UA
EN
RU

         Село Словіта – центр Словітської сільської ради до якої входять села Якторів, Мазів та хутір Малинна. Розташоване біля шосе Львів-Тернопіль за 45 км. на схід від м. Львова і за 25 км. на захід від м. Золочева.

 

Село Словіта розташоване на схилах північної частини Подільської висоти, що носить назву Гологори. Якщо дивитися з низовини Грядового Побужжя, то північна частина Поділля має вигляд гірського хребта з крутими схилами які підносяться над низовиною на 150-200 м. місцями - словітський ліс (місце Марії-Терези) 450 метрів над рівнем моря. Гологори є вододільним хребтом між двома басейнами Балтійського і Чорного морів. На північ від села знаходиться низовина Грядового Побужжя, яка має вигляд горбистої рівнини. В межах села бере початок річка Перегноївка, яка в падає в річку Полтву.

Низовина Грядового Побужжя вкрита полями та сіножатями а Північна частина Подільської висоти, на якій і розташоване село вкрита мішаними лісами. Надзвичайно дивовижно-красиву картину спостерігають жителі села споглядаючи безмежні простори низовини на якій до самого обрію, як маяки, виблискують куполи церков навколо яких, немов дітки біля матері, гуртуються хатини сіл таких як Кривичі, Перегноїв, Балучин та інші.

Красиві мішані ліси де переважає бук, граб, сосна, ялина, береза споконвіку дарують жителям різноманітні гриби, суницю, ожину. малину, лікарські трави цілюще повітря, і в той же час створюють унікальні кліматичні умови саме для словітчан.

З корисних копалин є великі поклади білого та жовтого піску, глини, піщаного та іншого каменю. Переважають сірі підзолені грунти, є карбонатні та лучні чорноземи, незначна частина торфово-болотняних грунтів. Неможна не згадати і численні словітські джерела наповнені унікальною, кришталево-чистою водою.

 

Щодо самого терміну Словіта важко зробити однозначні висновки. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки та існує у свідомості. "Отримати ім'я, - зазначав І.Мардов, - значить укоренитися у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несметність". Яскравим прикладом такої "несметності" є ойкононімія як система назв населених пунктів. Ойконіми – унікальні мовні пам'ятки, які структурно майже не змінюючись, несуть із глибини століть інформацію про причини закладення поселень на певній території, заняття, племінну, родову чи етнічну приналежність перших мешканців, зберігають для нас особливості мови та багатство народного іменника тих давніх предків, які дали назву відповідним населеним об'єктам.

Словіта - Славута, слов'яни, слава, славити, славний (ні), слобідка, словом вітати, слово-віта-vita (латинь) - життя та ще багато подібних за змістом та формою співзвучних слів (власних назв, іменників, дієслів. прикметників) ми можемо підібрати. Кожне з них має певне значення. Дуже цікавим є трактування подібної власної назви населеного пункту в словнику ойконімів української дослідниці Віри Котович - "Слов'ятин, первісно Славутин, 1578 р. в написанні Slaventin, 1649 р – Slavetуn, 1785-1788 рр. – Slaventуn, 1908 – Славутин, 1947 – Слов'ятин. Посесив на –инъ від особової назви Славута. Первісне значення "Славутинъ (дворъ чи ін.)". Особову назву Славута, порівняймо з особовою назвою Славут – похідне суфіксальне утворення з суфіксом –ута від вихідного Славъ, порівняймо польське Slaw. Особова назва Славъ – відантропонімне від композитне утворення, яке виникло шляхом усічення власних імен-композитів з препозитивним або й постпозитивним компонентом Слав [и, о] – славъ типу Славиборъ, Славимиръ, Славоборъ, Славолюбъ Мирослав, Ярослав та ін.

Відсутність у давньоукраїнських писемних пам'ятках фіксації більшості з досліджуваних ойконімів не означає того, що вони в період Київської Русі ще не існували. Вважаємо, що в силу певних об'єктивних чи суб'єктивних причин багато документів не дійшли до нашого часу, а ті, що дійшли, містять дуже скупі свідчення про давньоукраїнську ойконімійну систему.

Цікавими є назви вулиць, околиць, ділянок лісу села. Так вулиця "Митниця" вказує на те, що тут збирали мито за проїзд на базар, який колись був у селі; "Гайдуцьке" – очевидно колись належало панським гайдукам. "Обозисько" – поле біля села, назва залишилася з 1648 року коли там стояло обозом військо на чолі з Богданом Хмельницьким. До 1941 року у жіночому монастирі чину Василіянок с. Словіта зберігалася розписка Богдана Хмельницького, видана ним монастиреві, про те, що він взяв овес для коней, вартість якого в найближчий час зобов'язується сплатити. На жаль цей документ був втрачений в роки війни. "Контровереус" – назва ділянки лісу поблизу села в перекладі з латинської "спірне питання". Як не дивно але факт спірного питання дійсно підтверджується документально а саме 13 січня 1640 року король Польщі Владислав IV повідомляє орендаря королівського села Липівці Ніколая Яніцького про призначення ревізорів з метою розсуду спору між ним і кухмістром коронним старостою орендарем с. Словіта Андрієм Мніхем. "Присади", "Озірина", "Посічі", "Заліска", "Пліш", "Комарівка", "Дебер", "Закутина", "Гора", "Нова вулиця" "Потік", "Густинець", "Ріписка", "Лісництво", "Громадське", "Мельниково", "Гута", "Горб", "Камінна", "Оплети", "Розсохи" та цілий ряд інших цікавих назв, які подають нам особливий світ людського мислення, зокрема жителів села, їхньої мови та мовлення, свідчать про заселення і розвиток села, є свідками глибокого історичного минулого села та його жителів.

Словіта була заселена жителями в сиву давнину. Про це свідчать археологічні знахідки бронзової епохи. У Львівському державному історичному музеї зберігається сокира початку бронзової доби знайдена на території Словіти жителем села Петром Лемішкою.

Словіта є давнім слов'янським поселенням. Під горою, яка називається Халявною, (сьогодні Свята гора) та в інших місцях села, жителі знаходили глиняні горшки з попелом, які свідчать про давні звичаї поховання померлих.

Існує версія, що раніше село називалося Слобідка, а в процесі розширення площі та чисельності населення стало записуватися як "Словіта".

Після захоплення Галицької землі Польщею у 1349 році, село і його жителі з навколишніми землями та лісами стали власністю польських феодалів.

Перша письмова згадка про село Словіта міститься у документах королівської канцелярії ("Summaria" -1870 р.) де є запис про надання у 1485 році привілеїв на с. Словіту власниці Катарині Косцєлєцькій. Це значить, що у 1485 році село вже існувало, а от знайти пізніші згадки мені поки що не вдалося.

Великого горя зазнавали словітчани від монголо – татарських нападів. Давня література розказує, що на території села є велика могила часів татарської навали. В ХVI столітті татарами був зруйнований жіночий монастир, який був відбудований лише у 1616 році. Перша згадка про Словітський жіночий монастир чину Василія Великого відноситься до 1581-1589 рр. Збереглися такі документи як:

-грамота Єпископа Афанасія Шептицького (1721 р.) про призначення Серафими Зінківської ігуменею Словітського монастиря;

- наказ Галицького Митрополита Антонія Ангеловича про призначення Атанасії Краківської ігуменею монастиря (1810 р.); 1821 р –заступником прокуратора монастиря призначений М. Барвінський у 1822 р. – Антоній Левицький; Станом на 1907 рік ігуменею була Анна Теодорович.

У Центральному державному історичному архіві України, м. Львів чудово збереглися матеріали про відбування панщини селянами – підданими монастиря (розпорядження, відомості, табелі); інвентарний опис монастирського млину; матеріали про відміну панщини на території південно-західних українських земель та ліквідацію підданства селян с. Словіта і сплату земельної ренти (відомості, списки, розпорядження); списки земель, будівель, інвентарні описи  майна Словітського монастиря; план побудови стодоли та клуні на подвір'ї монастиря; список членів братства при монастирській церкві; відомості про персональний склад монахинь та монастирських слуг, листування монастиря з різних питань; матеріали про діяльність при монастирської школи закритого типу та ряд інших цікавих документів.

Надзвичайно цікавим виявився інвентарний опис майна Василіанського монастиря у Словіті, де зазначено про наявність у монастирі книг до Федорівського друку а саме:

1.     "Новий заповіт" 1511 р. з мідними застібками виданий у Почаєві.

2.      "Тріодіон Ін Кварто" 1527 р. київське видання в шкіряній оправі.

3.     "Тріодіон Ін Кварто" 1540 р.

4.     "Анфологіон" 1542 р. виданий у Львові.

5.     "Служебник" 1546 р. виданий у Львові.

6.     "Епістоляріон або Апостол" 1566 р. виданий у Львові.

Окремі будівлі з комплексу монастиря, зокрема при монастирська  церква Воздвиження Чесного Хреста збереглася до 1960 року а головний корпус і по сьогоднішній день.

На цей час Словіта славилася добрими майстрами по будівництву водяних млинів. Про це свідчать документи, в яких говориться, що 20 липня 1966 року Ян Мнішех генеральний львівський-глинянський староста передає два млини в с. Словіта жіночому монастиреві. Один з таких млинів збудований у XVI ст. зберігався до 1965 року.

Дуже часто, "з ласки " польського короля село переходило від одного пана до іншого. Так 23 лютого 1693 року король Ян ІІІ своїм указом підписаним в Гродно передає Словіту Францішкові Бжуховіцькому а вже 6 квітня 1694 року в м. Жовкві Ян ІІІ надає дозвіл Станіславу Троянівському передати право довічного користування с. Словіта Руського воєводства, Глинянського староства Теофілії Машицькій вдові по Миколаю.

Жителі Словіти не одноразово піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У 1880 році було спалено всі будівлі Троянівського. Але це не принесло полегшення селянам. Згодом, їх же руками все було відбудовано. Відміна кріпосного права не виправдала сподівань жителів. Всі кращі землі  були власністю панів Вайсмана, Трачевського та інших. Їм належало 500 Га. землі, церкві -101Га. і монастиреві 40 Га. В загальному, станом на 1870 рік в селі нараховувалося 1774 жителя їм належало: під селянські угіддя 1904 м2 землі, лісу -214 м2, в той час. як панові належало 780 м2 землі, 2139 м2 лісу.

За десять років кількість жителів села зменшилася на 434 чоловіка і станом на 1880 рік становила 1440 чоловік, багато односельчан подалися за океан шукати кращої долі.

Більшість сімей не мали свого житла і проживали в найманих оселях. З цього користав поміщик. Він будував великі будинки з маленькими кімнатами і приймав туди тих, які погоджувалися працювати в нього на вигідних йому умовах.

У 1907 році селяни організовано не вийшли на жнива панського врожаю. Пан зібрав своїх ковалів, гайдуків і вирушив в поле. Але з двору їх не випустила організована громада селян. Надвечір багато селян було заарештовано, деякі з них не повернулися до дому.

Великі прибутки поміщика з поля та заїзного двору, який він утримував при "битому» шляху, дозволили побудувати йому у 1896-1898 рр. паровий млин і ґуральню. В цей же час в селі появилося три корчми, через які значна частина зароблених селянами грошей, знову поверталася до пана.

Надзвичайно цікавими джерелами для дослідження історії села є Алфавітний покажчик власників земельних ділянок с. Словіта Крайової земельно-податкової комісії м. Львова станом на 1845 рік, Журнал обліку земельних ділянок із зазначенням їх власників с. Словіта, та поземельні кадастри (Йосифінська та Францисканська метрики).

Перші поземельні кадастри Галичини, відомі в історичній літературі під назвою Йосифінської (1785-1788 рр.) і Францисканської (1819-1820 рр. ) метрик, є невичерпним джерелом для вивчення історії розвитку продуктивних сил у сільському господарстві й промисловості, суспільно-економічних відносин і культури на західноукраїнських землях в період розкладу фільварково-панщинної системи і зародження капіталізму. Дані метрики, крім докладних даних про земельні ресурси маєтків і громад, детально аналізують стан і використання сільськогосподарських угідь, містять дані, зібрані за єдиним принципом, в один час і охоплюють всі без винятку продуктивні землі досліджуваної території.

Ось за даними вищезгаданих документів перелік родин, які тоді (1788-1845 рр.) проживали в с. Словіта: Андрушко, Беднажів, Білих, Борчаків, Босих, Борухів, Войтків, Василів, Волошиних, Ганачівських, Гнатових, Галушки, Дідухів, Хоптівських, Юзьківих, Цісів, Цесців, Яцури, Цимбалки, Данків, Деленки, Дячишин, Гнатківських, Горішних, Яцури, Івасєчко, Кусих, Колодіїв, Корчіїв, Ковальчиків, Козаків, Козачишин, Кріль, Кривов'єзих, Кураж, Лемішки, Ліпських, Лабазишин, Лабазів, Лукавеньких, Лущаковських, Малих, Маєвичів, Мазурських, Микитів, Мельників, Мігоцьких, Мойси, Мудраків, Мальків, Музики, Масних, Нагуляків, Олійників, Панчуків, Папроцьких, Пасічників, Павлів, Паньків, Павлусів, Плющів, Підківки, Присадного, Польних, Романишиних, Серни, Сендеги, Сохацьких, Станькісів, Струків, Суліпи, Ткачів, Хахули, Шаблистих, Шалапських, Шевчуків, Швець Остюків, Олійників, Закутинського, Захарчуків, Захарків, Зеньовських, Жовнірів, Жиданів.

Великою землевласницею в селі на цей час була Стшелецька Йоганна, а також значаться землі графа Потоцького (городу біля дому 2431 сажнів2, саду 2908 с.2, городу 2040 с.2).

Не менш цікавими є назви місцевостей села (де розміщувалися продуктивні ділянки землі) за цими ж документами: "В Лазку і за Лазком", "Верби", "Кізя", "Великий і Малий Горб", "Садочний Горб", "Істерія", "На плоских (довгих)", "Словітська гора", "На каміню", "На підланню", "За ровом", "Луки Розсохи", "Гайдуцьке", "Руда", "Між лоз", "Кодлубиська", "Долина", "Вітелки", "Вістрове", "Буківець", "Рудки", "Круглі лози", "Чортова мішня", "Мазов", "Мойське", "Середнє", "Садки", "Поплави", "Якторівський потік", "Могилка", "Сутичина" (переклад з польської)

Після закінчення українсько-польської війни влада Польщі в Західній Україні з погляду міжнародного права залишалася спірною аж до 1923 року. відчувши спроможність до створення власної держави, галицькі українці не визнавали над собою влади Польщі. Це виражалося у саботажах і терористичних актах проти польських чиновників і поміщиків. У свою чергу, польська адміністрація діяла в Галичині так, ніби це був польський край, цілковито ігноруючи культурні і економічні потреби українців.

Зважаючи на міжнародну громадську думку, польський уряд декларував повагу до прав українців, запевняв західні держави у тому, що надасть автономію Східній Галичині, дозволить використання української мови в адміністративних установах поряд з польською, відкриє для українців державний університет. З огляду на це, конференція послів держав Антанти у Версалі 4 березня 1923 року ухвалила рішення про прилучення Східної Галичини до Польщі при умові створення для українців автономії. Але цю умову поляки виконувати не збиралися.

В 1924 році було прийнято закон, який забороняв використання української мови у державних установах. У цьому ж році провели шкільну реформу, внаслідок якої більшість українських шкіл стали утраквістичними, тобто двомовними з переважанням польської мови. Безоглядна дискримінація українців проявлялася в усіх сферах – від побутового рівня до державних установ.

Великим лихом для українців стала польська колонізація. У 20-х роках для зміцнення своєї присутності в Галичині і на Волині уряд запрошував польських переселенців, в основному ветеранів війни, налаштованих у край шовіністично до українців. В умовах. коли Галичина вважалася одним із найбільших перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, польським колоністам, або мазурам – як їх називало місцеве населення, надавалися кращі землі та значні грошові субсидії для облаштування господарства. До 1938 року в села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків. переселенці, які не хотіли обробляти землю, отримували добре оплачувані посади жандармів, поштовхів, дрібних чиновників.

Польська колонізація зачепила і Словіту. За даними Шематизмів станом на 1924 рік (власник Словіти Клементина Трачевська і спадкоємці Казимира Трачевського) в Словіті проживало 1423 чоловіки з них 383 поляків 107 жидів; а станом на 1932 рік (власник Словіти Степан Трачевський) проживало 1498 чоловік з них 465 поляків і 150 жидів.

Станом на 1930 рік ( за даними Ksiega adresowa Polski ) в Словіті значиться: бондар – Хойса (Мойса); тесля –Бурбан Я., Мазур М.; колодник – Борух М.; коваль – Цимбаліста, Цьвєк , Гавришкевич; кравець – Баум Р., Дух А., Маціяш А; муляр – Радомський Т., Жмурко Х.; "різні товари" -  Клейн М., Клейн С., Маславський С., Роч А.; столяр – Волошин; швець – Гнатів М., Гнатів С.; тютюнові вироби – Гнатів М., Підківка П.; виробник алкоголю – Галушка А, Васер В; каменоломня – Васер В.; кооператив - "Гаразд"; млини – кляшторний, Василіянок, Паславська Р., Трачевський П.

До 1939 року в Словіті була початкова школа, 4 вчителі, які навчали на польській мові. На цей час в селі проживало дві третини неписьменних жителів. Микола Борух за панської Польщі продав не один шмат землі, для того, що б вивчити свого сина Івана на учителя.

Та не дивлячись на гноблення української культури у 1908 році в с. Словіта з ініціативи священника Івана Бачинського, жителів села Олекси Нагуляка, Гринька Лемішки і братства засновано осередок товариства "Просвіта". Станом на 1909 р. склад товариства був наступним:

Голова Іван Бачинський

місто голова Максим Сохацький

писар Юрко Козачишин

касією Максим Сохацький

бібліотекар і господар Михайло Струк.

         Всього членів осередку 60, з них чоловіків 30, жінок 15, парубків 10, дівчат 5, письменних 38, книг в бібліотеці 100.

         Станом на 1925 рік:

         Голова Іван Бачинський (священник)

         місто голова Олекса Нагуляк

         писар Андрей Козачишин

         скарбник Гринько Лемішка

         бібліотекар Семко Гнатів

член відділу Іван Палажій (дяк)

господар ПавлоЦьвєк (коваль)

1-й заступник Василь Нагуляк

2-й заступник Павло Кріль

3-й заступник Іван Мойса

Всього членів осередку 77, з них чоловіків 24, жінок 2, хлопців 36, дівчат 15, в бібліотеці налічувалося 107 книг.  При осередку діяв аматорський гурток в якому приймало участь 25 чоловік, художнім керівником був Юрій Бачинський. В їхньому репертуарі були такі вистави як: "Дай серцю волю", "Ой не ходи Грицю", "Заручини по смерті", "На сіножаті", "Нещасне кохання" та інші.

         Станом на 1932 рік вже налічувалося 158 членів товариства. Постійної читальні осередок не мав, як правило розміщувався в хатах односельчан Мельника Міхала, Івана Волошина та інших.

Історія лівого руху в Галичині є малодослідженою темою з кількох причин. У комуністичні часи, коли історія була партійною наукою, годі було сподіватися серйозних досліджень історії України, в тому числі досліджень українського лівого руху. Огида, яку викликав у галичан комунізм і соціалізм в інтерпретації московських большевиків після 1939 року, поширилася на весь лівий рух. На загал, більшість населення ототожнювала українських лівих усіх відтінків з московськими прислужниками, оскільки офіційна большевицька пропаганда саме так їх і представляла. Ця хибна думка панувала ще й тому, що після 1920–х років у совєтській Україні, а після 1939 року в Західній Україні, українські комуністи були дощенту винищені московськими большевиками, які не допускали існування жодних українських політичних партій, в тому числі й лівого спрямування. Українські комуністи та соціалісти, які не відреклись від свого народу і не перейшли на позиції московського большевизму, були знищені фізично. Нечисленних українських націонал-комуністів, які з'являлися в рядах КПРС, знищували морально, і вони не становили політичної сили. З огляду на це, в Україні комуністів другої половини ХХ – початку ХХІ ст.. не можна вважати українськими. Це антиукраїнська партія, яка в Україні відстоює інтереси Росії і всіляко поборює інтереси українського народу.

Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року лівий рух у Галичині зазнав сильного впливу з боку Росії. Носіями комуністичної ідеології стало немало українських патріотів, які побували в російському полоні та брали участь у революційних процесах. Вони прагнули втілити в життя на українській землі ідеї соціальної рівності, відібрати у польських поміщиків землю і роздати її українським селянам. разом з ти вони залишалися патріотами свого народу і прагнули до створення незалежної Української держави, в якій буде панувати демократія, соціальна і національна рівність.

З приходом радянської влади у 1939 році члени селянського комітету Гнатів Дмиро, Романишин Антін, Кріль Павло поділили поміж сільською біднотою 700 Га. поміщицької землі, панське зерно, худобу, інвентар. В селі відкрилася семирічна школа і шкільна їдальня. В приміщенні будинку пана Трачевського відкрито сільський магазин.

Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року було зрозуміло, що війна неминуча, а, значить, ненависному польському окупаційному режимові приходить кінець хоч люди знали, що большевицький режим набагато страшніший. Та перш ніж він прийшов прийшлося жити при не менш звірячому, нелюдському режимі.

 

         З червня 1941 року до 25 липня 1944 року село було окуповане німецько-фашистськими окупантами. Словіта не була місцем боїв, лінія фронту проходила повз Перемишляни. Десятки жителів Словіти були насильно вивезені на примусові, каторжні роботи до Німеччини. Жорстокого переслідування зазнавали з боку фашистів Гнатів Дмитро, за те, що був у 1940-1941 роках секретарем сільради, Гнатів Семен, за те, що працював фінагентом та ряд інших односельчан. Навіть в жорстокі часи жителі села залишалися чуйними людьми. відомі факти коли під час нерівного бою біля села Севороги, біля Перемишлян, один радянський партизан був тяжко поранений гітлерівцями і перенесений своїми товаришами у словітський ліс. Звідси жителі села Макар Степан і Борух Степан перевезли пораненого і його товаришів через с. Новосілки в напрямку до с. Ожидів Олеського району. Тріпник Микола Петрович перевів групу партизанів через небезпечну ділянку шосе між селами Новосілки і Митулин, жителі села ризикуючи власним життям рятували життя інших людей виконуючи свій християнський обов'язок.

На території села у 1941 році фашистами розстріляно понад 100 чоловік радянських військовополонених та цивільного населення привезеного з інших місцевостей. 452 жителі села брали участь у бойових діях на різних фронтах, 48 з них загинуло, 58 чоловік відзначено орденами і медалями. У 1956 році, за рішенням зборів селян, правління колгоспу встановило обеліск слави загиблим на війні односельчанам.

 

У 1950 році в Словіті було засновано колгосп "Шлях Ілліча" а в 1959 році відбулося "укрупнення" з колгоспом "ХVІ з'їзду ВКП(б)" і колгосп отримав назву "ім. 17 вересня". Розмір земельних угідь складав 2273 Га. в тому числі 1468 Га орної землі. В колгоспі вирощувалися переважно такі культури як цукровий буряк, кукурудза, картопля, пшениця, горох, гречка та інші.

На 100 Га. угідь в колгоспі було 41 голова великої рогатої худоби, в тому числі 15 корів і 34 свині. В колгоспі було 10 тракторів, 5 комбайнів, в тому числі 2 зернові, 2 силосні і 1 кукурудзозбиральний.

У 1952 році було збудовано 2 цегольні, у 1957 р. – пилорама. Електрифіковано і радіофіковано село з 1960 року. Неподільний фонд колгоспу становив 460 тис. крб.

Станом на 1963 рік в селі налічувалося: 16 вчителів, 6 лікарів, 50 різних спеціалістів, 1 клуб (заснований у 1950 р.), 3 бібліотеки (сільська – 6500 книг, шкільна, при лікарні), 1 лікарня (заснована у 1962 р.), 1 медпункт (заснований у 1945 р.), 1 дитячі ясла ( 50 діток, з 1953 р.), 70 чол. з середньою освітою, 450 чол. з незакінченою середньою освітою, 20 чол. з вищою освітою. У Словітській школі ( директор Корчовський) навчалося 250 дітей. Неможливо не згадати про одного із вчителів Словітської школи Миколу Янішевського, який чи мало добра зробив, як для села, так і для односельчан. Людина доброї душі і невичерпної наснаги, власне він організував в селі історичний музей, який, на жаль, сьогодні занедбаний і практично втрачений.

Партійна організація в Словіті створена у 1952 році, комсомольська у 1955 р. В ті ж роки були створені профспілкові організації працівників освіти та медичних працівників. Крім цього в селі діяли громадські організації такі як "Жіноча рада", яку очолювала Яремчишина Ольга, "Народна дружина", яку очолював Ксенчук Семен, і "Громадський суд", який очолював Гнатів Дмитро.

В цей же час в селі створено молодіжну волейбольну і футбольну команди. Активними організаторами фізкультурної роботи серед молоді були Кривцун Петро, Волошин Микола та інші. При клубі працювало 6 гуртків художньої самодіяльності активними учасниками яких були Гнатів Борис, Міськів Марія, Матвіїв Петро.

Глибоко у побут словітчан увійшло кіно. Кінопересувна станція в селі працювала з 1945 року, а з 1952 р. в клубі встановлено стаціонарні кіноапарати, які вміло, впродовж десятиріч обслуговував кіномеханік Радомський Анатолій.

На 1 січня 1963 року в Словіті налічувалося 474 дворів і 1600 чоловік жителів, з них 1202 колгоспників, 55 робітників і 73 чол. інтелігенції.

З 1955 по 1958 рік жителями села збудовано за власні кошти близько 60-ти житлових будинків, придбано 6 телевізорів, понад 300 велосипедів, 5 мотоциклів.

В селі було дві церкви одна при монастирі, про яку згадувалося вище, інша Святого Апостола і Євангелиста Івана Богослова, будована у 1906 році (мурована з каменя), яка чудово збереглася і по сьогоднішній день. Крім цього у 1903 році в селі було збудовано під патронатом поміщиків Завідовських та Війсманів римо-католицький костел, який за часів радянської влади був перетворений на склад хімічних речовин, а сьогодні реконструйований під церкву Святих Апостолів Петра і Павла.

 

 

Від автора

Дана праця ні в якому разі не претендує на остаточний і довершений варіант історії села, це скоріше, перша коротка спроба наукової розвідки в пошуках джерел до вивчення історії села. (до 1963 р.)

Не мені судити, наскільки мені це вдалося. Наперед щиро прошу пробачення у тих односельчан, хто знайде у моїй праці помилки, або щось у ній не сподобається. Це неминуче, бо по-перше, я був обмежений в часі, по-друге, я не старався комусь догодити, а лише вперто шукав джерела, які б, якомога більше розказали нам про історію та життя нашого села.

Не виключено, що у роботі можуть бути помилки у власних назвах, адже, майже всі вони перекладалися з польської мови.

На завершення хочу сказати, що дана праця – це тільки перший крок до написання фундаментальної історико-краєзнавчої візії села Словіта від  найдавніших часів до сьогодення.

Сподіваюся на плідну співпрацю односельчан і завдячую Богові за те, що народився в Словіті.

Заступник директора

Державного архіву Львівської області                                      П. І.Кравчук

 

 

 

 

 

БІБЛІОГРАФІЯ

Джерела

а) неопубліковані

1.     Державний архів Львівської області (ДАЛО)

Фонд Р-221, опис 2, справа 5356.

Фонд Р-335, оп. 1, спр. 39, 420.

Фонд Р-1332, оп. 2, спр. 9

Фонд Р-1617, оп. 1, спр. 77, 162.

2.     Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІА України, м. Львів).

Фонд 19, оп. 18, спр. 68.

Фонд 20, оп. 18, спр. 64.

Фонд 178, оп. 2, спр 1647

Фонд 179, оп. 2, спр. 3042

Фонд 185, оп. 1, спр. 2605.

Фонд 348, оп. 1, спр. 5097

Фонд 684, оп. 1, спр 2816, 2817, 2820, 2827 2946, 2955, 2948 2958

б) опубліковані

1. Matricularum Regni Poloniae Summaria. – Varsoviae, MCMV.-Pars I.

 

Література

1.     Воробій Л.Загір'я Княгиницьке. – Львів, 2005.

2.     Котович В. Походження назв населених пунктів Опілля. – Дрогобич, 2000.

3.     Шематизм всего духовенства греко-католицької Львівської Митрополичої архіепархії на рік 1924. – Львів, 1924.

4.     Шематизм  гр. кат. духовенства Львівської архіепархії на рік 1931/32. – Львів, 1931.

5.     Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innygh krajow Slowianskich. – Warszawa, 1889. – T. X.

6.     Schematismus archidioecesis leopoliensis. Ritus latini. MCMXXX. – Leopoli, 1930.

7.     Ksiega adresowa Polski 1930.- Warszawa,1930.

 

випадковий матеріал
Стаття «В справі закона про примусове обезпечення» (1921)