UA
EN
RU

В особовому фонді М. Кордуби[1] знаходиться великий пласт ще й дотепер невідомих або маловідомих рукописів, котрі, уникнувши руйнівного впливу часу, дійшли до наших днів і очікують на ретельне дослідження.

Цей фонд є лише частиною архіву науковця.[2] Рукописна спадщина історика складається з усіх матеріалів, які репрезентують його як наукового, культурного, суспільно-політичного діяча, тому цілком закономірно, що вони потрапили до різних архівних установ. Так, деякі документи зберігаються також у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, у приватному архіві онуки вченого Адріани Огорчак (Львів), у Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Унікальність фонду полягає в тому, що він дає можливість реконструювати окремі сторінки життя М. Кордуби за допомогою біографічних документів та низки інших джерел, пов’язаних передусім із діяльністю товариств і громадських об’єднань, до яких належав учений, установ, де він працював, а також його неопублікованих творів, бібліографії та листування.

Важливе місце у фонді займає розділ, де зібрано епістолярну спадщину М. Кордуби. Очевидно, що листи не можуть бути основним джерелом для достовірного відтворення біографії вченого, але ігнорувати їх не варто, оскільки вони написані безпосередньо після подій, тому допомагають ліпше зорієнтуватися в тогочасній ситуації, повніше висвітлити той чи інший епізод. В особовому фонді науковця зберігаються листи і запрошення на засідання НТШ, листи від видавничого комітету у Варшаві, повідомлення з книгарень, банків, запрошення на різноманітні урочистості (спр. 84). Загалом виявлено 32 листи і низку повідомлень, хронологічний діапазон яких охоплює 1910 – 1947 рр. Значна частина епістолярію датується 1930 – 40 рр.

Матеріали фонду відображають не лише ділові, а й особисті стосунки історика з багатьма відомими діячами того часу, і вже при побіжному огляді листування у вічі впадає одна особливість: усі адресанти завжди звертаються до М. Кордуби з глибокою пошаною: “Високоповажний пане професоре”, “Високоповажний пане докторе”, “Високоповажний пане товаришу”, “Дорогий пане докторе”, “Ваша Достойносте”.

Зміст кореспонденції торкається кількох тем, а саме: наукові питання, підготовка публікацій, фахові поради та рекомендації, особисті та родинні справи. Наприклад, один із найраніших листів (від 27 січня 1910 р.), що зберігаються у фонді, М. Кордуба отримав від О. Луцького[3]. Автор звертався до вченого з проханням вказати, коли йому буде зручно проводити виклади для Вищої школи хліборобів[4] у Чернівцях. Там у березні 1910 р. С. Смаль-Стоцький[5] організував загальноосвітні курси для селянства, що мали на меті пробудити у сільського населення національну свідомість. Читати лекції на курсах запросили і М. Кордубу.

У листі від 2.10.1919 р. А. Жук[6] повідомляв, що за його сприяння через філію одного з банків М. Кордуба незабаром отримає гонорар у розмірі 1000 франків за працю “Територія і населення України”[7], надруковану в Берні французькою мовою[8]. Відгук на цю розвідку міститься у щоденнику вченого: “Надійшло до Львова кілька українських публікацій, виданих в Берні в французькій мові, між ними і моя..., перевід добрий, і видання, як на теперішні відносини доволі чепурне. Одно тільки розсердило мене, що замість дати карту, яку я свого часу зладив і на котрій етнографічні границі зазначені зовсім строго на основі позитивних статистичних даних,... долучили до брошури невідомо ким зладжену карту з етнографічними границями, зовсім довільно сфабрикованими”[9].

Кілька листів від різних авторів яскраво засвідчують, що М. Кордуба приділяв значну увагу історичній топоніміці. Він один із перших серед українських науковців зайнявся докладним вивченням географічних найменувань як історичного джерела. Згадані листи датуються 1930 – 1934 рр. Адресанти інформували професора про стан роботи зі збирання топографічних назв: Лист від 12.04. 1934 р., у якому І. Зілинський[10] звертався з проханням: “Я дуже цікавий почути від Вас, як від фахівця в цих справах, Вашу думку... Хотів би при Вашій ласкавій допомозі усталити хоч важніші географічні назви (міст і рік)”[11], підтверджує високий авторитет М. Кордуби серед дослідників української ономастики і топоніміки.

Питання про публікацію праць ученого порушував І. Крип’якевич[12] у листі від 21.03.1939 р.[13].

У п’яти невеличких повідомленнях на поштових листівках від А. Яковліва[14] йшлося про видання праць М. Кордуби. Чотири з них датовані 1942 р. Один лист не датований, але з тексту видно, що належить до цього ж періоду, оскільки торкається того самого кола питань[15].

Найбільшу за обсягом частину епістолярію становлять листи від М. Антоновича[16], яких виявлено сім. Усі вони пронизані шанобливим ставленням молодого дослідника до М. Кордуби. Практично у кожному листі М. Антонович радився зі своїм досвідченим колегою і, очевидно, отримував корисні поради та фахові настанови, тому неодноразово відписував: “Почуваю прямий обов’язок подякувати Вам за Вашу ласкаву картку з новими вказівками” (лист від 18.09.1943 р.)[17], “Я дозволив собі у передмові подякувати Вам за пороблені зауваження і визнати, що пороблені зміни походять від Вас та професора Чижевського” (лист від 04.06.1944 р.)[18].

У нашій статті йдеться лише про три невеликі листи Михайла Антоновича до Мирона Кордуби, написані у 1943 р. Подаємо їх у хронологічній послідовності.

Листування з молодим дослідником охоплює останній, львівський період життя М. Кордуби. Це були складні часи для історика, оскільки після переїзду до Львова у кінці 1941 р. він фактично залишився без засобів до існування і через мізерну заробітну платню був змушений працювати в бібліотеці НТШ, учителювати в українській гімназії, займатися перекладами і виконувати деяку секретарську роботу. Пропоновані листи містять важливу інформацію, яка заслуговує на увагу при дослідженні наукової спадщини обох учених, оскільки доповнює та уточнює чимало фактів, проливає світло на маловідомі аспекти їхньої діяльності.

 

Листи:

№ 1

 

Бресляу, дня 6 січня 1943 [р.]

 

Високоповажний Пане Професоре! Дякую Вам за відзив про “Наливайка”[19]. Від такого суворого критика, як Ви, це для мене найбільше признання. Хоч і запізнено, вітаю Вас із Новим Роком та шлю Вам мої найщиріші побажання, щоби в цьому році крива для Вас знову і остаточно повернулась до гори. Відповідаю Вам запізнено тому, що в межи часі їздив до Відня на іспит Dr. habil[itacyjne][20] та при цій нагоді знову нишпорив у Haus-Hof-und Stantsarchiv[21], і то з певним успіхом. Про сумну долю “nenarozeného ditěta” львівського інституту[22] я вже чув. Натомість вияня набирають знову деякої надії, там у них поліпшення, хоч і не особливі. Чи маєте якусь можливість працювати науково? Бо видавець моєї “Історії України” в Празі планує видання біографій визначних українців такого розміру, як книжка Дорошенка про Вол[одимира] Антоновича[23]. Я дістав від нього замовлення на біографію Сагайдачного, а Вас радив на “короля Данила” або й на Б. хмельницького (ця остання, очевидно, мусіла би бути більших розмірів). Зараз займаюся посилкою книг, чого лише дістану, до Києва. Для них наукові Зїзди рр. 1926 і 1932[24] – це відкриття, а про Огієнківські “Рідну Мову”[25] та “Нашу культуру”[26] вони й не чули. Нажаль, трудно що путнього дістати. Особливо їм цікаві видання Варш[авського] Інституту[27], але вони ж стали раритетом. Дуже їх зацікавила Ваша “Історія Холмщини”[28], яку я мав у двох примірниках і оден послав їм. Її реферували на спеціальнім засіданню Дому Вчених.

Зі щирим привітом та побажаннями всього найкращого

Михайло Антонович

Dr. Michael Antonowytch

 

ДАЛО, ф. р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 2, 2 зв. Рукопис. Оригінал. Кореспонденційна картка.

 

 

№ 2

 

Бресляу, дня 14 січня 1943 [р.]

 

Високоповажний Пане Професоре! Від себе дякую Вам за Вашу прінціпову згоду, котру заразже передам видавцеві. Одначе, чи відразу будуть і наслідки, ручити не можу. “Slownik Biogr[aficzny]”[29] – чудова публікація, і шкода тільки, що вийшло його так мало. Вказівка на Тишковського[30] буде мені дуже в пригоді, і я Вам за неї дуже зобовязаний. Статтю Коструби[31] в ЛЧК[32] я знав. В ній булоб найцікавіше оте повідомлення про участь Сагайдачного у протитурецькій Лізі, але жаль, що ця остання відомість походить від Борщака[33]. Цей останній – журналіст, а не учений і шукає в науці сенсацій, котрих, розуміється, в серйозних справах не буває. Йому може статися зацитувати або послатися на документ чи на видання, якого і нема в дійсности. Але я зроблю спробу сам написати до архіву в Карпентра[34] і перевірити ці дані. По вісткам з Києва розвинув зреферований Дім Учених, зокрема його історично-філософічна секція, досить жваву викладову діяльність. Відбулися засідання памяти Тимченка[35] і М. С. Грушевського. Про цього останього (його студентські часи) витяг Вол[одимир] Міяковський[36] інтересні нові документи з університетського архіву в Києві. Крім того, окремі інформаційні сходини присвячують вони моїм книжковим посилкам, бо більшість із того, що видано в Галичині чи на еміграції, їм абсолютно не відомо.

Зі щирою пошаною

Dr. Michael Antonowytch

 

ДАЛО, ф. р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 10, 10 зв. Рукопис. Оригінал. Кореспонденційна картка.

 

 

№ 3

 

Бресляу, дня 8 вересня 1943 [р.]

 

Високоповажний пане Професоре! Ви колись були такі добрі вказати мені в окремім листі на промах і фактичні помилки в моїй “Історії України”[37]. Нажаль, після того я мусів піти у похід, а за тих півтора роки в нашім Інституті сталися деякі переміщення, в наслідок яких через халатність секретарки мені загинули деякі папери, і між тим і Ваш лист. Зараз я працюю над другим виданням, і мені б конче хотілося виправити як найбільше. Маю до цього вказівки проф[есорів] Чижевського[38], Оглоблина[39], а з Ваших пригадую лише на память заміт про антського князька Боза та про дату смерти Конрада Мазовецького. Як би ви мали час і охоту звернути мені увагу на помилки в другій, третій та четвертій книжечці, бувби Вам вдячний. Певно, будуть ще деякі гріхи, крім двох згаданих, і в першій. Вибачте, будласка, що дозволяю собі турбувати Вас цим, але що ж робити, коли з друкованої критики нічого було навчитися? Правда, казав мені батько, що у “Краківських Вістях”[40] була дуже точкова рецензія, але я не міг дістати того числа перед очі (і навіть не знаю, в якім саме номері була вона). Тому змушений допомогти собі, набридаючи приватним людям.

Монографію про Сагайдачного[41] я вже закінчив і здав до друку, але в коректі доведеться робити ще чимало поправок, власне доповнень, бо цього літа вдалось мені попрацювати над актами з бібліотеки Рачинських[42], де я знайшов чимало нового матеріялу. З легендою про Сагайдачного як про лояльного підданого Речі Посполитої, думаю, вдалось мені скінчити. Взагалі, мало не на цілім фронті довелося звернутися проти висновків (не стверджень) Грушевського. За рекомендацію праці Тишковського[43] мушу Вам ще зокрема подякувати: ця робота дала мені не лише багато матеріялу, але й прямо точку опертя.

Щиро вітаю Вас та бажаю всього найкращого

Михайло Антонович

 

ДАЛО, ф. р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 3, 3 зв. Рукопис. Оригінал.

 

 

Уляна Великопольська,

провідний спеціаліст Державного архіву Львівської області,

аспірант історичного факультету

Львівського національного університету ім. І. Франка

 

 


[1] Державний архів Львівської області (далі ДАЛО), ф. р. 2923 (Кордуба Мирон Михайлович, історик, професор Львівського державного університету. 1876 – 1947).

[2] Детальніше див. статтю У. Великопольської “Особовий фонд Мирона Кордуби у Державному архіві Львівської області” на веб-сайті ДАЛО.

[3] Луцький Остап (1883 – 1941) – публіцист, політичний і громадський діяч, один із провідних діячів кооперації в Галичині. Протягом 1907 – 1913 рр. редагував щоденну газету “Буковина”.

[4] ДАЛО, ф. р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 31.

[5] Смаль-Стоцький Степан (1859 – 1938) – відомий філолог, культурний і громадсько-політичний діяч, один із лідерів українського національного руху на Буковині. У 1885 – 1918 рр. працював у Чернівецькому університеті. З 1921 до 1938 р. викладав в Українському вільному університеті у Празі, очолював філософський факультет. Автор численних мовознавчих та літературознавчих праць.

[6] Жук Андрій (1880 – 1968) – публіцист, громадсько-політичний діяч, один із засновників Союзу визволення України. Працював на дипломатичній службі у Відні, був радником закордонних справ УНР. Автор низки статей на економічну та політичну тематику.

[7] Ідеться про працю М. Кордуби “Територія і населення України” (Відень, 1918). Очевидно, у 1919 р. робота була видана у французькому перекладі.

[8] ДАЛО, ф. р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 23.

[9] ДАЛО, ф. р. 2923, оп. 1, спр. 2, арк. 9 зв.

[10] Зілинський Іван (1879 – 1952) – відомий філолог, дійсний член НТШ, професор Краківського та Празького університетів. Досліджував лемківські та бойківські говірки.

[11] ДАЛО, ф. р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 28.

[12] Крип’якевич Іван (1886 – 1967) – відомий історик, дійсний член НТШ, професор Львівського університету (з 1939 р.), академік АН УРСР (з 1958 р.). У 1953 – 1962 рр. очолював Інститут суспільних наук у Львові. Автор численних наукових праць з історії України.

[13] ДАЛО, ф.р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 29-30.

[14] Яковлів Андрій (1872 – 1955) – учений, дослідник історії українського права, дійсний член НТШ, керівник правничої секції Української вільної академії в Нью-Йорку. З 1923 р. проживав на еміграції у Празі, де працював професором Українського вільного університету, а з 1945 р. – ректором. У 1952 р. переїхав до США.

[15] ДАЛО, ф.р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк.44, арк. 45, арк. 46, арк. 47, арк. 48.

[16] Антонович Михайло (1910 – 1954 (1955)?) – історик, член українського історично-філологічного товариства у Празі, доцент Віденського університету, професор Українського наукового інституту в Берліні, лектор Бреславського інституту. Після капітуляції гітлерівської Німеччини, був переправлений в СРСР, де його засудили “як військового злочинця та ідеолога українського буржуазного націоналізму” до 25 років ув’язнення у Норильському концтаборі.

[17] ДАЛО, ф.р. 2923, оп. 1, спр. 83, арк. 4.

[18] Там само. арк. 12.

[19] Ідеться про працю М. Антоновича “Студії з часів Наливайка” (Прага, видання Українського історико-філологічного товариства, 1941). Під час роботи над цією нам вдалося знайти в бібліотеці Львівського національного університету ім. Франка якого примірник цієї роботи, що його М. Антонович надіслав М. Кордубі з дарчим надписом: “Проф. Др. М. Кордубі від автора”.

[20] Іспит габілітаційний.

[21] HausHof-und Staatsarchiv (Архів цісарського дому, двору і державного архіву) – самостійний відділ австрійського державного архіву, заснований як архівна збірка за розпорядженням Марії-Терези в 1749 р. для зберігання документів імператорського двору та австрійської держави. Після підпорядкування його в 1762 р. державній канцелярії набув статусу спеціального архіву для найвищих державних установ, який зберігає до цього часу.

[22] “Ненароджене дитя” львівський інститут – невідомо, про яку установу йдеться.

[23] Ідеться про працю Дмитра Дорошенка “Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадянська діяльність” (Прага, 1942).

[24]Можливо М. Антонович мав на увазі конференцію, що відбулася в 1927 р. у Варшаві. Саме тоді авторитетний польський дослідник М. Гандельсман проголосив про створення “Федерації історичних товариств Східної Європи”, метою якої було пропагувати ідею Східної Європи як великого історично-культурного регіону. У червні 1927 р. відбулася перша конференція новоствореної Федерації”. У травні 1932 р. у Празі проходила конференція істориків Слов’янства і Сходу. В обох конференціях М. Кордуба репрезентував українську історичну науку.

[25] “Рідна мова” – популярне щомісячне видання, яке виходило в 1933 – 1939 рр. у Варшаві. Видавець і редактор – І. Огієнко. Часопис друкував матеріали з української етимології, фразеології та синтаксису і сприяв популяризації української літературної мови.

[26] “Наша культура” – науково-літературний щомісячник, який виходив у Варшаві протягом 1935 – 1937 рр. публікував матеріали з історії української культури. Видавець і редактор – І. Огієнко.

[27] Ідеться про Український науковий інститут у Варшаві (УНІ), що був створений зусиллями екзильного уряду УНР при міністерстві віровизнань та освіти і діяв у 1930 – 39 рр. УНІ провадив активну видавничу діяльність, друкував 13 серій “Праць”, де публікувалися документальні матеріали, мемуари, переклади, наукові розвідки. Мирон Кордуба був почесним членом цього інституту.

[28] Ідеться про працю М. Кордуби “Історія Холмщини і Підляшшя” (Краків, 1941, 47 с.).

[29]Polski słownik biograficzny” (“Польський біографічний словник”) – науково-популярне видання Краківської академії наук, що виходило з 1935 р. Збором матеріалів для цього видання займалися спеціально створені місцеві комітети у Кракові, Варшаві, Львові, Познані, Катовіце. М. Кордуба був одним зі співавторів словника, написав до нього низку статей про видатних українських діячів XVIIXVIII ст.

[30] Невідомо яку саме працю К. Тишковського рекомендував М. Кордуба М. Антоновичу. Можливо, що Tyszkowski K. Stosunki ksKonstantego Wasyla Ostrogskiego z Mychałem Hospodarem Multańskim. Księga Pamiątkowa ku czci Oswalda Balzera (Lwow, 1925), оскільки саме на цю роботу він посилався у своїй розвідці “Студії з часів Наливайка” (Прага, 1941).

[31] Коструба Теофіл (1907 – 1943) – історик, автор праць з історії княжої доби та Галицько-Волинського держави, а також історії церкви.

[32] Імовірно, йдеться про статтю Коструби Т. “Петро Конашевич-Сагайдачний. (З приводу 310-их роковин смерти)”, опубліковану в “Літописі Червоної Калини” (1932, Ч. 7/8, С. 26 – 30).

[33] Борщак Ілько (1892 – 1957) – історик і літературознавець, дійсний член НТШ, професор Державної школи східних мов у Парижі. У 1920-х рр. жив у Парижі, видавав тижневик “Українські вісті” (1926 – 1928). У 1949 р. очолив архів української еміграції у Франції. Протягом 1949 – 1953 рр. видавав науковий журнал “Україна”. Автор близько 400 наукових праць.

[34] Карпентас – містечко у південно-східній частині Франції (департамент Воклюз), центр історичної області Конта-Венессен.

[35] Тимченко Євген (псевд. Богун; 1866 – 1948) – мовознавець, перекладач, громадський діяч. З 1911 р. працював у Варшавському університеті. У 1918 – 1932 рр. – професор Київського університету, науковий співробітник АН УРСР.

[36] Міяковський Володимир (1888 – 1972) – історик-архівіст, літературознавець. З 1920 р. очолював Архівне управління і Київський центральний історичний архів ім. В. Антоновича. У 1940-х рр. працював у еміграційному архіві у Празі, музеї-архіві в Ауґсбурзі. З 1950 р. проживав на еміграції у США, де займався зберіганням та публікацією матеріалів українських архівів.

[37] “Історія України” М. Антоновича була опублікована протягом 1941 – 42 рр. у видавництві Юрія Тищенка (Прага) чотирма невеличкими томами: Т. 1: Княжа доба, Т. ІІ: Литовсько-руська доба, Т. ІІІ: Козаччина та гетьманщина, Т. IV: Нова доба.

[38] Чижевський Дмитро (1894 – 1977) – відомий учений, філософ, громадсько-політичний діяч. Професор Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, Українського вільного університету, німецьких університетів у Галле, Єні, Кельні, Гейдельберзі. Член-засновник Української вільної академії наук і мистецтв у США. Автор понад 1000 наукових праць зі славістики, історії літератури, філософії, інтелектуальної історії.

[39] Оглоблин Олександр (1899 – 1992) – історик, професор Українського вільного університету, дійсний член НТШ (з 1947 р.). З 1944 р. проживав на еміграції. Автор понад 250 праць з української історії, археографії, генеалогії.

[40] “Краківські вісті” – щоденна газета, що друкувалась у Кракові (1940 – 1944) і Відні (10.10.1944 – 04.04.1945). З 30.05.1940 р. виходила двічі, а з 30.10.1940 р. – тричі на тиждень. Редактор – М. Хомяк.

[41] Працю не ідентифіковано.

[42] Бібліотеку Рачинських (Biblioteka Raczyńskich) заснував 1829 р. у Познані польський історик, меценат культури та науки граф Едвард Рачинський. Згодом багатотисячні бібліотечні та архівні фонди він подарував місту.

[43] Див. лист від 14 січня 1943 р.

 

Стаття опублікована в Археографічному щорічнику «Пам’ятки» Том 8, 2008 . С. 271-278.

випадковий матеріал
Листівка «Український юначе»