UA
EN
RU

“Нехай їхнє село опустошене буде,

хай мешканця в їхніх наметах не буде!”

(Пс. 68-26)

 

 

ВІСІМ ДОКАЗІВ ГЕНОЦИДУ З АРХІВНИХ ПОЛИЦЬ

 

Вчитуючись в архівні документи, зокрема у старі газети, листи державних установ, спогади сучасників, мимовільно задумуєшся: чому події і факти, які ще 75 років тому були добре відомі усьому світові, чому причини та умови, що уможливили жахіття Голодомору і вже у ті далекі часи розцінювались як геноцид українського народу (хоч сам термін “геноцид” ще не увійшов до мовного обігу), сьогодні у певних політичних колах, серед певних прошарків суспільства та у деяких країнах викликають дискусію, або й навіть заперечення, потребують якоїсь нової аргументації, доведення, дискусії тощо?

Чому події, які 75 років тому так болісно ворохобили сумління наших земляків і багатьох громадсько-політичних та релігійних діячів майже усього світу та спонукали їх до активної протестної діяльності, чому події, що катастрофічним чином змінили ментальність, суспільну психологію, стан генетичного фонду і на багато десятиліть (якщо не століть) перервали круту висхідну лінію приросту народонаселення однієї з найдревніших і найбільших націй Європи і підвели цю націю до межі існування, чому події, свідки і невинні жертви яких ще живуть серед нас, - чому ці події все ще можуть у нашу освічену, культурну, комп’ютеризовану, демократичну епоху викликати у декого неприйняття, заперечуватись або просто замовчуватись як на політичному, міждержавному, так і на побутовому рівнях?

Для багатьох наших громадян ці питання є риторичними. Але тим, хто роками і десятиліттями жив в умовах інформаційного вакууму, а ще гірше – в умовах брехні і перекручування фактів – їм неспотворена правда про Голодомор необхідна, як повітря, щоб знати історію свого народу і розуміти кому “правда очі коле”.

Сьогодні переважна більшість науковців і політиків, як наших, так і сусідських вже не заперечують сам факт великого Голоду, але все ще ведуть полеміку щодо питання, чи був цей Голод спланованою акцією – геноцидом українського народу, чи наслідком неврожаю, який уразив усю територію колишнього СРСР. Це питання стало вже не стільки науковим, як політичним і характер відповіді на нього носить ознаки тесту на проукраїнськість.

 

Часто вживані афоризми про те, що “історія вчить тільки тому, що нічому не вчить” та що “історія спочату відбувається як драма, а потім повторюється, як фарс” цілком надаються для характеристики мишачої возні “не так тих ворогів, як добрих людей”, що і після відкриття архівів, після висновків, зроблених незаангажованими вітчизняними та зарубіжними істориками, ніяк не можуть позбутись ні старих радянських стереотипів, ні порушити табу, накладене на тему Глолодомору сталінськими партійними цензорами та каральними органами ще у 30-х роках минулого століття.

Відомо, що ігнорування історичних фактів і подій може привести до їх повторення. Тому ті, що заперечують факт геноциду українського народу, або й навіть саме явище такого жаху, як Голодомор 1932-1933 років, свідомо чи ні – створюють підґрунтя для історичного безпам’ятства, а отже і загрозу національним інтересам та національній безпеці України у майбутньому. Сьогодні, коли Україна перебуває на крутому переломі своєї історіі, коли вирішується питання – піднятись їй до рівня передових країн Європи і зайняти середних них своє гідне місце, чи відійти на узбіччя торованого шляху великих народів, стати для них сировинним придатком, сірою буферною зоною, сінями, де витирають брудне взуття, сьогодні, коли вирішується це питання, - визнання світовим співтовариством Голодомору геноцидом українсьго народу є для нас без перебільшення доленосним. Це добре розуміють і ті, що мріють про реанімацію колишньої радянської імперії в її доперебудовних кордонах. Тому для них вкрай важливо довести, що Великого Голоду не було, а якщо й був, то вразив усі колишні Союзні Республіки однаково, і не був спланованою акцією, а наслідком природніх причин, а ще краще – наслідком “підривної діяльності куркулів” та інших “ворогів народу”.

Не маючи історично обґрунтованих аргументів, сучасні спростовувачі Голодомору змушені багато у чому повторювати доводи своїх давніх попередників на цьому поприщі (наприклад, КПЗУ та близьких до неї структур), надаючи цим доводам більш сучасного вигляду та науковоподібності.

 

За час незалежності, а особливо останніми роками зроблено немало для об’єктивного висвітлених нашої минувшини, офіційного визнання Голодомору геноцидом українського народу. Це, передусім, ухвалення Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, Указів Президента України від 28 березня 2007 року “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” та від 24 листопада 2007 року “Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам’яті жертв Голодомору”, проведення парламентських слухань у Верховній Раді України, затвердження відповідних заходів Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, науковими установами, громадськими організаціями тощо.

Як відомо, Західна Україна, що до 1939 року не входила до складу колишніх Української РСР та Союзу РСР, не пережила у довоєнний час сталінських репресій і жахіть Голоду. Тому зрозуміло, що фонди західноукраїнських архівів, у т.ч. і Львівського обласного, не містять оригіналів документів державних органів з цих питань. Зокрема, в архіві немає документів, які на офіційному рівні давали б оцінку подіям 1932-1933 років на Великій Україні, оскільки органи державної влади тогочасної Польщі, не бажаючи псувати дипломатичні та інші стосунки з могутнім східним сусідом, ніяк не реагували на геноцид українців за Збручем. Натомість, фонди того періоду містять цілий пласт матеріалів, подібних до яких неможливо знайти в архівах та книгозбірнях східних областей України.

На відміну від державних структур Польщі, українське населення, громадські організації Галичини не спостерігали байдуже за стражданнями єдинокровних братів на Сході і постійно у той період виступали з акціями протесту, укладали “допомогові” комітети, звертались до урядових, політичних, релігійних чинників інших держав, міжнародних інституцій. Також і неупереджені представники світової громадськості, що мали доступ до неспотвореної інформації, висловлювали своє глибоке занепокоєння станом справ на Радянській Україні. Все це знаходило своє відображення у матеріалах західноукраїнської і європейської преси, інформаційних агентств та у службовому листуванні органів поліції і державної влади. Значна частина публікацій або й навіть цілі випуски газет з матеріалами про голод на Радянській Україні з цензурних міркувань вилучались судовими органами з обігу і передавались до фондів архіву, де зберігались спочатку із штампами “Skonfiskowane”, “Tajne” а у радянські часи - під грифом “Секретно”. І лише наприкінці минулого століття, після здобуття Україною державного суверенітету, коли для широкої громадськості після десятиліть замовчування та перекручування фактів і подій нашої драматичної історії відкрились так звані “спецхрани” бібліотек та архівів, стало можливим у повен голос на загальнодержавному і світовому рівнях говорити про одну із найстрашніших трагедій України, ба й усього людства, – Голодомор 1932-1933 років, - справжню Голгофу українського народу та оприлюднювати пов’язані з цією темою документи.

Такі документи було виявлено і у Державному архіві Львівської області. У певному сенсі – це унікальні документи, бо відображають бачення історичної події очима сучасників – журналістів різних країн, політиків, священнослужителів, громадських діячів, чиновників, пересічних людей і являють собою ніби фотографію часу. Ці архівні документи цікаві ще й тим, створювались і тривалий час зберігались за межами Радянського Союзу, а, отже, і не зазнали ні редагувань, ні цензури. У них зібрано не розумування, не гіпотези наших сучасників, а незаперечні факти та свідчення очевидців.

Деяка частина цих матеріалів оприлюднена в окремому збірнику документів, який нещодавно вийшов друком[1] і одночасно був розміщений на офіційному веб-сайті ДАЛО за адресою http://www.archive.lviv.ua. У цьому збірнику - не розумування, не гіпотези наших сучасників, а незаперечні факти та свідчення очевидців незаангажованих очевидців. Автори-упорядники повністю зберегли стилістику, орфографію і пунктуацію джерел (крім перекладних) та подали мінімум найнеобхідніших коментарів і пояснень: архівні документи говорять самі за себе. Якщо ж і аргументи збірника видадуться комусь непереконливими, то вже на це, як говориться, немає ради.

 

Документи збірника свідчать, що Голод 1932-1933 років - це спланований геноцид українського народу.

У цьому були переконані неупереджені громадсько-політичні діячі, Західноукраїнська та європейська преса. Так, з посиланнями на іноземні інформаційні агентства газета “Діло” від 13 квітня 1933 року у статті “Секретар Льойда Джорджа про відносини на Україні” зазначала:

“Як відомо, недавно повернув в довшої подорожі по Радянському Союзі бувший секретар Льойда Джорджа Ґеретс Джовнс. Він добре говорить російською мовою та розуміє українську...

Про Україну п. Джовнс каже, що там саме тепер московський уряд переводить сильну русифікацію, що має на меті знищити український національний рух, який пробивається в кожній ділянці життя на Україні і з яким п.Джовнс стрічався навіть у віддалених від міст україніських селах (виділено В.К.).

„На Україні помітний сильний національний рух — каже п. Джовнс — і з ним треба числитися. Огірчення проти Москви загальне…”

 

Узагальнюючи цей та інші документи 1932-1933 років, можна виокремити принаймні вісім наступних обставин, які підтверджують тезу про те, що Голодомор був спланованою акцією геноциду українського народу:

 

1. У примусовому порядку протягом одного-двох років було примусово, під страхом репресій, аж до фізичного знищення, було запроваджено нову систему суспільних і виробничих відносин на селі – колгоспну, а фактично – феодальну. Знищено ефективного сільського господаря, а разом з ним перевірені та прогресивні методи господарювання на землі. Тим самим закладено підґрунтя майбутнього голоду.

“Систематичне руйнування села в СРСР прибирає щораз  більше катастрофальної форми. Поминувши те, що село, а ніхто інший, оплачує шалені пляни індустіялізації аґрарної країни та переміни тайґи й тундри в урожайний край, з цього села забирають останки на прокормлення “пролєтаріяту”, себто нових десять чи трохи більше тисяч щасливих можновладців і робітників.

Чому там ведуть цю систему руїни села – відомо. Бож ніщо інше, як власне село – це забороло проти комуністичних експериментів, які напевно на цьому і зломлять карк. Але покищо це село мусить терпіти небувалий визиск, стаючи тим самим потерчатком у цілій комуністичній суспільній драбині.

У звідомленнях, що їх опублікували з нагоди обговорення нового бюджету СРСР на р. 1932-33 виказано теж, як розділюють суспільний дохід на поодинокі кляси, бажаючи цим доказати, як солідно “розкуркулено” село і зміцнено міський пролєтаріят. Цей суспільний дохід союзу був у відсотках, враз з передбаченням на р. 1932 такий:

 

 

 

1928

1929

1930

1931

1932

пролєтаріят

32,1

31,6

36,9

45,5

46,3

ремісники

5,8

5,5

3,5

3,7

3,3

члени колєктивів

1,0

2,4

11,4

21,5

28,5

індивідуальні хлібороби

43,4

39,3

36,2

17,8

6,8

куркулі

4,6

3,9

1,2

0,5

0,1

капітал. населення міст

3,6

2,4

1,8

1,1

0,8

 

З цього видно, що ще в 1928 р. члени колєктивів мали тільки 1 проц. доходів, індивідуальні господарі були найсильнішою суспільною групою з 43,4 прц. доходів, а куркулі 4,6 прц або разом село мало 49 прц. всього суспільного доходу. Однак систематичне нищення села через всякі комуністичні потягнення і “переводження” індивідуальних господарств на колєктиви напротязі 3-х років дає вже в 1932 році передбачення такого стану: члени колєктивів 28,5 прц., індивідуальні хлібороби 6,8 прц. і куркулі 0,1 прц., або разом дохід села 35,4 прц. Виходить з того, що доходи села загально понизилися на 13,6 прц. всього доходу в союзі або спали для себе на 36 прц., або кругло на більше ніж 1/3 частин!

Осе ясний доказ, що радянська влада збільшує доходи т.зв. пролєтаріяту коштом села… Бож кількість сільського населення не тільки не зменшується, а навпаки воно приростає куди скорше, ніж міське (виділено В.К.), а помимо того його дохід зменшений на 1/3 частину. Наслідок цього – безмежна нужда і руїна села на користь розбудови міста і …всесвітньої революції.

Для ще яснішого представлення цієї справи, слід згадати, що “пролєтаріят”, якого доходи в 1932 р. оцінюють аж на 46,3 прц., дає всього 4 прц. цілого населення союзу…”  (“Діло”, 26 лютого 1932 р., “Руїна села в СРСР”).

 

Проте, українське селянство у своїй масі не бажало переходити на “соціалістичні”, “колективні” методи господарювання і тому до хліборобів було застосовано цілий арсенал найрізноманітніших засобів “агітації” за колгоспний лад. Про деякі з цих методів писав очевидець і учасник колгоспної перебудови села:

„… Як я вже казав, у нас у Мосинцях до колєктивізації відношення було цілком ясне: інші нехай собі що хотять роблять, а нам і без колхозів добре. Тому ніхто до них і не голосився. Аж ось в осені 1929 року починають до нас їздити „аґітатори-орґанізатори” і схиляти до колгоспів і то так сьогодні сход тягнеться до вечора, а на другий день знову, а у вечорі знову. Люди сплять на тих зібраннях, мовчать... а до колгоспу не голосяться. Тоді в слідуючий приїзд аґітатора справа починається з другого боку. При відчиненню сходу проголошують, що невдачі колгоспного руху залежать від кулацької „контри” і тому всіх винних у цій куркульській „контровій” пропаганді рішено виселити, а майно їх віддати на майбутній колгосп. Тут же зараз по списку починається конфіската майна у тих, хто був у списку, заготовлення підвод і відправка куркулів на стацію. Боже ти мій праведний, що робилося в селі: плач жінок, дітей, худоба реве, люди пробували сперечатися... Так де там, нагнали чекістів і в один день коло сорока родин „розкуркулено”, сорок хат стало пусткою, сорок господарств зруйновано до тла і то мабуть чи не найкращих. Скликають сход, знову агітатор починає нахиляти людей до колгоспу і знову ніхто не пишеться, або приголоситься яких три чотири чоловіки з самих ледачих...

… Треба теж знати, що серед тих агітаторів дуже рідко трапляється наш чоловік,… хоч говорити стараються по нашому…

… Після цього начальство наше зовсім озвіріло. В село нагнали силу чекістів, приїхали оратори і разом зі скликанням сходу тягнуть людей на висилку і примовляють, що так буде з кожним, хто не пристане до колгоспу. Щож нам бідним було робити? Мусіли вписатися, записався і я…

… Треба додати, що не дивлячись на безліч отих сходів та промов, ми так і до останнього часу не знали на практиці, що це таке той колгосп. Та мабуть і самі „оратори” теж того не знали.

… Коли наші Мосинці почули, що Сталін заявив, що з колгоспу вільно кожному виписуватися (до речі цього Сталін зовсім не заявляв), то вони раптово і просто таки валом почали виписуватися з колєктиву і в колгоспі на осінь 1930 року і початок 1931 залишилося не більш 35—40 проц. всіх тих, що з початку до нього записалися. Радість на селі була спершу надзвичайна, але коли довідались, що з колгоспу їм нічого не вернуть, що і землі їм не дадуть, тої, що вони передали були в колгосп, то дехто знову готовий був до нього вернутися. Післяж того, як проголошено нову „хлібозаготовку” і вияснилось, що на тих, хто повиходив з колгоспу накладуть в 4—6 разів більше „продналогу”, то тоді майже всі кинулися назад до колєктиву. Але тут вони довідалися, що їх можуть прийняти лише тоді, коли вони представлять посвідки про виконання зобовязань хлібозаготовки. А якже вони могли це зробити і без землі і господарства? Дехто почав останнє спродувати, купувати хліб і предявляти його за посвідками, дехто мав його прихованим і теж здавав, а багато з цих нещасних почало кидати село і тікати куди очі глядять, шукаючи праці на фабриках, будівлях, копальнях і т. і. Це був початок того великого руху з села, який продовжується весь час і котрий приводить до того, що в селі, де було раніш щось коло 590 рільних господарств, на весну 1932 року не менше 150 хат стояло забитими і пустими, при чому те число щораз більшало. Виходить, що за неповних два роки одно село тратило майже третину своєї людности…” (“Діло”, 13-16 вересня 1932 р.,“Голод і руїна в УСРР.”).

 

Повернув з Рад. України земляк-галичанин, своєрідний „репатріант” з другої частини тої самої рідної землі… це п. Василь Франко (виділено В. К.), братанок великого письменника, тесля. Виїхав він на Радянщину 10. червня 1931 року, а вернув 28. жовтня 1932, себто був у Совітах несповна півтора останнього рок… Однак їхав туди як щирий ідейний симпатик більшовиків і їхніх „радянських” порядків, будучи тоді членом партії Сель-Робу…

“… Працював я у березанському радгоспі ім. Ворошилова, київської округи. Працював як стельмах, від 6-ої рано з перервою на обід від 12—2. і потім до 6-ої вечір. Харчувався у спільній харчівні („столовці”) разом зі жінкою, яка працювала там-же... Харч у харчівні був одноманітний і складався: снідання — пшоняна зупа і 100 ґр. хліба, обід — борщ, каша і 200 ґр. хліба (борщ — це була вода, капуста і бараболя), каша без товщу та й мало її, вечором то само, що й на снідання. Харч для всіх однаковий щодо якости і скількоти і — мало його… Діставав платню у грошах місячно (виплачували неправильно), на день виходило 3.50 карб. З цих грошей треба було платити за харч по 60 коп. на день від особи. Приватно не можна було нічого купити, бо й у кооперативі нічого не було. За відпочинкові дні платні не брав, хоча працював. Жінка брала місячно 23 карб...

… Управа й умові робітники були куди краще платні та харчувалися приватно. Управа заробляла місячно від 300—500 карб., а службовики у конторі по 120—150 карб…

…. За селянство партія, не дбає, каже, що воно „не є потрібне”, бо його має заступити „сталевий кінь” (трактор).

… Колєктивізація сільського господарства основується, як відомо, передовсім на „розкуркуленню”. А розкуркулюють ось як: гурт комсомольців зі секретарем ячейки вибралися з радгоспу, на село. Заїхали до т. зв. куркуля, який мав нужденну хату і пів десятини землі. В хаті було 5 дітей. На запит господаря, за чим вони прийшли, сказали, що будуть його розкуркулювати.. Усі його річи скинули на верету, комсомолець деревом повибивав вікна, розвалив піч, виламали двері і відїхали, оставляючи селянина з дітьми при 30 ступенях морозу...” (“Діло”, 21 листопада 1932 р., “Як живуть і працюють у радянському селі. Розмова з колишнім сельробом, який — розчарований — вернув до Галичини з У. С. Р. Р.”).

 

Моє село Криве Топільницького району Житомирської області розташоване у гарному природному місці: було два стави, річка, яка впадає у р. Ірпінь. Водилось багато риби, особливо такої, як линок і в’юн.

Село було добре розвинуте, як економічно, так і культурно: була макаронна фабрика, дві кузні, олійниця, були шевці, кравці, ткали конопляне полотно, був млин, виробляли цеглу, працювали дві електростанції, які забезпечували селян і виробництва електроенергією. Була школа, лікарня, яка розташована у мальовничому парку. Школа і лікарня були побудовані для людей ще поміщиком Юркевичем, якого Ленін у своїх творах називав націоналістом. Було два кінотеатри – зімній і літній, який був розташований у мальовничому парку. Існував духовий оркестр, який улітку майже кожну неділю розважав людей у парку. Існували різні гуртки: співочий, драматичний. Була своя радіостанція і в кожній хаті були радіонавушники.

Зараз всього цього немає. Став перетворився у велике болото, млин зруйновано. Все це сталось у період колективізації у голодомору…

… У 1930х роках був спланований голодомор – знищення українського населення…

… Наше село розтягнуто до 5 кілометрів. Створювали бригади з комсомольців. З одного кінця села посилали на другий кінець села і навпаки – “качати хліб”. І такий юнак приходить додому, а нього вже все під мітлу вимели. І вже весною 1933 року активісти і населення стали пухнути від голоду і помирати. В селі не залишилось ні кота, ні собаки, жаби перестали кумкати. Як яка скотина здохне у колгоспі, її вивозять, обливають керосином і закопують. Люди збігаються з ножами, розривають яму і ріжуть по куску здохлятину… Були випадки і людоїдства…”

Із спогадів Кантора Андрія Климовича, 1916 р.н., уродженця с. Криве Топільницького району Житомирської області, мешканця м. Львова:

 

“… Тоді я не розуміла, що робилося, а дорослі може і розуміли, що цей голод зроблений штучно, але ж боялися словом оступитися, бо зразу ж під’їде “чорний ворон” і буде кінець, а у кожного ж була сім’я, яку треба було спасати і захищати…

Із спогадів Третьякової Лідії Григорівни, 1922 р.н., уродженки с. Ряска Машівського (колишнього Нефорощанського) району Полтавської області, мешканки м. Дрогобича Львівської області

 

2. На селян-одноосібників та колгоспи накладались непосильні податки, невиконання яких мало наслідком карну відповідальність. Причому, як покарання за невиконання надмірних поборів цілим територіям і регіонам, ще збільшували податки, що приводило до подальшого розкручування спіралі голоду і репресій.

 

Теорія і практика більшовизму у селянському питанні набули свого подальшого “розвитку” у ході сталінської колективізації кінця 1920-х – початку 1930-х років:

Для вирішення завдань проведення колективізації сільського господарства і одночасно знищення залишків національно-визвольного руху центральний радянський уряд заміщав “м’якотіле” керівництво республіки, перетасовував кадри на місцях, запроваджував систему переслідувань і терору. Провідником цієї політики в УРСР став другий секретар ЦК КП(б)У і одночасно перший секретар Харківського обкому партії П. П. Постишев (1887-1939), згодом репресований, а також інші, прислані з Москви партійні і урядові функціонери. Ось як їхню діяльність характеризує тогочасна преса:

“АТЕ повідомляє з Риги, що голод на Радянській Україні приймає катастрофальні розміри. Про вагу ситуації свідчить факт, що на Україну приїхали нагло голова союзного радянського уряду Молотов, заступник Сталіна в політичному бюрі комуністичної партії Каґанович і штаб вищих урядовців з Москви. Молотов і Каґанович мали в Харкові нараду з головою українського уряду Чубарем та з іншими представниками більшовицької влади на Україні. На основі звітів місцевої влади голод по українських селах приймає жахливі розміри. Є колгоспи, де населення зачинає їсти корінці, як це ствердили в Чернігівщині… Тепер Молотов і Каґанович обїзджають рільні колєктиви і виголошують промови, закликаючи селян занехати пасивний опір.” (“Діло”, 9 червня 1932 р., “Голод на Радянській Україні”).

 

“Те, що діється тепер на Україні, може мати рішаюче значіння для висліду боротьби за українську державність і повинно звернути на себе найбільшу увагу українського народу на всіх його землях. В дотеперішній боротьбі між стихійним рухом українського населення та московською владою наступив зворотний пункт. Виявилась передовсім безвартність її знаряддя — Комуністичної Партії більшовиків України. Постанова ЦК Всесоюзної Комуністичної партії з 24. січня говорить: „Партійна орґанізація України не спромоглась виконати доручене їй партійне завдання в справі орґанізації постачання збіжа, не зважаючи на трьохразове зменшення і без того скороченого пляну”. Послідовно — Москва рішила взяти за лоб обласну партію „більшовиків України” та повести масові репресії проти самої України.

… Програма, яку розвинув Постишов на плєнумі Харківського Комітету КП(б)У вартна уваги, як операційний плян нового наступу московського більшовизму на Україну. Цінним є його признання в початку промови, що „питання сільського господарства є в данім етапі найповажнішим, найбільш боєвим відтинком”...

… Переходячи до конкретної програми весняної сівби, вичисливши скільки гектарів треба засіяти та скільки тракторів направити, реформатор української більшовицької партії заявляє: “Треба негайно розпочати боротьбу за зворот до фонду насіння, розкраденого, розграбованого та протизаконно розданого збіжа”. „…Завдання підготовити та перевести весняну сівбу вимагає значного зміцнення наших репресійних заходів проти кулаків, підкулачників, петлюрівських шкідницьких та інших протирадянських елєментів” (виділено В.К.)

Події останнього часу виявили повне банкроцтво орґанізації КП(б)У. Всі засоби та зусилля, витрачені московським центром впродовж майже 15-ти літ, щоби обмосковити партію, виявили, що навіть той незначний відсоток українського елєменту, який був потрібний більшовикам для звязку з краєм, зробив цю партію цілком непридатною для цілей моск. централізму …” (“Діло”, 25 лютого 1933 р., “Постишов. Історія призначення фактичного диктатора України та його репресійні пляни.”)”.

 

В очах радянського керівництва поставлена мета виправдовувала будь-які засоби. Серед них - сумнозвісний “закон про п’ять колосків” та інші репресивні акти:

“Цей декрет Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету, оголошений в усій радянській пресі, передбачує кару смерти або тюрму найменше 10-ти літ разом із конфіскатою майна для кожного, хто важиться на кражу товарів у часі їх транспорту, без огляду на те, до когоб товар належав, до держави, до кооператив, чи навіть до приватних осіб (виділено В.К.). Декрет зрівнює далі майно колективних господарств (тобто збіже), кооператив і їх складів з державним майном та передбачує теж кару смерти або найменше 10 літ тюрми разом із конфіскатою майна для всіх тих, що важились би це майно (мова виключно про харчові продукти) красти. Є в декреті і така точка, яка присвячена куркулям чи кулакам. Куркулів жде заслання до концентраційних таборів (тобто до Соловок) на час від 10—15 літ за те, якщо вони будуть намовляти виступати з колєктивів, або будуть саботувати колєктивні господарства і ділати на їх шкоду. (“Діло”, 11 серпня 1932 р., “Марево нового голоду в СРСР”)”.

 

“В Москві оголосили два декрети, підписані Сталіном і Молотовом, що торкаються реалізації заповідженого Сталіном нового курсу супроти селянства у справі виконання збіжових наказів. Один декрет передбачує створення спеціяльних комісій, що мають контролювати постачання збіжевих приділів, призначених для потреб держави. Заповідає притім, що на випадок невиконання повнотою урядового пляну на всіх мешкаців опірних округ будуть наложені примусові роботи. Селяни, що укривають збіже, будуть адміністраційним шляхом розстріляні (виділено В.К.). Другий декрет установляє вільну продаж збіжа по вільних цінах для округ, де сільська людність виконала повнотою наказані приділи.” (“Діло”, 1 лютого 1933 р., “Примусові роботи і розстріли за саботаж”).

 

“АТЕ доносить: По численних спробах переломання опору селян і колєктивів на Україні, котрі не дають хліба, Москва рішилася вернути до системи воєнного комунізму й зачала реквізиції. Ціла Україна виглядає тепер як один воєнний табор. В Чигиринщині вибухло повстання, котре здавлено. Харківський уряд вислав до Москви трівожний звіт про роздратування укр. народу.” (“Нова зоря”, 7 лютого 1932 р., “Воєнний комунізм на Україні”).

 

“Таймс” доносить: Правительство СССР видало декрет, котрим “покарало для постраху” цілий ряд українських сіл за те, що вони не віддали на час призначеної скількости збіжжа. “Покараним” селам наказано зложити три рази більше хліба ніж передтим. Спричинників нездачі збіжжа передано судови за саботаж. В декреті вичислено “покарані” села й імена переданих судови селян. Всі вони належать до одеської округи.” (“Нова зоря”, 7 вересня 1933 р. “Дальше знущаються”).

 

“З опублікованих у нас листів ясно видно, що голод на Україні набрав небувалих досі розмірів. Він спричинений не посухою чи неврожаєм, а виключно безоглядною хижацькою та грабіжницькою політикою Москви супроти України та її, переважно селянського, хліборобського населення (виділено В. К.).

… Всевладний Джуґашвілі (Сталін) дає високопарний наказ:

- „Совхози Центр. Чорноземн. Областей (Україна — Т. М.) повинні дати на 4,126.000 пудів (1 пуд = 16 кґ.) більше за норму, встановлену декретом з 1. березня 1933...”

„Ось вам і фунт родзинки!” Україна, по наказу Сталіна повинна дати „більше за норму” на 4,126.000 пудів! Яка норма? Хто її встановив?…

Постишев, цей справжній новий сатрап України, цей небувалий досі голод на Україні уважає за „кару”, яку, мовляв, „заслужили собі ці колєктиви, що несумлінно виконували свої обовязки...” (!) Значить, сам він признає істнування голоду, але вважає, що це заслужена „кара”…(виділено В. К.). Подумаєш, яка „спеціяльна” і... „соціялістична” до того ще „комуністична” справедливість!...” (“Діло”, 23 вересня 1933 р., “Голод на Україні. (На основі пресових матеріялів.)”.

 

“Канадійський громадянин, кореспондент щоденника “Дейлі Стар” (Торонто, Онтеріо) п. Пієр Ван Пуссен опублікував у тому щоденнику дня 13. листопада допис із Київа п. н. Збіжевий совіцький податок вважають причиною злиднів селян”. У цьому дописі… читаємо дослівно таке:

… „Причиною нього чудища голоду серед достатку, є спосіб, у який уряд збирає збіжевий податок. Рішучо забогато забирають, щоби лишити сільським околицям на Україні на життя. Протести нічого не помагають.(Виділено В. К.).

„Високі урядовці комуністичної партії на Україні, які зібралися на відвагу і посміли сказати, що нова система збирання збіжа руйнує селян і допроваджує їх до злиднів та голоду, просто тратять свої становища. Заславський, Карачевський і Рибак, — ці прізвища на устах кожного в Київі. Це три урядовці, що наражуючи своє життя, повідомили Москву про руїнницькі способи збирання збіжа. За це усунули їх зі становищ і обвинили, що вони „троцькісти” та „контрреволюціонери”.…” (“Діло”, 15 грудня 1933 р., “Нова поворотна хвиля голоду на Україні. Ревеляції кореспондента канадійського щоденника “Дейлі Стар” п. Пієра Ван Пассена з Київа про голод на Україні“).

 

„… Все зїли. … В осібних державних крамницях тільки вищі радянські урядовці та члени комуністичної партії можуть купити їжу. Там урядовець може купити 1 кґ. житнього хліба за 50 копійок, зате бідний селянин мусить платити на вільному торзі за таку саму вагу хліба — пять рублів. Не дивниця, що вони вмирають з голоду, не мають і сили, щоб запрацювати.”…

„Кріщіян Гералд” з 7. ц. м. подає новинку про голод на Україні де „населення не бачило хліба від довгих місяців. Бурян та кора з дерева від довшого часу становить одиноку людську поживу (виділено В. К.), а на залізничих стаціях тих околиць можна стрінути людей, вкритих лахами, через які пересвічує зеленовата сіра шкіра…” Голод…

„Ті, що студіюють всякі страхіття, втратять гарну нагоду, коли не звернуть уваги на Україну в цей час — державу в якій дійсно розстрілюють людину за це, що вона візьме кілька зерен збіжа, яке сама засівала на власному полі, Розстрілює їх не кількох фанатиків, але дійсно, лєґально й офіціяльно — влада...(виділено В. К.). (Укрбюро, Льондон.)” (“Діло”, 17 вересня 1933 р., “Анґлійська преса про голод на Україні.”).

 

“… Стверджуємо, що одинокою і очевидною причиною голоду на Радянській Україні є безоглядний економічний визиск українського народу більшовицькою диктатурою, яка вважає Україну своєю кольонієо. Рікрічно вивозить вона міліони тон збіжа або до центральної Росії для прохарчування важніших робітничих осередків, армії і чрезвичайки, або вивозить по демпінґових цінах за кордон для роздобуття валюти. Комуністична влада затаює факт голоду на Україні, а робить це не лише тому, що цього вимагає престіж диктатури, але щоби й на будуче експльоатувати виголоджену колєктивізаційними експериментами знищену країну…”. (“Діло”, 13 вересня 1933 р., “Українські соціялісти про лихоліття України. Відозва до „соціялістичних орґанізацій усіх країн”.”);

 

“… Голодують люди і на землях, заселених москалями. Та всеж-таки не вимирають з голоду в московських ґуберніях, з неврожайною землею, в таких великих розмірах, як вимирають на Україні, де на землі, з природи врожайній, гинуть люди з голоду міліонами.

Діється це тому, що голод на Україні викликаний не тільки крахом совітської колєктивізації. Він такий страшний особливо тому, що його викликує і піддержує Москва з розмислом, аби в той спосіб вилюднити Україну. Голод — це тільки один із способів боротьби Московщини з Україною, яка прямує до відірвання від Москви. Це найбільш варварська ставка Москви, що прямує до знищення українського національного самостійного руху на Україні…” (“Діло”, 4 жовтня 1933 р., “Рятуймо Україну від голодової смерти! Поклик Обєднання Українських орґанізацій в Америці”).

 

“… (Місцевість). Дня 6. УІІ. 33 ... Отвічаю на твоє пісьмо, котре ти мені прислав, щом получив 6. УІІ. 33 года. Дорогий товариш... твого брата Н... осудили на 5 літ криміналу і три роки вісилки на остров Сахалін. Осудила єго Советская влада за то: він був в сільраді віборним і єго заставляли, щоб він забирав хліб у хліборобів, так можно сказать грабив. А в людей хліба не було, єго забрали тілько помолотити. А їх заставляли, де хочити возьміть, а нам дайте. Так то, що вони загадали зробить не можна було. Так товарищь, що він (Н…) до мене прийде тай плаче, що мені робити. І відтіля ни пускали і він того виполнити не мог тай єго за то судили. Та не думай, що він чим нибудь провинився, він нічим не винен. І так дорогий товариш тут не тільки одного Н... судили. Тут судили не сотні, а тисячі. Навіть судили за то, що як найдуть 10 кіл. пшениці, то судять на десять літ, а як найдуть 100 кіл., то розстрелюють. Много людей постреляли, много померло в криминалі потому, що їсти нічого не давали. Так і знай дорогой товариш, що єго судили нізащо, повір мені, напевне. Дорогой товариш, не могу тобі написать і нарисувать ту картину, яка тут проходи до сего время і той день,коли судили Н... і єго гнали під стражой, як забилося серце і стало каменем, що єсліб різали - кров не пішлаб. Описувать дальше не буду потому, що перо не пише, не видно лінійки. Дорогой товариш, ти пишеш, що він (Н…) просив метрику і свідоцтво моральності . Потому, що він і я хотіли відірватись з із цего пекла, потому що нас насильно заставляють буть Рускими, а потом збиткуються над нами (виділено – В. К.). Так що дорогой товариш, як що зможеш там що зробити, то зроби, а як ні, то напевне нам тут помирать оцю зіму. То напевне, потому що їсти і палить в хаті нема чем, так що голодні і холодні і голі…” (“За Україну”, 1 листопада 1933 р., “Два листи з “України” галицького селянина до родичів і товариша в рідному селі”[2]).

 

,,На весні голод був великий. Люди пухли з голоду та мерли сотнями. Тепер по жнивах голод припинився, та з весною може знову вернутись. Совітським підданим живеться страшно зле. Сколєктивізованих селян гонять до праці днем і нічю, а їсти нема що. Вільні господарства донищує влада податками. Від дійної корови треба, платити річно 900 літрів молока податку. Державі продати корець пшениці 50 руб., купити 200, кінь коштує 2.000 руб, корова 2.000. Нині худоби по селах мало. Все зїли підчас голоду. Де в селі було підчас зими 3000 — 5000 овець, там нині менше десятка. У краю страшне злодійство та бандитизм. Грабіжі на деннім порядку”. — І нема ніяких відрухів, як так люди терплять? — „Де може людина спухла з голоду бунтуватися. Нічого не можна вдіяти…”  (“Діло”, 28 грудня 1933 р., “Розмова з утікачем з Радянської України”).

 

… В 1933 году началась коллективизация, всё у всех забрали и согнали в колхоз. Кормить животных не было чем, всё посдыхало. Люди остались без ничего. Накладали налоги, приходили домой, забирали вещи, так как денег не было выплатить налоги. Мы уже были голодны…”

Із спогадів Панченко Поліни Леонтіївни, 1927 р.н., уродженки с. Филинці Любарського району Житомирської області, мешканки м. Львова

 

 

3. У селян примусово було вилучено усе зерно, у т.ч. посівне, а також харчі, що зберігались безпосередньо у хатах.

 

“… Вже нині стверджено, що катастрофа також тепер, в часі нових жнив, поступає дальше. Щоби заспокоїти потреби промислових центрів, як се отверто повідомляє совітська преса, селянам України й північного Кавказу відбирають силою нове збіжа (виділено В. К.). Голодова катастрофа в СССР внаслідок сего дійде з найблизших місяцях до вершин і знов погибнуть міліони людей.

Довше мовчати про те, се значить збільшати невиносимо відповідальність цивілізованого світа у масовій смерти в СССР, нести вину за те, що в тім часі, коли цілі частини світа нищать надмір збіжжа та харчів, то населення в СССР гине голодовою смертю, при чому приходить до вбивання дітей і до людоїдства…” (“Нова зоря”, 27 серпня 1933 р., “На поміч голодуючій Україні.” Звернення кардинала Т. Інніцера”).

 

“… Любі друзі! Не можна і передати вам того, власне того нашого становища, в якім нині ми, народ України, і всього СРСР перебуваємо. Зараз СРСР — країна жахливого голоду. Не говоримо вже про становище з одягом, якого надзвичайно мало, а то і зовсім нема — внаслідок чого — велика дороговизна, що нічого і не докупишся, — ходиш обшарпаний, босий... Вулиці міст забиті нашим трудовим братом, який гине з голоду. З кожним днем, то більше прибуває голодних в міста…

Візьмемо ми для прикладу справу з хлібом, зараз найболючіше питання країни Рад. Ми можемо запитати більшовиків та їх вождів. — Для чого було забирати в осени, зимою, ба навіть і весною хліб, останній хліб до зернини, для чого ходили залізні мітли, для чого оставляли не лише окремих селян без хліба, а залишили цілі комуни, радгоспи, і взагалі всі колгоспи, у всіх трудящих селян, і для чого вони відправили ввесь хліб за кордон, що в наслідок цього — країна Рад зісталася голодною, холодною, голоюй босою?! — Вони відповідять — “Будуємо соціялізм”…”(Діло”, 16 червня 1932 р., “Лист з Радянської України. Як оцінює теперішнє положення в УСРР український робітник з Донецького басейну?”).

 

“… Лист з України… подає такі факти:

„У нас тепер страшна голодівка: за один пуд муки платять 100 карб, і то не захопиш. А врожай 1931 р. був у нас добрий. З Н. Н. (село на Херсонщині) мусіли селяни віддати державі більше, як 40 тисяч пудів пшениці (40 вагонів). Хто заробив за літо більше, як 12 пудів, теж віддав державі. Картоплю також віддали, так що й на насіння не зосталося (виділено- В. К.). Коні в колективі здихають з голоду, бо годують самою житньою соломою. В час посіву коні пристають. У мене ще зосталося харчів на один місяць, а тоді не знаю, що буде. Корову віддав у державу на заріз, не маю ні свині, ні корови. Напевне прийшов кінець нашого життя. Сала нема, молока нема й не буде. Коров цього року майже не лишилося, всі кінчені. Всім біда. Добро від нас утекло, осталося тільки лихо...” (“Діло”, 28 червня 1932 р., “Голод на Радянській Україні і його головна причина.”).

 

“… Дорогенькі мої, прошлий рік то ще пів біди було, бо ще можна щось було купити, а цей рік то не пів біди а десіть вкупі та маленькі збоку причепились. Соромно мені вам споминати як я живу, стидно вас просити помочі, бо яж не хлопчина а в половині віку, волос посивів на моїй голові, на силах підупав особливо цей рік. Крайна нужда і голодівка як ніколи в житю не перебував… Я був обезпечен харчами до врожаю, але не ставало до пляну хлібозаготовлі і бриґада все забрала в Пилипівку. Остались ми прямо голодні і так день за днем ведемо на кварті круп чи муки котру купили або за що заміняли… На Бога вся надія, як не схоче нас загубити і видержим до врожаю. Та не знаю як буде з нами, бо нема сили, зовсім охляв, а є такі сусіди, що як сяде то встати не годен. Давби Бог дочекати як паски, та не знаю чи буде з чого опекти її, хотьби Бог дав якої лемішки з бурака та макуха та коколю, бо муки нема средства купити. Кукіль з горошком 16 кгр. 50 Руб. і трудно найти. Певно чудно вам за нашу жизнь і нашу дешевизну. Дай Боже щоб ви сего не знали і не бачили а ми вже переживаємо це всьо певно за наші гріхи, за проступки перед Богом бо много забули за Бога і хулять єго сьв. імя. Господи прости нам і виведи нас з цего тяжкого горя, дай хоть силу і крепость видержати щоб не померти бо дуже хочу ще з вами бачитись і поговорити хоть з годину, бо дуже часто ви всі снитесь майже кожду ніч…

Син...”

(“Діло”, 5 травня 1933 р., “Країна нужди і голодівки... Лист з Совітської України.”).

 

“Читаємо в яворівському „Українському Слові”:

“На днях повернув з Наддніпрянщини яворівський земляк, проф. Остап Менда… Те, що ми вчули, просто страшне. Т. зв. українізація прогомоніла і сліду не стало. На Україні панує Москва й московський дух. Всесильне ҐПУ (чрезвичайка) страшним терором наложило каганець на уста трицяти міліонів українців. Всі писання більшовицьких газет про добробут, про розвій шкільництва, освіти і т. п. — це найбільша в світі брехня. Населення у крайній нужді. Тифи й голод винищують цілі округи, бо Москва все збіжжя забирає з України для себе. Около два міліони українських селян цього року згинули з голоду. Дуже часто трапляються випадки крадежі дітей і людоїдств…” (“Діло”, 5 серпня 1933 р., “Поворот нашого земляка з більшовицького раю.”).

 

“… Саме цими днями до П. прибула одна, інтеліґентна жінка Н., німка з Москви. Вона мені оповідала ось що:

— „До Москви прибувають масово втікачі з України в надії зберегти тут своє життя та за великі гроші добути собі хоч кусничок хліба... На Україні його ніде дістати... Українські села стоять напів залишені та зруйновані насильною колєктивізацією; виглядають, як пустка, що заросла буряном... Є села, в яких не побачите ні одної живої душі; посчезали навіть коти та пси... Москва позабирала з України все, що тільки змогла…”

На мій запит, у чому саме причина цього голоду, вона відповіла: „Це безоглядна політика здирництва, яке систематично провадить Москва особливо супроти України. У самій Московщині так воно не є, але з України видирають буквально все, що тільки можна силою забрати. Все це стягається переважно до чужих більших центрів, де голод ще так не відчувається; але і тут він неминучий, бо з оголеного села більше не буде змоги щось дерти...” (виділено В. К.). (Діло”, 16 вересня 1933 р., “Голод на Україні. (На основі автентичних листів з України.)”).

 

“… Усе було забрано аж до останніх буряків і гнилої картоплі... Місяцями у хаті не було нічого, крім води і солі. …Те, що активісти із щупами ходили, шукаючи захованого зерна, що люди десятками і сотнями умирали просто неба, що відбирали останні лушпайки картоплі і т.ін., є чистою правдою! Переповідати одне й те ж ще раз, мені здається, немає потреби. Але оповідь про один випадок вразила мене особливо. Коли активісти у черговий раз прийшли до хати шукати зерна і не знайшли нічого, крім горщика з пісним борщем у печі, то вони самі з’їли той борщ, не зважаючи на благання матері і плач голодних дітей…” Із спогадів Кам’янця Микити Яковича, 1921 р.н. та Кам’янець (Сивокінь) Марії Дементіївни, 1926 р.н., уродженців і мешканців Черкаської області

 

Тато не хотів іти до колгоспу. За це комуняки-гепеушники в 32 р. розібрали стодолу, забрали двоє коней, середняцький інвентар, з 4-х десятин – 3 десятини поля, … пустили сім’ю по світу. Більшовицькі нишпорки весною 33 р. вигребли з обійстя все чистісінько, навіть насіння. Сім’я – тато, мама, брат 18 р., сестра 15 р. і я, всі працездатні, здорові залишились без всяких продуктів і права на існування…”

Із спогадів Деречі Василя Денисовича, 1921 р.н., уродженеця с. Глезно Любарського району Житомирської області, мешканець м. Львова

 

… Для пошуків зерна шукачі мали в руках металеві щупи – залізні прути з кільцевою ручкою уверху і ключкою унизу. Ключка не відхилена од прута, як та, яклю скубуть солому, а зрізана уверху, а на зрізі – ямка, глибиною в сантиметр. Щупами перещупували увесь город, усі підозрілі місця. Загнав щуп у землю і виймає назад. Якщо натрапив на зерно, чи на що інше, воно зачерпується заглибиною тієї ключки…

… Проклятою народом була колишня кріпосна система.”

Із спогадів Кучера Федора Гавриловича, 1923 р.н., уродженеця с. В’язівок Городищенського району Черкаської області, мешканеця м. Сміли Черкаської Області

 

 

4. Голод у таких масштабах був не на усій території СРСР, а в основному лише там, де населення було переважно українське. Крім того, міське населення одержувало продуктові карточки, а селяни не мали і цього.

 

“… 4. ЧОМУ МОСКВА ВИГОЛОДЖУЄ  УКРАЇНУ?

… Половина великанської території Союзу, вся північ і малощо не всі промислові центри і райони живуть довозом надвишки збіжевих продуктів полудня, головно України. Від їх скількости, зглядно від мінімального постачання засобами поживи консумційної части Радянського Союзу, зокрема його промислових центрів, залежить існування і будуччина комуністичної держави. Звідси і провідна думка, що найважніша й основна задача радянської господарської політики — це забезпечення тих районів у засоби поживи. На практиці це виглядає так, що без огляду на те, яке було жниво, лихе чи добре, консумційні осередки мусять за всяку ціну дістати мінімальну скількість харчових продуктів, хочби ті, які їх мають постачати, самі голодом примирали (виділено В.К.). У минулому році в брутальний спосіб забрали селянам їх збіжжа, так що вже в лютім шаліла на Україні, тій колись найбогатшій землі, а також над Волгою і на Кубані страшна голодова нужда. Сотки тисяч і міліони впали її жертвами…” (“Діло”, 28 липня 1933 р. “Голод на Україні. Написав для „Діла” д-р Евальд Амменде ґенеральний секретар Конґресу Національностий (Відень).”).

 

“… Не зважаючи на всі старання московської еміґрації використати голодову катастрофу на Україні для своїх партійних обрахунків з більшовиками, в европейській пресі все яскравіше зазначується національно-політичний підклад голоду на Україні. До цього причинююються всі, що хочуть дати европейському читачеві обєктивне представлення голоду в межах СРСР. Союз боротьби проти III. Інтернаціоналу під проводом досить відомого п. Обера видав мапу голодових районів, подібну мапку подав часопис „Пражскі Ліст”, як одна так і друга досить точно покривається з етноґрафічною мапою України (виділено В.К.)…” (“Діло”, 3 вересня 1933 р. “Европейська акція проти голоду в Україні”).

 

“… Прийшло нове число “Матена” з 31 серпня з новою передовою п. з. “Голод на Україні”… Ось переклад цієї статті:

”… Саме, щоби винищити всякі самостійницькі змагання радянський уряд орґанізував систематично страшний голод, що й панує тепер, у надії, що остаточно вигубить увесь нарід, якого єдиний гріх — змагання до волі.

Голод обмежується до України і північного Кавказу (виділено В.К.); в інших частинах СРСР населення дістає харчеві пайки, але може прогодуватися…”

“… Податки, що мали підготовити голод (виділено В.К.), пригнітають цей нещасливий край страшним тягарем…” (“Діло”, 6 вересня 1933 р. “Страшне лихоліття населення на Україні… Друга стаття “Матена”.”).

 

“Дейли Телєґраф” повідомляє: Американський професор Річард Селлет сказав у Берліні: За останніх 6 місяців в Полудневій і Східній Росії, на Україні та на Північнім Кавказі погибло з голоду до 10 міліонів людей. В декотрих селах, по словам проф. Селлета, погибло до 80 проц. населення (виділено В. К.). Проф.Селлет взиває американські церковні круги й орґанізації Червоного Хреста до зорґанізування з іншими краями допомоги для голодуючих в СССР.” (“Нова зоря”, 16 липня 1933 р., Жахливі вісти з “раю”. 10 міліонів людей погибло з голоду”)

 

“… Вибух голод і почали люди вмирати з голоду у 1933 році, після того, як уряд забрав увесь — без решти — хліб у селян; це зоветься там „под метьолку”...

… Мерців влада не дозволяє хоронити так довго, поки трупи зовсім не пічнуть розкладатися, а це тому, що коли похоронять свіжі тіла, негайно нічю населення відкопує могили і вживає трупи на страву. Людоїдство страшенне поширилося. Дуже часто батьки зїдають померших з голоду своїх дітей… Вимирає виключно українське населення

… Адміністрація по містечках і совітських господарствах майже ціла неукраїнська… Вони матеріяльно забезпечені, тому, що купують харчі у т. зв. закритих розподільних складах, де дуже низькі ціни. Ріжниця поміж цінами у тих розподільних складах та на базарі така: житній хліб, чорний, 1 кґ. ринкова ціна 5 рублів, ціна у заачинєних складах 50 коп., 1 шт. молодої цибулі рин. ц. 1 руб., у зачинених складах 10 коп., 5 шт. редькви 1—2 рб., у зач. скл. 10—15 коп., 1 кґ. масла 50—60 рб. у з. с. 11/2—2 рб., звичайна житня мука, пуд (16 кґ.) 250 рб., у з. с. 31/2 —4 рб., крупи, пшениця, 1 кґ 7 рб., у з. с. 25—30 коп., 1 кґ. цукру 17 рб. у з. с. 55 коп., „хромові” чоботи 250 рб. у з.с. 25 рб „юхтові” чоботи 120 рб., у з. с. 10—12 рб. і т. д.

Купувати у тих закритих розподільних скла­дах можуть лише урядовці вищої адміністрації…” (“Діло”, 23 серпня 1933 р., “Статистика голодової смерти… “).

 

“Вимирає з голоду на очах Европи великий, богатоміліоновий український нарід. Вимирають доведені до краю насильницьким визиском завойовника — червоної імперіялістичної Москви — Радянська Україна й інші південні області Радянського Союзу — як Кубань і Донщина, які творять тепер т. зв. Північно-Кавкаський край, а заселені також переважно українцями.

… Вимирають цілі села. Трупи голодних валяються по вулицях міст і на дорогах сіл. Прокидається людоїдство. А більшовицька влада, замісць помочі, без жалю стягає останнє збіжа з краю і вивозить до Московщини та нечуваним терором заглушує великий протест.

Урядова преса в Радянському Союзі, — а іншої там нема, — про голод населення і знущання над ним, розуміється, мовчить. Навпаки, більшовицька влада заявляє, що ніякого голоду нема, що це вигадка контрреволюціонерів та інтернаціоналістів[3]….

… Насаджуючи примусом колєктивізацію в країні селян-хліборобів, північні насильники - російські більшовики, не здрігнулися перед фізичним винищуванням міліонів міцних, працюючих селян за спротив чужій їм системі, що накладає на них пута рабства. Одних нищать на місці воєнною силою, інших гонять сотнями тисячів у далекі північні сторони, де вони гинуть масово з голоду і холоду, в тяжких умовинах каторжних робіт, рубаючи дерево у тайзі, копаючи біломорський канал, виконуючи під батогами чекістів інші примусові роботи. Так майже цілком викорінено хоробру людність Кубанщини, в Північно-Кубанському краю, так здесятковано населення цілих округ Радянської України, а одночасно спроваджують на українські землі поселенців з російської півночі. Робить це більшовицька Москва систематично і пляново, щоби стерти з лиця землі український нарід і зліквідувати українську проблєму (виділено В. К.).

З тією метою московська диктатура почала останніми часами нечуваний похід проти українського національного життя, ліквідуючи рештки назверхньої самостійности Української Соціялістичної Радянської Республики, русифікуючи адміністративний апарат і культурне життя на українських землях. Тисячі інтеліґентних працівників українців, навіть комуністів, ліквідують безсудними розстрілами та засланнями поза межі України, як контрреволюціонерів і ворогів славетної пятилітки та колєктивізації, що повернула богату країну в голодову пустиню… (“Діло”, 14 вересня 1933 р.До культурного світу. Заклик Українського Громадського Комітету Рятунку України”).

 

“Католицька Пресова Аґенція доносить: 3 ініціятиви Його Еміненції Кардинала Інніцера відбулися у Відні збори представників майже всіх народів, котрих співплемінники терплять голод в СССР, щоби застановитися над способами допомоги тим нещасним… Комітет оповістив відповідну відозву до людей всего світа… В заклику до опінії цілого світа Комітет підчеркує що передовсім на Великій Україні і Кубані масово вмирає населення від голоду, т.зн. на українськім чорноземі й на українській території.” (виділено В. К.). (“Нова зоря”, 26 жовтня 1933 р., “Міжнародний Комітет Допомоги голодуючим на Україні та в СССР”).

 

 

“… Я спитала, чи нема тут якої пошести, коли всі мають боляки і такі спухлі. Всі боялися мені відповісти, бо шпигунство тут страшне. Коли докажуть кому який донос відбирають трохи їжі, а чого люди не зробили би, щоби дістати шматок хліба! Досить, що я довідалася, що люди з голоду, щоби наповнити чимсь шлунок, їдять листя з дерев, здирають кору, з трачиння і дикого зілля пробують робити якусь саламаху: — що всім доведеться померти, саме тоді як жнива добрі. Збіжа не вільно і торкнутися, бо його пильнують варти в будках і мають наказ розстрілювати всіх, що підійдуть до поля…

… — Та чи нема якої влади, до якої ви могли би звернутися?

 Нема нікого. Влада сама завзялася, щоби нас знищити. Хотять, щоби ми гинули, орґанізують голод (виділено В. К.). Ніколи ще не було таких гарних жнив, а не вільно їх рушити. Коли нас переловлять, що відрізуємо колоски розстрілюють або кидають до вязниці, а у вязниці за три тижні вмирають люди з виголодження…” (“Діло”, 6 вересня 1933 р., “Страшне лихоліття населення на Україні. Стаття “Матена”.).

 

 

5. Влада не допускала міграції сільського населення у пошуках прохарчування у міста або в інші Союзні Республіки і навіть забороняла приймати харчові посилки на Україну.

 

“Знамя Росії” доносить: Між УРСР і РСФСР установлено границю. Звичайним “горожанам” України білетів їзди в Росію не видають а то для того, щоби не допускати напливу людей з голодної України в напів голодну Росію. ҐПУ завертає також тих Українців, котрі пішки перейшли границю й опісля сіли в поїзд. Контроля поїздів дуже строга. З того що в урожайній Україні тепер далеко більший голод ніж в студеній Росії, можна собі уявити, як основно червоні товариші з Москви виграбували нашу Україну, а все в імя прекрасної ідеї Карла Маркса. Від тої ідеї вже всім тамошнім Українцям покрасніло в очах.” (“Нова зоря”, 8 червня 1933 р., “Границя між Україною і Росією. Завели її аби не пускати голодних з України”).

 

“… Коротшу, але ще більшу жахом проймаючу статтю помістив нині у газеті „Дейлі Нюз” Доналд Дей, коресподент газети “Шикаго Трибун”. Допис надісланий з Варшави з датою 3. червня. Дей каже, що урядово обчисляють, що в часі голоду в СРСР, у 1933 році померло там п’ять і пів міліона людей з голоду. А теперішні признаки вказують, що цього року помре стільки людей лише на самій Україні.

Москва купує потайки збіже за границей і дає його лише містам (виділено В.К.).

..Щоби по містах зменшити число голодних, поліція (чека) дала наказ непролєтарським мешканцям двацятьвісьмох місточок забратись на село впродовж десяти днів. Коли хто зпоза міста зайшов туди припадково, а поліція його відкрила, мусів забиратися з міста таки того самого дня. Почтові уряди не сміють приймати до пересилки пакунків із сушеним хлібом (виділено В.К.).

Бувають часті випадки людоїдства.

Чека не дозволяє еміґрувати з тих околиць, де найстрашнішій голод. Дня 28. березня Москва видала наказ про цілковиту неволю на „колхозах”. Коло 80 відсотків українського населення нагромаджено на „колхозах”. Тим селянам не вільно залишити своїх домів, хіба за дозволом управителя „колхозу”. Він може вислати одну частину родини до копалень на роботу, а другу залишити на “колхозах” чи деінде.

Колись Україна давала 22 відсотків збіжжа цілої Росії, а тепер Москва придумала голодову смерть для неї — так пише Дей.” (“Нове село“, 2 липня 1933 р., “Москва хоче голодом винищити Україну. Міліони людей вмирає. Людоїдство.”).

 

“Дорогі! Ми живем дуже гірко. Маємо голод, який не маємо слів описати. Деякі родини, які раніще мали по 9-10 людей, тепер нараховують тільки 2-3, що лишилися живі. Дуже богато людей утікає, щоб тих, що лишаться живими уберегти від праці копання гробів, і вони або йдуть до ліса, щоб там померти, або не маючи вже сил, умирають десь по дорозі. Сельрада, щодня відвозить мертвих і закопує їх до одної могили без домовин. На полях пси живляться людським мясом. 75 процентів нас мусить померти! Вони (большевики - Ред.) мають се в своїм пляні

… До міста їхати без дозволу Сельради небезпечно, бо потяги межи стаціями задержує Ґ.П.У. (чека). Вона переглядає цілий потяг, і хто не має урядового дозволу, того зараз же беруть на польові праці. Хто відважиться втікати до пашні, на того стріляють. Те саме робиться коли потяги йдуть назад, з міста. Хто везе харчі, в того все відберуть: хліб, картоплю, що є у нас тепер найголовніше. Нема ночи, щоб хто небудь не був у нас забитий у садку, люди крадуть картоплю оден у другого (виділено-В. К.)…” (“Нова зоря”, 5 жовтня 1933 р., “Голод на Україні. З листа присланого до Чехії”).

 

 

6. Влада заперечувала на міжнародному рівні факт голоду на Радянській Україні, більш того, не допускала гуманітарної допомоги з-за кордону.

 

Надзвичайно характеристичне, що „пятілєтка” досі ще не викликала (і будьте певні, ніколи не викличе!) голоду, масового вмирання російської людности на Московщині. Нема дурних! Цю долю пляново підготовила Росія лише Україні. Мета: остаточна ліквідація української мазепинської небезпеки, після чого „мать Расєя” могтиме нарешті спокійно спочивати на своїх лаврах.” (виділено В.К.).

…Характеристичне й те, що з приводу голоду в 1921—1923 рр. (про наслідки котрого доктор Haigh, уповноважений міжнародньото Червоного Хреста, вигнаний більшовиками з України, казав, що на Україні тоді мало вимерти 6 міліонів душ) історик тогочасного голоду проф, Фішер писав: „Політика комуністичної партії супроти України має кілька цікавих сторін. Московський уряд не лише не захотів подати до відома американської допомогової адміністрації про становище на Україні, як це він зробив щодо інших областей більше віддалених, але він чинно перешкоджував тому, щоби американці прийшли до контакту з Україною. Москва за всяку ціну ігнорувала голод над Чорним Морем (виділено В.К.), що був не менший, ніж на Волзі… (“Діло”, 6 серпня 1933 р., “Страхіття на Радянській Україні”).

 

“… Який жахливий парадокс! Україна, „шпихлір Европи” перед світовою війною, ця Україна тепер сама голодує. Країна родючої чорної землі, з якої перед світовою війною вивозили за кордон що року більше, як пів-шоста міліонів тон зернових продуктів — головно пшениці — тепер сама гине з голоду через недостачу і відсутність харчових продуктів.

Яка причина голоду на Україні? Найважніша причина така: вона полягає тільки в політиці економічного визиску, яку веде чужа українському народові влада московських більшовиків на Україні. Наведемо кілька фактів. В році 1921—22 український нарід переживав страшний голод, бо влада силою конфіскувала була в українських селян усі харчеві продукти. Коли після періоду „воєнного комунізму” на Україні та в Московщині настала голодова катастрофа, то рад. влада зовсім не помагала українському населенню, лише зосередила увагу всіх власних і закордонних допомогових орґанізацій виключно на прохарчуванню російської людности над Волгою (виділено В. К.).

Маємо безліч документів, що характеризують цю брутальну, еґоістичну політику московської влади супроти голодуючої української людности в році 1921—22. Напр. американський проф. Г. Фішер (Н. Fisher) у своїй книжці про діяльність Американської Допомогової Орґанізації А.R.А. (American Relif Adminiatration), що на її чолі тоді стояв теперішній президент Гувер, пише, що центральний радянський уряд уживав всіх зусиль для того, щоби не допустити допомоги А.R.А. на Україні (виділено В. К.)…

… Норвежський капітан Квіслінґ, співробітник Фр. Нанесена, коли був на Україні, телєґрафував до Женеви 22 лютого 1922 р., що в Південній Україні вмирало тоді з голоду 8 міліонів душ. Жан де Люберсак, економічний експерт при комітеті Нансена, переконався в літі 1922 р., що на Україні в багатьох місцевостях вимерло до 85 відс. всієї людности…

Голодова катастрофа на Україні повторилась у зменшеній силі в рр. 1928—29. Причина була та сама: реквізиції хлібних продуктів у селянства. Коли голод на Україні з рр. 1921-22 і 1928-29 можна було почасти вязати з тодішніми несприятливими атмосферичними обставинами (велика посуха), то теперішній голод вибух після дуже доброго врожаю 1931 р.! Сколєктивізоване більше, ніж на 70 відс. українське селянство мусіло під террором віддати всі свої харчові продукти совітській владі. Податкова шруба виглядала на Рад. Україні в рр. 1931-32 ось як: з 1400 міліонів пудів зернових продуктів, які мало дати сільське господарство цілого Радянського Союзу, одна України мусіла дати 434 міліони пудів. (“Ізвєстія”, Москва, 7 травня 1932 р.) Хоч людність України творить тільки около 19 відс. населення цілого СРСР, то проте ця людність платить аж 31 відс. сільськогосподарського податку!..” (“Діло”, 28 червня 1932 р., “Голод на Радянській Україні і його головна причина”).

 

“Недавно вернув з СССР до Риму спеціяльний папський післанник. Він зложив звіт з побуту в країні голоду. Папський висланник ствердив, що положення в СССР дуже поважне. З приходом найблищої зими може вимерти з голоду 12 міліонів людей. Коли Св. Отець вислухав сей звіт, не міг укрити свого болю і сказав: „Мусимо за всяку ціну знайти якусь дорогу, щоби тому запобігти”. Св. Отець задумує вислати до СССР ратункову харчеву виправу, подібно як тому кілька літ. Така експедиція малаби велике значіння. Та не знати, чи совітська влада згодиться на сю папську експедицію.” (виділено В. К.). (“Нова зоря”, 3 вересня 1933 р., “Св. Отець голодним в СССР.”).

 

З метою скрити правду про становище українського народу в і трагедію Голодомору, радянське керівництво запровадило в СРСР та на Україні режим жорсткої цензури та інформаційної блококади. Іноземним журналістам було заборонено відвідувати регіони, в яких лютував голод:

“Кореспондент анґлійського „Обсерверу” доносить: Заграничним кореспондентам заборонено виїздити з Москви на провінцію без дозволу влади. Двох американських кореспондентів, котрі хотіли поїхати на Україну, щоби переконатися про розміри голоду, силою витягнено з поїзду. Від того часу без перепустки нікого не пускали. Тепер вже не дають перепусток ні на Україну, ні на північний Кавказ, ні в полуд.-східні райони Росії. Се обмеження свободи рухів кореспондентів викликане змаганням сов. влади укрити страшні розміри голоду в тих околицях. Кілько жертв потягнув за собою сей Голод, годі докладно обчислити. Вісти про голод совітська преса називає фальшивими і провокаційними. Супроти того, пише згаданий кореспондент, нема нічого простішого як дозволити заграничним кореспондентам в Москві на власні очі переконатися про цю брехню і дати їм можність свобідно їздити по СССР.” (“Нова зоря”, 5 жовтня 1933 р., “Не пускають кореспондентів на Україну”).

 

Але найбільше прислужився Москві у справі замовчування та спростування факту Голодомору в Україні відомий французький політик, соціаліст, колишній прем’єр-міністр Франції Едвард Еріо. На запрошення керівництва Радянського Союзу він відвідав Україну, багато мандрував по ній, але голоду “не побачив” і після повернення на батьківщину неодноразово підспівував кремлівським можновладцям:

„Еріо, колишній французький премієр, виїхав сьогодні на пароплаві “Чічерін” зі Стамбулу до Совітської Росії”. Таку коротку телєґраму принесли вчорашні часописи. Ніби маловажна справа — а скільки рефлєксій вона викликує! Еріо, попередник нинішнього премієра Франції і його партійний товариш, лідер французьких соціялістів-радикалів, кількакратний міністр ріжних ресортів у ріжних кабінетах, славний бурмістр м. Ліону і т. д. і т. д., є одним із найчільніших державних діячів Франції з одною з наймаркантніших її індивідуальностей. Річ ясна, що до Совітів він не поїхав як „приватний турист”, ані для особистого відпочинку, ані для якихось наук. цілей, ані теж навіть з такої цікавости, з якою ідеться оглядати менажерію. Не може бути двох думок, що це неофіціяльний висланник і посередник француського уряду і що та його подорож тісно звязана з останніми франко-совітськими залицянками…

Не знаємо, чи про зворот передвоєнних позичок говоритиме Еріо у Москві, чи про перспективи нових позичок, таких страшенне нині потрібних більшовикам. Але всі розмови будуть напевне вестися у надзвичайно сердечній атмосфері. Нема ніякого сумніву, що витатимуть скрізь достойного француського гостя з великими почестями і що надовго заздалегідь пущено в рух той весь спеціяльний апарат при Інтуристі, Наркоміндєлі чи якійсь іншій установі, який постійно займається аранжуванням прийомів закордонних гостей…

… За весь час своєї подорожі по совітській „Росії” (як кажуть телєґрами), від “російської” Одеси чи іншого „російського” порту над Чорним Морем починаючи та кінчаючи на Москві чи Лєнінграді — скрізь показуватимуть Еріотові розквіт краю і добробут населення — супроти якого патьомкінівські доми, що обдурювали Катерину II., були дитинячою забавкою.

А треба це конче зробити! Бо Еріо це не лише державний діяч, політик, в даному менті представник французького політичного русофільства. З іменем Еріота звязана ще фірма одного з керманичів „Ліґи оборони прав людини”, пацифіста й гуманіста! І тому Еріо, якого ледви чи повезуть аеропляном з Одеського порту на Червоний Майдан перед Кремлем (це був би найлекший спосіб!), в ніякому разі не може по дорозі побачити опухлих трупів, не закопуваних до часу повного розкладу тому, щоби їхні свояки їх мерщій не викопали і не зїли. Ніяк не вільно ставити діяча „Ліґи оборони прав людини” в незручну ситуацію, нпр. перед вияснення сучасного невільництва в СРСР, супроти якого аракчеївщина була філянтропією, — бож Еріотові нині, як політикові Франції, не вільно протестувати проти совітського пекла, а навпаки — він напевне щиро хоче по повороті до краю опрокинути тенденційні злобні брехні, розсіювані по світі ворогами російського і міжнароднього пролєтаріяту. Тому вже краще повести французького гостя надпрограмово до ще одного діточого притулку і показати йому зворушливий момент, коли перед кожною дитиною буде пишатися глечик з молоком, а в малі рученята будуть встромлені яблука (яблука звичайно після від’їзду захопленого гостя відбирають, але цього він уже не бачить). Не маємо теж ніякого сумніву, що бачитиме Еріо таке знамените „яствіє і пітіє”, що балачки про голод на Україні будуть йому видаватися найпоганішим наклепом...

… У подорожі Еріота маємо не лише доказ, що захід Европи не дозрів, ще до свідомости, що найбільшим злом сучасного світа й людства є московський більшовизм і що першим імперативом цілого культурного світа є здусити те зло. Ця подорож є ще яскравим причинком розкладу, в якому находиться весь соціялістичний табор.” (“Діло”, 27 серпня 1933 р.,Паломництво до пекла.”.)

 

“Француського політика Еріо возять тепер більшовики по Україні та хваляться своїми „здобутками”. Возили до Київа, Харкова, на Дніпрельстан, на пару радгоспів. Розуміється, що возили і показували лише те, що хотіли показати, закриваючи перед ним правду: голод і руїну на українських селах.” (“Нове село”, 10 вересня 1933 р. “Більшовики возять Еріо по Україні”)

 

“… Польська телеґрафічна аґенція (ПАТ) подає, що Еріо звертав особливу увагу на колективні господарства, на їх виховуючу діяльність та на научний спосіб орґанізування праці. З розмов із робітниками виніс він вражіння, що місцева радянська влада тішиться великою повагою. З особливим признанням говорив Еріо про пошанування там українських народніх почувань. При кінці своєї розмови заявив він, що 11 літ тому написав був книжку про Рад. Союз, в якій передбачував розвиток радянського ладу. Тепер чується щасливим, що в своїх передбаченнях він тоді не помилився…”(“Боротьба”, 10 вересня 1933 р., “Б. французький премієр Еріо про свою подорож по Рад. Україні.”).

 

“… подає віденська соціялістична „Арбайтер-цайтунґ” ч. 255. з 15. ц. м. таку телєґраму з Парижа:

„Приїхавши до Ліону, заявив Еріо, котрий повернув до Франції з відбутої на запрошення радянської влади подорожі по Східній Европі, що він має ясне вражіння, що в Рад. Союзі осягнено великанський поступ (підчеркненя „Арбайтерцайтунґ-у”). Голоду він там зовсім не бачив. Бачив, лиш діти з румяними личками, усміхнені жінки та прикрашені хати. Радянське населення виявляє справжній шал до праці. Рад. Союз це країна, що стремить до того, щоби стати могутністю, яка є така сама велика, як Зєдинені Держави. Країна має все, чого потребує: машини, сировину й людей”.

Вістку цю подала паризька, а за нею европейська преса. „Діло” з 19. ц. м. мусіло подати цю вістку паризьких часописів. В цій вістці є такий висказ Еріота про Рад. Україну:

„Україна, про яку поширюють різні вістки, особливо, що там лютує голод, є справжнім садом. Збіжжя й молока не бракує”.(“Боротьба”, 24 вересня 1933 р., “Еріо про Радянський Союз”).

 

 

7. Влада здійснювала продаж зерна за кордон за демпінговими цінам, у той час, коли населення України гинуло з голоду.

 

“… ХЛІБ ВИДЕРТИЙ СЕЛЯНАМ ДЛЯ ЧУЖОГО КАПІТАЛУ.

Антагонізм, що дозрів між Москвою і Харковом саме тепер до такого ступня, що охопив комуністичну партію є в першій мірі наслідком безоглядної хижацької політики Москви, яка вкинула український нарід у господарську катастрофу, таку, якої світ досі не бачив. (виділено В. К.) Переведена колєктивізація хліборобства, що мала на меті влекшити контролю над збіжевою продукцією мала той наслідок, що український селянин крім голодового пайка залишеного йому на підставі закону мусів віддати все збіжжа, щоби Москва з тим більшим розмахом могла вести твій дампінґовий експорт. А коли жнива ставали щораз слабші, а Москва надалі була приневолена платити за машини куплені на чужині, висунула вона попросту твердження, що українські селяни саботують „збіжеву кампанію”. Достави збіжжа на чужину не зменшили і селяни мусіли голодувати. Це справді трагічна іронія долі, що український селянин у „пролєтарській батьківщині” мусить вмирати з голоду, щоби чужинні капіталісти нічого не втратили.

… Імовірно, що вже цього літа міліони українських селян померли з голоду. Довідуємося з найпевнішого джерела, що в Київі денно сотні селян, прогнані з сіл голодом, падали мертві на вулицях. Навіть в українській комуністичній пресі згадується часом тихо та обережно про нехтування українців у користь росіян…

… Це безприкладне хижацтво, це плянове вниищування великого народу (виділено В. К.) відбувається не десь у „далекім нецивілізованім краю”, як інколи дехто називає кольонії великих держав, але у межах нашої частини світа. І це діється в часі, коли майже всі европейські держави стараються навипередки запевнити собі ласку Москви.” (“Діло”, 10 вересня 0933 р., “Політика безприкладного хижацтва”).

 

“… Населення так звикло до голодівки, що обходиться найменшою кількістю поживи. Тими півтора міліонів тон збіжа, яке більшовики за безцін викинули за кордон, можна булоб урятувати дуже легко міліони населення України, що вимерли з голоду (виділено В. К.). Але зменшення населення України переводить більшовицька влада цілком систематично. Поруч із страшним збільшенням смертности зменшується цілком природно і число народин.

… При тій надвишці пшениці, яка істнує тепер у світі, допомогу укр. населенню можна би дуже легко перевести, але в першу чергу треба примусити московський уряд допустити цю інтернаціональну допомогу. Це могли би зробити найлекше Злучені Держави, поставивши визнання СРСР в залежність від допущення допомоги голодним на Україні (виділено В. К.). Знов-же церква ріжних віросповідань моглаб найскорше вплинути на сумління громадянства Америки і Европи… (УКРБЮРО ЖЕНЕВА.)” (“Діло”, 3 вересня 1933 р., “Чужинець про становище на Україні.”).

 

 

8. Масового поширення набули факти нищення збіжжя через волюнтаристські порушення правил агротехніки, неправильне зберігання (часто під відкритим небом), відсутність необхідних приміщень та транспортних засобів. Але в усіх випадках зерно не передавалось голодуючим.

 

Політика терору і визиску, безграмотні, волюнтаристські методи господарюванні, запровадження економічно необґрунтованих, непомірних податків, інші руїнницькі дії московського керівництва щодо України дуже скоро дали свої жахливі плоди:

“Наслідком безладдя в радянській збіжевій господарці зіпсувалися величезні маси збіжа, зібрані з останньої жнивної кампанії. Як повідомляє “Правда”, з причини недостачі фахового нагляду змарнувалося пів міліона тон збіжа, зареквірованого від селян. Тепер визначили окрему комісію, що має перевести ревізію в держ. збіжевих маґазинах.” (“Діло”, 17 квітня 1932 р., “Пів міліона тон збіжа змарнувалося”).

 

“Цьогорічні жнива на Україні творили видовище, у порівнанні з яким татарське лихоліття було золотим віком. Ці жнива переводила московська влада в панічному поспіху, намагаючися виволікти можливо скорше, можливо більше збіжа поза межі України, не оглядаючись на страшний голод населення…

… Значна частина збіжа гине в часі транспорту: З стації Красний Лиман наприклад повідомляють, що там лежить 1.500 ваґонів збіжа. Понад двіста ваґонів збіжа лишається без всякого накриття і починає псуватися від дощу. З Новоросійська повідомляють, що на півдні Кубані дуже зле обходяться зі збіжем. У Темрюкськім районі лежить над рікою Кубаню на дворі 900 тон пшениці та ячменю, сотки тон збіжа лежать непокриті і на стаціях Лінейная та Кримская. („Ізв.” 9. IX.). У Дніпропетровську лежать на дворі без покриття 37.000 тон збіжа. У Чернигові скупчилось 10 міліонів вохкого збіжа, якого не можна в такім стані везти далі, сушилень нема. („Ізв.” 8. IX.); і так далі без кінця і краю. Отже хижацька Москва, що награбувала на Україні страшні маси збіжа, не є навіть у силі вивезти його. Збіже псується, гине в той час, коли ним можна булоб урятувати від голодової смерти міліони українського населення (виділено В. К.)… (“Діло”, 21 вересня 1933 р., “Цьогорічні жнива на Україні”).

 

“Московський кореспондент „Дейли Телєґрафу” доносить: Совітське правительство стривожене великими стратами при зборі збіжжа. Новий всесоюзний прокуратор Акулов заявив прилюдно: “В справі охорони хліба вже по його зібранні державними аґентами відкрито повний хаос. Крадуть зі складів й елєваторів вже не тільки чужі злодії, але й зелізнодорожники та персонал елєваторів. В околицях Москви збіжжа гниє в ваґонах, на стації Ховрино стоїть 111 ваґонів з мокрим гниючим збіжжам і т. д.[”] — А з України вивезли товариші все збіжжа і наш нарід догибає...” (“Нова зоря”, 21 вересня 1933 р., “Соціялістичний хліб” щезає”).

 

Кореспондент московської „Правди” довідується, що на залізничій стації в Жмеринці находиться поверх 4 міліонів пудів збіжа. Коло 300 ваґонів, зісипані на відкриті льори і сяк так прикриті. Зерно для 100 ваґонів лежить під голим небом. Збіже лежить на складах уже довго і гниє. В останньому часі стаційні управи домагалися 2.700 ваґонів на вантаження, але дістали тільки 627. Стаційні управи просять, щоби позволили їм зсипати збіже в ждальні салі та бюрові кімнати. Стація Дунаївці перестала приймати збіже, бо нема де зсипати (виділено В. К.). Не менше погано налаштований водний транспорт. На основі інформацій „Правди” із Ростова у пристанях долішнього Дону накопичилось 20.000 тон збіжа і вантаж на баржі йде дуже поволі. Нема людей до вантаження і нема на що вантажити. А тимчасом збіже марнується.” (“Діло”, 7 вересня 1933 р. “Гниє зерно на Радянській Україні.”).

 

 

 

ПІСЛЯСЛОВО

Замовчування правди, перекручування фактів, „індивідуальна” робота з громадськими і політичними діячами, тиск на уряди суверенних держав, домінування вузькополітичних інтересів над загальнолюдськими цінностями стали головною причиною того, що у 1932-1933 роках на захист і підтримку винищуваного голодом і репресіями народу Радянської України виступили фактично лише прості люди, релігійні і громадські організації, а не тогочасне світове співтовариство, його парламенти і уряди.

Документи Державного архіву Львівської області ще і ще раз змушують нас замислитись над минулим і вкотре переконатись у тому, що:

- Голодомор тридцятих років ХХ століття був викликаний штучно і служив реалізації людиноненависницьких параноїдальних планів тогочасного сталінського режиму;

- лише в умовах бездержавності Україна була приречена пережити трагедію геноциду або якусь іншу і, навпаки, тільки самостійна суверенна держава може належним чином відстоювати життєві інтереси свого народу;

- попри надумані відмінності, штучне підтримування на побутовому і політичному рівнях деякими силами різниці між “Сходом” і “Заходом”, український народ – єдиний. Про це свідчить масовий рух солідарності західноукраїнського населення та української діаспори у світі з голодуючими братами на Великій Україні та Кубані.

Рік 2008 проголошено Президентом України Роком пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Злочин тоталітарного режиму більш ніж 75-літньої давнини багатьма країнами визнано актом геноциду проти українського народу і - прийде час - це визнає уся світова спільнота.

... Минулого не повернути, мертвих не воскресити. Але знати історію, щоб робити з неї висновки, запобігати трагедіям у майбутньому – наш громадянський обов’язок. Про це з глибини десятиліть волають архівні документи.

 

 

Володимир Клювак,

заступник директора Державного архіву Львівської області,

член Національної спілки журналістів України

 

 


[1] “ГОЛГОФА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ”. (До 75-ї річниці Голодомору в Україні 1932-1933 років. За матеріалами Державного архіву Львівської області. Видання друге, доповнене, 264 стор., наклад 1000 прим. Львів-2008. Автори-упорядники – В. В. Клювак, В. І. Куцинда).

[2] ДАЛО, ф.11, оп.29, спр.6531, арк.19-19 зв.

[3] Так у тексті.

випадковий матеріал
Плакат «Зима, що змінила нас -літо, що нас зміцнило»