UA
EN
RU

У 2009 році Львівське обласне радіо відзначає свій 70-річний ювілей. Але архівні матеріали свідчать про те, що витоки цього наймасовішого і одного з найпопулярніших засобів суспільної комунікації на Львівщині сягають ще 20-х років ХХ століття.

Наше невеличке дослідження не претендує на наукову вичерпність, оскільки його основу склали лише матеріали, якими володіє Державний архів Львівської області, але й ці документи дають уявлення про історію обласного радіо і, думається, будуть цікавими широкому загалу радіослухачів.

На жаль, ми не маємо документів, які свідчили б, хто був власником першого радіоприймача чи першої радіопередавальної станції. Найдавніші матеріали з історії радіо, що лягли у фонди обласного архіву, датовані 1927 роком. На той час Галичина входила до складу польської держави і, відповідно, усі нормативно-правові акти, керівні вказівки надходили у „королівське столичне місто” Львів з Варшави.

З позицій сьогодення ці документи можуть видатись дещо незвичним, але ж це - історія, так було...

Виявляється, що у той час користування радіоапаратами становило, висловлюючись сучасною мовою, предмет дозвільної системи держави. Так, у серпні 1927 року до Львівського воєводи з дирекції пошти і телеграфу надійшов великий циркуляр, у якому з посиланнями на нормативно-правові акти держави, йшлося про те, що приватне користування радіоприймачами дозволялось лише за певних умов оплати, реєстрації та безпеки. Наголошувалось, що мають місце численні факти порушення цих вимог. А тому „...з мотивів безпеки, статистики і фінансових, а також для того, щоб радіопіратство (у тексті – „радіозайці” – В.К.), тобто нелегальне володіння і використання радіопристроїв є карносудовим злочином за артикулом 28 Статуту від 3 червня 1924 року про пошти, телеграфи і телефонію і підлягає 6-місячному ув’язненню та штрафу до 5 тисяч злотих”.[1] У зв’язку з цим циркуляр вимагає вжиття відповідних адміністративно-поліційних заходів, у тому числі таких, як виявлення поліцією і складання списків власників радіоприймачів у великих (понад 5 тис. мешканців) і малих населених пунктах воєводства. Відповідний циркуляр воєводства був надісланий 10 вересня 1927 року „усім Панам Старостам Воєводства Львівського і Пану Директорові Поліції у Львові”.[2]

Виконуючи це розпорядження, оперативно відреагував староста Львівський Зілінський, який 20 вересня 1927 року дав керівництву ґмін вказівку „доповісти... до 1 листопада 1927 року список власників приймаючих і передавальних радіоапаратів. Список мусить містити ім’я, прізвище і точну адресу власника. Про належне і точне виконання... доповісти особисто начальнику ґміни.”[3]

І вже у вересні почали надходити повідомлення з ґмін. Причому, лише деякі з них, такі як Брюховичі, Замарстинів, Левандівка, Рясна Польська, Товщів, Рудно, Кривчиці та деякі інші подали необхідні списки загальним числом на 56 власників, кожен з яких був поставлений на облік у воєводстві. Але більшість начальників ґмін відписались: мовляв, „радіозайців” на підпорядкованій території немає. Це обурило воєводу, який звинуватив підлеглих „Панів Старост” у „браку точності... у виконанні листа Дирекції пошти і телеграфу” та у тому, що вони (старости) „...виявили такі мізерно малі числа, що важко припустити, що вони відповідають фактичному стану справ, а тим самим поставленому завданню.”[4] Урядовців зобов’язано протягом 6-ти днів доповісти та замовити облікові формуляри. Але й такий грізний тон вплинув належним чином не на усіх чиновників, зокрема на начальника Вінниківської гміни. За це староста Львівський зробив йому персональне зауваження: „Така поведінка свідчить про відсутність порядку в тамтешньому ґмінному управлінні і про зневагу до Пана урядовця староства. При цьому суворо вказую на таку поведінку... На майбутнє зичу Пану більш сумлінно виконувати покладені на Пана обов’язки.”[5] Як видно, і у ті далекі роки не усіх державних службовців прикрашала так чеснота, як високий рівень виконавчої дисципліни.

Згодом режим користування радіоприймачами дещо пом’якшився, про що свідчить лист Міністерства пошти і телеграфу Польщі від 24 травня 1934 року: „З 1 червня поточного року відміняється рескрипт Міністерства пошти і телеграфу від 5. I. 1926 № 3222/XI згідно з яким кожен радіоабонент міг володіти лише однією зовнішньою антеною на підставі одного дозволу на приймальну радіостанцію.”[6] З 1 червня дозволялось в одному будинку установлювати більше антенних пристроїв за умови, що вони не зменшуватимуть якості приймання і не ускладнюватимуть спорудження антен іншим власникам прав на приймальні радіостанції.

Проте, вимога реєструвати радіоапарати залишилась в силі, а поінформованість поліції про власників „нелегальних” приймачів, як завжди, була вищою, ніж органів виконавчої влади. Протягом 1934 року органами поліції виявлено 475 нелегальних радіоприймальних пристроїв, у т.ч. у І кварталі – 175, у ІІ – 198, у Ш – 40, у ІУ – 62. В архіві збереглись поіменні списки „радіозайців” разом з іменами і чинами поліцейських, які виявили цих порушників. Цікаво, що за цей період в Дрогобичі виявлено 106 порушень, а Львові лише 78. Чи означає це що львів’яни були більш законослухняними, чи, можливо, дрогобицька поліція працювала краще?

Особлива увагу центральний Уряд приділяв радіофікації сільської місцевості. Так, у циркулярі МВС від 1 вересня 1928 року сказано: „... Було б бажано, щоб кожна сільська ґміна придбала у свою власність і установила принаймні один апарат з гучномовцем. Деякі односельні ґміни могли б на засадах взаємодомовленості з сусідніми ґмінами придбавати один апарат для спільного користування. У всіх випадках радіоприймач слід було б розташовувати в такій місцевості, яка являє собою природній осередок, концентрує життя місцевості (парафіяльне село, ґміна, селище) і була б доступна для громадськості.

Щодо використання радіоприймача – пріоритетною мусить бути та ціль, задля якої ґміна його придбала, а саме доступність передач для найширших верств мешканців ґміни. (Далі наводяться можливі способи організації прослуховування передач).

... В кожному разі спосіб використання радіоприймачів та їх обслуговування повинен бути чітко визначений.

... Ціна одного комплекту радіоапарату, тобто 4-ламповий радіоприймач з гучномовцями, одна пара слухавок з акумулятором, анодна батарея, антеною і заземленням разом з доставкою і установкою згідно з розрахунками Державних інженерних установ складає близько 400-500 злотих. (Далі подаються умови одержання кредиту в банку).

... На закінчення зазначаємо, що спеціальна міжвідомча комісія розробляє програму сільськогосподарських та освітніх програм, які будуть подаватись в час, зручний для селян...”[7]

За усіх часів і правлінь Львів завжди займав особливе місце у тих державах, до складу яких входив. Тож не дивно, що і усякі технічні нововведення він переймав у числі перших. У листі акціонерного товариства „Польське радіо” до президії магістрату міста Львова від 7 вересня 1929 року сказано: „30 липня... по півторарічних перетрактаціях наша спілка отримала від Міністерства пошт і телеграфів нову концесію на експлуатацію радіофонічних установок на всій території Держави Польської.

Згідно з умовами концесії ми зобов’язані 30 липня 1930 року відкрити радіопередавальну станцію у Львові з потужністю антени 10 КВт.

За результатами перетрактацій, проведених нами за кордоном і доповіді їх Наглядовій раді, наша рада в тривалому піклуванні про досягнення якнайкращого вибору на південно-східних кресах постановила замість визначеною концесією 10-кіловатної станції відкрити у Львові у визначений термін станцію потужністю 16 КВт в антені.

Разом з ти, з метою надання мешканцям Львова та його околиць у найкоротші терміни можливості користуватися радіо, рада наша постановила вишукати додаткові можливості для відкриття у Львові тимчасової передавальної станції потужністю 1,5 КВТ в антені , і негайно приступити до спорудження тимчасового будинку для тої станції.

Відкриття як тимчасової, так і постійно діючої станцій тепер залежить від термінового отримання можливості входження у володіння визначеним нами місцем будови при вулиці Цєшинській (тепер – вул. Тернопільська).

У зв’язку з вищенаведеним найласкавіше просимо Президію столичного міста Львова надати нам остаточні пропозиції щодо набуття вищеназваної землі.

Цього листа буде вручено нашим інженером Вітольдом Сказіґгіно, який як технік-спеціаліст має обійняти керівництво Львівською станцією”[8].

Листування з приводу будівництва радіостанції у Львові складає цілий том. Є навіть окрема справа з архітектурною документацією. Це чотириповерховий з напівпідвалом красень-будинок у стилі конструктивізму, складної конфігурації в плані, розміром приблизно 40 на 40 метрів. Але вже з прив’язкою до вулиці Мохнацького, 50 (тепер Драгоманова).

Інших документів з історії будівництва Львівської радіостанції в архіві поки що не виявлено.

А поки відбувались „перетрактації” щодо будівництва Львівського радіоцентру, польський уряд продовжував активно використовувати новітні технічні засоби для досягнення своїх практичних цілей. Так, у циркулярі МВС від 5 лютого 1930 року з питань організації радіолекцій для адміністративних службовців наголошується: У зв’язку з необхідністю широкої акції щодо навчання усіх службовців, МВС має намір організувати постійні радіочитання для службовців адміністрації внутрішніх справ і територіального повітового самоврядування (по-сучасному - органів виконавчої влади і місцевого самоврядування).

Зокрема, такі читання будуть тривати близько півгодини один або два рази на місяць, в суботу, в робочий час з Варшави (на хвилі 1411,8 метра).

У зв’язку з цим, з метою оцінки практичних можливостей прослуховування таких лекцій усіма службовцями адміністрації внутрішніх справ, а також службовцями повітових комунальних об’єднань, просимо Пана Воєводу повідомити Міністерству: 1. Чи є у підпорядкованому Пану Воєводі Воєводському Управлінні радіоприймач з гучномовцем, який приймає Варшаву? Чи може той апарат в разі потреби бути установленим в залі, в якому могли б збиратись усі працівники Управління? 2. Чи підлеглі Пану Воєводі староства і повіти мають такі апарати, а у випадку, якщо їх не мають, то чи є можливість їх закупити за кошти затверджених бюджетів?

Для інформації, МВС повідомляє, що приймаючий радіоапарат з повною установкою, а також гучномовцем достатньої потужності, який дає можливість приймати Варшаву на усій території держави, коштує близько 500 злотих”.[9] Звернення аналогічного змісту було скероване воєводством усім повітовим староствам.

Але виявляється, що вирішення такого питання на той час було складною технічною, фінансовою і організаційною проблемою. Навіть для таких великих адміністративно-територіальних одиниць, як „королівське столичне місто” Львів. Тому 23 квітня 1930 року комісар міської ради, виконувач обов’язків президента міста доктор Надольський повідомив воєводство про те, що „... Магістрат не має радіоапарата з гучномовцем, який міг би приймати Варшаву. На закупівлю такого апарату не передбачено кредиту у бюджеті ґміни на 1930-31 рік (звучить зовсім, як у наші дні – В. К.) і магістрат не має наміру запроваджувати вищеназвану установку.”[10]

Приблизно такі ж відповіді дало більшість інших ґмін і повітів, обіцяючи при цьому розглянути можливість придбання радіо після затвердження бюджету на наступний рік. Усього погодилось лише 9 високопосадовців, у тому числі Любачівський повітовий староста, який підтвердив „... готовність закупити радіоапарат з гучномовцем при сплаті частинами до 31 грудня 1931 (року),[11] - тобто протягом майже двох років. А Добромильський повітовий староста Кассала додав, що „... оскільки приватно володію 4-х ламповим радіоапаратом з гучномовцем, то цього року я схильний у дні читань позичати його для зазначених в рескрипті цілей.”[12] Найпростішим був Санокський староста Ромуальд Клімув: „... просимо вишукати через Воєводське управління половину ціни у формі субвенції для повітового відділу. Якщо б це було неможливо, закупимо апарат з резервного фонду повітового відділу.”[13]

Чим закінчилась ця радіонавчальна історія ми достеменно не знаємо проте, як видно з протоколу ІУ засідання Головної ради програм Польського радіо від 8 липня 1931 року, питання освіти займало тоді далеко не останнє місце. Взагалі цікавим є розподіл ефірного часу Польського радіо. Для прикладу можна привести розподіл цього часу у зимовий сезон 1931-32 років у порівнянні з сезоном 1930-31 років. Так, на музику (включно з трансляцією записів на грамофонних платівках) відводилось 60% ефірного часу (проти 49,8% у попередньому сезоні), на доповіді, лекції і фейлетони –16% (17,2%), комунікати (повідомлення, звернення) - 15% (23,7%), літературні передачі – 3,5% (3,1), дитячі передачі – 2,0% (1,6%), передачі з нагоди різних подій – 1,8% (2,5%), богослужіння – 1,7% (1,7%).[14]

Володимир Клювак,

заступник директора

Державного архіву Львівської

області, член НСЖУ

 

 


[1] ДАЛО, ф.7, оп. 3, спр. 140, арк. 10 зв. Тут і далі до матеріалів 1940 року – переклад з польської.

[2] ДАЛО, ф.7, оп. 3, спр. 140, арк. 10 зв. 10

[3] ДАЛО, ф.7, оп. 3, спр. 140, арк. 10 зв. 12

[4] ДАЛО, ф.7, оп. 3, спр. 140, арк. 113

[5] ДАЛО, ф.7, оп. 3, спр. 140, арк. 144

[6] ДАЛО, ф.121сч., оп. 2, спр. 363, арк. 1

[7] ДАЛО, ф.1, оп. 36, спр. 1155, арк. 47

[8] ДАЛО, ф.2, оп. 4, спр. 1049, арк. 1

[9] ДАЛО, ф.1, оп. 3, спр. 555, арк. 1

[10] ДАЛО, ф.1, оп. 3, спр. 555, арк. 5

[11] ДАЛО, ф.1, оп. 3, спр. 555, арк. 20

[12] ДАЛО, ф.1, оп. 3, спр. 555, арк. 9

[13] ДАЛО, ф.1, оп. 3, спр. 555, арк. 29

[14] ДАЛО, ф.1, оп. 58, спр. 1160, арк. 20

випадковий матеріал
Статут польського товариства “Товариства Касинове” 7стр.