000 пудів більше, як було ви[з]начено 1. березня 1933 покликуючись ніби на те, що цего літа на Україні був добрий врожай.

Такого нахабства ще світ не бачив. Міліони людей гинуть з голоду а тут московські грабіжники замість зменшити грабіж, ще її збільшують.[30]

 

“Нова зоря”, 22 жовтня 1933 р.

“Селянські бунти на Великій Україні”:

„Наша Реч” доносить: В останніх днях чути було над Дністром по совітськім боці сильну стрілянину. Втікачі з тих сіл, де була стрілянина, оповідають: Совітська влада зареквірувала все збіжжа в селах Біляївка, Ясска, Незавертайлівка, Глинна, Калаглія, Чобруча, Слобода і ін. Збіжжа звезено до маґазинів. Коли збіжжа почали перевозити до Одесси, селяни намагалися не дати того збіжжа. Нападали на транспорти збіжжа, вбивали конвоєнтів і відбирали збіжжа. До тих сіл прибуло військо, яке здавило повстання селян і богато з них розстріляло. — Шкода, що Еріо не бачив сих „райських” подій...”

 

“За Україну”, 1 листопада 1933 р.[31]

Із статті Володимира Темницького “Банкротство большевизму”:

“...А той диктатор узурпував собі право вдиратися в найглибщі тайники людської душі, і в найінтимніших життєвих справах людини видавати норми й прикази та домагатися покори й послуху. Все, що було найгіршого за царизму, большевики присвоїли й пристосували до своїх потреб. Всі права людини, все, що від віків найкращі одиниці породи “homo sapiens” ставляли як ідеал, чи то прикмет одиниці-громадянина, чи то норм взаїмовідносин між людьми, до чого людство в найкращих своїх поривах змагало, за що боролося, жертвуючи своє майно, кров і життя, що в безупинних зусиллях крок за кроком здобувало, все те большевизм знехтував, споневірив і затоптав в болоті брехні та чванькуватости, хитрости та перверзії, підступу та віроломства, провокації та зради, глуму, насильства та скаженого терору...”

… Не було таких песимістів, які передбачувалиб, що національна політика большевиків супроти українців закінчиться курсом Постишева! Курс Постишева це не тільки остаточний розрив з усякою “самостійністю України”, якою-небудь автономією, навіть із чисто тільки культурною тільки українізацією, але очевидний поворот до плянової русифікаційної політики і то ще скріпленої очевидним змаганням до фізичного знищення українського народу!..”

 

“Діло”, 6 листопада 1933 р.

“Положення українського народу в Польщі. Промова голови Української Парляментарної Репрезентації посла д-ра Дмитра Левицького на плєнарному засіданні сойму дня 3. листопада 1933 р. при першому читанні буджетового прелімінара[32] на 1934/35 рік.”:

“…Щоби згнобити визвольний рух селян, щоби зробити з них, вольних господарів, наймитів на їхже власній землі, привернено давну панщину в формі для селян найбільше зненавидженій, а саме у формі колєктивізації рільних господарств. А коли й це не помогло, коли й це не зломило українського селянина і він з упертістю і найбільшою самопосвятою вів боротьбу зі своїм відвічним ворогом, хопився більшовизм найстрашнішого засобу, який колинебудь стосували в історії людства, перед яким бліднуть різні вірмен або наслідки наїздів Джінґіс-Хана, рішив виголодити місцеве населення, а його плоди-харчі, вивезти до російської метрополії…

Не наші джерела, а чужинців, наочних свідків, анґлійців і французів, стверджують, що на найбільше родючих землях Европи — на Україні померло з голоду 2 міліони людей, що там поширене людоїдство і що цього року ця катастрофа ще зростає у своїх розмірах. А діється це не наслідком якоїсь небувалої стихійної катастрофи, а наслідком свідомої своєї мети більшовицької політики. Той страшний голод, розстріл Палащука-Конара самогубство найближчого співробітника Лєніна і українського письменника Хвильового, масові розстріли інтеліґенції, а в першій мірі галичан — ось жахливий образ положення українського народу в Радянській Україні…”

 

“Діло”, 15 грудня 1933 р.

“Нова поворотна хвиля голоду на Україні. Ревеляції кореспондента канадійського щоденника “Дейлі Стар” п. Пієра Ван Пассена з Київа про голод на Україні“:

“Канадійський громадянин, кореспондент щоденника “Дейлі Стар” (Торонто, Онтеріо) п. Пієр Ван Пуссен опублікував у тому щоденнику дня 13. листопада допис із Київа п. н. Збіжевий совіцький податок вважають причиною злиднів селян”. У цьому дописі… читаємо дослівно таке:

… „Причиною нього чудища голоду серед достатку, є спосіб, у який уряд збирає збіжевий податок. Рішучо забогато забирають, щоби лишити сільським околицям на Україні на життя. Протести нічого не помагають.[33]

„Високі урядовці комуністичної партії на Україні, які зібралися на відвагу і посміли сказати, що нова система збирання збіжа руйнує селян і допроваджує їх до злиднів та голоду, просто тратять свої становища. Заславський, Карачевський і Рибак, — ці прізвища на устах кожного в Київі. Це три урядовці, що наражуючи своє життя, повідомили Москву про руїнницькі способи збирання збіжа. За це усунули їх зі .становищ і обвинили, що вони „троцькісти” та „контрреволюціонери”. За ними пішли хмари менших урядовців. Десятки тисяч членів викинено з комуністичної партії на Україні з наказу автократів з Москви на протязі кількох останніх тижнів. Обвинувачення проти них можна означити коротко одним словом: критикували. Налякані виглядами на другу зиму голоду, вони поважились сумніватися у правильність способів збирання збіжа.”…

„Уряд складає вину за ріжницю між обчисленням, скільки мало вродитися збіжа і скільки дійсно вродилося, на ворогів уряду, куркулів та шкідників. Тих людей обвинувачується, що вони нароком сіяли менше ніж уряд сподівався.”

„На ділі в багатьох околицях селяни повмирали з голоду, а останні були за слабі, щоби засіяти поля. Всетаки збирачі вимагають, щоб їм дати таку скількість збіжа, якби кожний акер землі зародив стільки, скільки йому приписано в обчисленнях.”

„Що вже селянин вважав за своє, чим може розпорядитись по своїй волі, забирають знов урядові збирачі, які виконують декрет буквально. Тому, що збирачі найзавзятіші члени партії, а член партії бачить у кожнім селянині явного або тайного ворога уряду, то можна собі уявити, шо йому не показують богато лагідности при збиранні збіжа.”

„Тут треба додати, що „колєктивні” господарства не роблять виїмку. Відтам також беруть податок на основі того, скільки мало бути засіяно, а не на основі того, скільки в дійсности зібрано.”…”

 

“Діло”, 29 грудня 1934 р.

“Кінець соціялістичної комедії”:

“... Поки з села можна було ще щось видушити, московський уряд не наважувався тиснути надмірно робітництво. Але колєктивізація село цілком зруйнувала. Після голодової смерти кількох міліонів селянства України та інших поневолених націй, а навіть самого московського селянства в деяких районах, московський уряд мусів признати, що з селянства можна видушити не багато більше того, що необхідно треба для прогодування міст, бюрократії та війська.”

 

 


[1] ДАЛО, ф.110, оп.3, спр.1570, арк.57

[2] Так у тексті, насправді – Дж. Папіні

[3] Виділено авторами-упорядниками.

[4] Виділено авторами-упорядниками.

[5] Виділено авторами-упорядниками.

[6] Виділено авторами-упорядниками.

[7] Виділено авторами-упорядниками.

[8] Виділено авторами-упорядниками.

[9] Так у тексті.

[10] Виділено авторами-упорядниками.

[11] Виділено авторами-упорядниками.

[12] Виділено авторами-упорядниками.

[13] Виділено авторами-упорядниками.

[14] газета “Известия”

[15] Виділено авторами-упорядниками.

[16] ДАЛО, ф.110, оп.3, спр.1570, арк.85 зв.

[17] Виділено авторами-упорядниками.

[18] Виділено авторами-упорядниками.

[19] Виділено авторами-упорядниками.

[20] Виділено авторами-упорядниками.

[21] Виділено авторами-упорядниками.

[22] Виділено авторами-упорядниками.

[23] Виділено авторами-упорядниками.

[24] Виділено авторами-упорядниками.

[25] Виділено авторами-упорядниками.

[26] Виділено авторами-упорядниками.

[27] Виділено авторами-упорядниками.

[28] ДАЛО, ф.110, оп.3, спр.1570, арк.118

[29] ДАЛО, ф.110, оп.3, спр.1570, арк.118 зв.

[30] Виділено авторами-упорядниками.

[31] ДАЛО, ф.11, оп.29, спр.6531, арк.17-17 зв.

[32] Проекту.

[33] Виділено авторами-упорядниками.

випадковий матеріал
Лист М. Антоновича до М. Кордуби.