UA
EN
RU

Середина ХІХ століття у Східній Галичині характеризується посиленням боротьби за національне відродження. В умовах серйозної небезпеки цілковитої асиміляції українського етносу на території тогочасної Австро–Угорської імперії зароджується і набирає все більшої сили хвиля національної свідомості, у першу чергу серед національно свідомої інтелігенції, причому однією з характерних рис цього процесу є поява молодої світської інтелігенції – нової категорії серед українців Галичини, де переважно інтелігенція була з духовенства.

Більш того, прагнення підняти на гідну висоту свідомість, культуру, освіту та науку українського народу охоплює не лише одиниці - яскраві особистості, а й цілі сім’ї. Характерними прикладами цього є родини Огоновських, Барвінських, Гірняків, Цегельських, Левицьких та багато інших, у яких і батьки, і діти  присвятили свої сили, знання, таланти служінню українському народові. Всі вони були неординарними постатями, видатними ученими, культурними та громадськими діячами свого часу і заслуговують на вдячну пам’ять нащадків.

Видатний український філолог та громадський діяч Омелян Михайлович Огоновський – доктор філософії, професор української мови і літератури Львівського університету ім. Франца І, член екзаменаційної комісії для вчителів середніх шкіл, член – кореспондент Академії Наук у Кракові, радник Митрополичої консисторії з відзнаками крилошанськими, довголітній голова товариства “Просвіта”, почесний член товариства “Просвіта” Наукового товариства ім. Шевченка, Руського товариства педагогічного, керівник філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка, член інституту “Народний дім“ народився 8 серпня 1833 р. в с. Григорові Рогатинського повіту в родині священика.

Омелян Огоновський був найстаршим з – поміж 12 дітей Дитячі роки провів у батьківському домі. У сім'ї розмовляли українською мовою, берегли від діда - прадіда старосвітські звичаї, традиції. У Бережанах закінчив нормальну школу і 6 класів гімназійних, а 7 і 8 класи завершив у Львівській академічній гімназії, де у 1853р. здав іспит зрілості. У 1857р. закінчив теологічний факультет Львівського університету і одружився з дочкою пароха в Чесниках Фалиною Недвецькою. Ще під час навчання на факультеті теології прослухав курс з української мови і літератури Якова Головацького. У травні 1858р.отримав суплентуру кафедри української мови в академічній гімназії у Львові. В квітні 1859р. став заступником катехита у другій(німецькій) гімназії Тоді ж був слухачем класичної філології та польської мови. У липні 1863р. склав іспит з класичної філології на нижчу, а з української мови на цілу гімназію. В листопаді 1867р. склав екзамен з грецької, латинської та латинської та польської мов на цілу гімназію. У 1865р. отримав ступінь доктора філософії і вільного мистецтва у Львівському університеті. В грудні 1863р. іменовано його дійсним вчителем класичної філології при Львівській академічній гімназії. А в червні 1868р. Крайова шкільна рада затвердила його на вчительській посаді і надала йому титул професора 

Постійна праця над собою шляхом самоосвіти приносить О. Огоновському 1865 р. титул доктора філософії; з 1867 р. він стає суплентом (заступником завідуючого) кафедри української мови і літератури університету (до речі, в 1848 р. цю посаду обіймав Я. Головацький). З 1870 р. О. Огоновський посів посаду професора.

О. Огоновському як професорові-україністу дісталася важка, запущена ділянка. Треба було активно, аргументовано - доказово воювати з мертвим «церковно - слов'янсько - московським язичієм», піднести приспаний національний дух у значної частини знеохоченого до праці студентства.

Самовіддана праця, невичерпність енергії, прекрасне знання української мови, поетичність усного стилю, лагід­ність, товариські стосунки зі своїми підлеглими при їх за­охоченні до праці — чинники характеру і вдачі особистості О. Огоновського вкупі западали у здобрений високими національними ідеями ґрунт і давали відчутні результати.

О.Огоновський був діяльним членом «Руського Товариства Педагогічного» (1881), згодом — «Рідної школи»; керував філологічною секцією НТШ; був членом-засновни­ком «Народної Ради», .«Просвіти», а 8 грудня 1888 р. обраний її першим головою (не прийняв довіреного йому крісла й працював як член товариства). Після смерті Ю. Лаврівського фактично став заступником голови (з 1872 р.), найактивніше працював у літературній секції, рецензував і редагував численні рукописи, дбав про видання книжок. Коли ж таки 31 травня 1877 р. його обра­ли, головою «Просвіти», виступаючи на зборах «Просвіти»він висловив думку : «...не мала річ стояти на чолі людей, що поставили собі за зав­дання підносити просвіту народу». Саме в цей час активно працювали в «Просвіті» О. Партицький, Д. Гладилович, Ю. Целевич, В: Барвінський, О. Стефанович та ін. Якщо, скажімо, 1877 р. «Просвіта» налічувала 564 члени товариства, то 1894 р. вже 7385. Вона тримала в своєму полі уваги читальні по всій Галичині; проводила загальні збори у Станіславі (1889), Коломиї (1890), Тернополі (1891); ви­давала і розповсюджувала значну кількість книжок у міс­тах і селах; проводила національно-виховну роботу (організація концертів-вечорниць, виставок, похоронів визнач­них діячів, позички на організацію товариств, гуманітарні пожертви, оборона прав української мови, створення бібліотек тощо).

Ранні літературні спроби О. Огоновського припадають на гімназійний період. Так, перші вірші, невеличкі опові­дання він умістив у часописі «Зоря галицька яко альбом» (1860). Поему «Хрест», баладу «Руська діснь», інші вірші публікував у «Галичанині», «Зборнику».

1861 р. О.Огоновський пише свою першу історичну драму в п'яти діях «Федько Острозький», яку 1882 р. переробив для сценічної вистави. Ця драма, що розкриває бо­ротьбу українців за самостійність, хоч і має надмір любов­них перипетій та подекуди хибує на композиційну стрункість, подобалася глядачам, її досить високо оцінював В. Барвінський. З музикою М. Вербицького на конкурсі «Руської Бесіди» 1882 р. п'єса була від­значена премією.

1885 р. на львівських сценах з успіхом ішла історична драма О. Огоновського «Гальшка Острозька», де вдало розкрито політичні змагання польської аристократії щодо тодішньої України. За літературно-мистецькою вартістю, безперечно, ця річ стоїть значно вище за «Федька Острозь­кого», Критик справедливо зазначав, що утворі «характе­ри консеквентні і всюди умотивовані, діалоги пливуть природньо, невимушене, чувства розвиваються постепенно на очах зрітеля... Композиція знаменита, а Інсценізація так удачна, що удержує зрітеля враз в великій цікавости».

О. Огоновський на ниві української науки та культури мав визначні успіхи. Як вчений - лінгвіст вія залишив, нащадкам студії і розвідки про багатство й красу українсь­кої мови, її говірок. Низка досліджень вченого, писаних польською та німецькою мовами, стала до послуг європейських дослідників - мовознавців. Завдяки його промовам на різних зібраннях, вічах, у товариствах та академічних інституціях «наше громадянство вже раз позбулося тої язи­кової язви, того туману, що його десятки літ напускали на нашу бідну країну московські наймити-москвофіли, чим довго здержували культурну працю, підривали національну й політичну силу українського народу».

О. Огоновський займався студіями фольклору, про це свідчать факти. У його бібліотеці збереглася рукописна збірка українських народних пісень Івана Жучка, улана 3-го полку, який і записував їх під час служби в австрійській армії протягом 1876—1879 рр. Якщо переглянути й проаналізувати жовнірські пісні («А в неділю дощик іде», «Там в полі могила», «Горда вдова», «Ой дуб на ялину», «Гей, курилася бита доріженька», «Сиротка», «Пасе улан коня», «Що там чути в нашім краю»., «Ой зацвіла калина в порозі», «Хто ти буде рани завивати», «Під білою .бере­зою»), записані переважно від хлопців родом зі Львівщи­ни, то можна припустити, що цей живоджерельний матері­ал був потрібний ученому для його історико-літературних розвідок.

1876 р. у Львові О. Огоновський видає дослідження під назвою «Слово о полку Игореве» .Поетичний пам'ятник руської письменності XII віку», в якому, по суті, дав один із перших перекладів твору на українську мову, зробив спробу пояснити ряд слів, окремі незрозумілі місця в тексті.

Не втратила етнографічно-історичної вартості оглядова стаття О. Огоновського «Kleinryssen. Etnographische, geschichtlische und literar - historische Stydie», що в перекладі з німецької на українську мову Осипа Барвінського друкувалася 1886 р. на сторінках «Діла». Наскрізною думкою дослідженням: «русини як під зглядом етнографічним, так і язиковим суть осібним племенем від великоросів».

О. Огоновський укладав граматики, читанки, писав і видавав для читачів «Просвіти» та шкіл дохідливі книжки. З-поміж найпопулярніших його видань того часу назвемо: «Оповіданє о житю святих мучеників Бориса і Гліба», «Хрестоматія староруська для висших кляс гимназіяльних: Текст з поясненнями, додатком граматичним І словарцем»; «Маркіян Шашкевич: Про єго житє і письма», «Траматика руського язика для шкіл середніх» (Львів, 1889. 288 с.). Вченому-літературознавцю належить ряд роз­відок та окремих книг про Т. Шевченка, як от «Житє Тараса Шевченка: Читанка для селян і міщан». У своїх Критичних студіях О. Огоновський наскрізне проводить думку не про вплив народної поезії на творчість Кобзаря, а про те, що через всотування в себе духу народної пісні поет видихав органічну поезію, «співав такі пісні, які голосить лиш апостол правди і науки».

Про двотомне видання «Кобзаря» О. Огоновським І. Франко стверджує: «нема ніякого сумніву, що се видання має свою ціну особливо для галичан, де від часу непов­ного і надто вже безграмотного Сушкевичівського видання не було жодного повного видання Шевченка».

Значною віхою в культурно-літературному житті України була шеститомна «Історія літератури руської», яка приходила спочатку до читачів зі сторінок часопису «Зоря», починаючи з 1886 р. Можна впевнено сказати, що це була спроба першої повної історії української літератури. Ніби на підтвердження загальної концепції сам автор писав: «Літературу свою має той нарід, у котрого єсть своя історія, свій питомий світогляд і своя мова. У такого народа не запропаститься життя літературне, хоча б він і втратив самостійність політичну, бо слово не загине мимо ворожих змагань тих, що приказою «об'єдиненія» морочать духа слабших, незрячих...»

Обстоюючи національне обличчя української літератури, він наголошував, що наш народ має свої, притаманні тільки йому, фізичні й духовні прикмети, свої звичаї та обряди, свої традиції, свою мову і свій історичний характер.

Літературознавчо-історичні праці О. Огоновського мали достатню кількість рецензентів як у Галичині, так і далеко поза її межами. Навіть такий «українолюб», як О. Пипін, на сторінках «Вестника Европы» позитивно відгукнувся на. дослідження О. Огоновського, вважаючи його одним із видатних учених в «руській Галіції».

Ілля Кокорудз, загалом характеризуючи капітальну працю, справедливо зазначив, що саме шеститомник О.Огоновського, словник Є.Желехівського та бібліографія І. Левицького — «сильні підвалини під будову нашого словесного і наукового храму».

Досить високу й об'єктивну оцінку фундаментальної праці О.Огоновського дав. І. Франко. Він писав, що вона «є немов увінчанням усіх дотеперішніх праць детальних... а заразом є широким фундаментом для дальших праць, з котрих многі тілько на її основі показуються можливими. Треба сказати — що признають найостріші критики,— що праця проф. Огоновського на довгі літа буде невичерпним скарбом многоцінних біографічних і історико-літературних фактів і подробиць».

З інших праць О. Огоновського, що не втратили своєї актуальності й нині, назвемо розвідки автора «Погляд на історію руської літератури в часі татарщини», «Огляд істо­рично-літературний».

У творчій біографії О. Огоновського багато важить його епістолярна спадщина. Саме тут, у рядках листів, відна­ходимо не лише значні факти, дотичні до його життєпису, творчості, а й безліч безцінних думок, висловлювань, що мають стосунок до характеристики й оцінок тогочасного соціального, політичного становища в Галичині й усій Україні.

Протягом двадцяти літ (1874—1894) О. Огоновський листувався з О. Г. Барвінським. Ті матеріали, що лежать в архівах, і, на жаль, ще не були в науковому вжитку,— то своєрідний культурний пласт у нашій літературі, історії, культурі.

Ось спробуємо простежити за амплітудою інтересів, думок, уподобань, що зринає до нас через століття: 23 листопада 1874 р. О, Огоновський дякує за надіслані йому твори Гребінки, просить найповніших історичних праць М. Костомарова й запрошує О. Барвінського до активного співробітництва в «Правді». В листі від 21 січня 1876 р. О. Огоновський порушує важливі питання життя українсь­ких гімназій та реальних шкіл. З вересня 1876 р. автор листа підтверджує, що надіслав О. Барвінському з дарчим написом свою книгу-розвідку про «Слово о полку Игоревім». З листа від 18 лютого 1878 р., довідуємося, що О. Барвінський розповсюдив 20 примірників книги О. Огоновського про «Слово...»; видно також, що О. Огоновський надіслав адресатові свою «розправу о прийменниках в мовах старослов'янській, руській і польській», котру мала видрукувати Академія Краківська ще 1874 р. В кінці листа читаємо цікаву примітку О. Огоновського: «Проф. Партицькай назвав мене в своїй газеті ректором університету, між тим, коли я сего року єсмь деканом виділу фільософічного». З листа, датованого вереснем 1881 р., довідуємося, що О., Огоновський цікавився на той час слов'янським і пісенним фольклором і просив надіслати йому або «на Різдвяні Свята привезти» розвідки О. Русова, О. Міллера.

О. Огоновський у своїх листах до 6, Барвінського порушує широке коло суспільно-культурних, літературних, громадським, видавничих питань, не кажучи вже про справи житейські, приватні: «Ваша стаття яро руські інституції є вельми цінна; по Вашій волі поміститься в календарі...» (17 липня 1-885 р.); товариство «Просвіта» виділяв О. Барвінському певну грошову суму, і О. Огоновський Просить написати про братства взагалі, а «Ставропігійського брацтв зокрема» (31 жовтня 1885 р.). О. Огоновський вимагає підготувати рукопис до середини грудня 1885 р. з тим, щоб у січні наступного року Можна було вичитувати коректуру. В листі (29 листопада 1885 р.) подає поради щодо правописних норм, в наступному — просить. Цінні штрихи до взаємин, а також до інтересів учених, дослідників маємо і в наступних листах О.Огоновського до О. Барвінського. Ось, скажімо, лист від 21 січня 1886. р., з якого бачимо, що розвідка О. Барвінського про Ставро­пігійське братство друкується і буде готова до початку загальних зборів «Просвіти» 2 лютого. А ось і думки самого О. Огоновського, що проливають світло на характер його тодішніх наукових розвідок, студій: «Прошу мені ласкаво сказати, хто то переніс назву «Русь» на Москву: чи Петро В.; чи Катерина II, і взагалі, відколи москалі стали уживати слова «Русь»—«руский»? 21 травня 1886 р. О. Огоновський висилає листом гроші з проханням «пренумерату на руску историчну бібліотеку, почавши від І тому». А майже через рік (15 липня 1887 р.) дякує колезі - професору за підтримку: «Спасибіг Вам, що мою істо­рію русько-української літератури поминаєте незлим-тихим словом. При безнастанних напастях наших ренегатів-кацапів такі сердечні слова суть неначе водою цілющою й жи­вущою для мого духа. Друга часть сего твору довершиться при Вашій помочи аж восени року слідуючого». Тут же нагадує, аби О.Барвінський небавом підготував для нього «свою біографію», вказавши літературні твори та переклади. Маємо в листі також інформацію про підготовку ве­чора пам'яті М.Шашкевича. В одному з листів (ЗО травня 1888 р.) О.Огоновський дякує за надіслані йому твори П. Куліша, а також Білецького - Носенка, просить О. Барвінського допомогти йому в розшифруванні ряду псевдонімів та криптонімів письменників, в іншому (8 травня 1888 р.) розмірковує над поетичною добіркою Я. Щоголіва, вміщеній в альманасі «Молодик» за 1844 р.; радіє, що О.Барвінський мав би невдовзі посісти посаду професора у Львівській учительській семінарії («Мило нам буде, ко­ли Високоповажний Пан Професор житимуть стійно між нами»). Радить О. Барвінському. що при укладанні ним «Читанки» можна відібрати з досліджень О. Огоновського уривки із «Слова...», уривок із його статті «Маркіян Шашкевич» (червень, 1888). Цікавиться казками М. Костомаро­ва «Торба», «Лови» (19 вересня 1888 р.), драматичними творами М. Старицького. Висловлює своє захоплення від Тернопільської художньої виставки й від імені «Просвіти» дякує О. Барвінському «за теє, що хлопотались чимало в сій справі» (10 жовтня 1888 р.). О. Огоновський цікавиться байками Крилова під редакцією М. Старицького (14 жовтня 1888 р.). Засилав побажання від себе й родини О. Барвінському з нагоди його уродин: «Дай Боже, щоб Високоповажний Пан Про­фесор в крузі родини прожили ще много щасливих літ і з таким хісном, як доси, працювали в сій важкій добі нашого народного й просвітного відродження» (2 липня 1890 ..р.).

З листа (13 серпня 1890 р.) О.Огоновського до О.Барвінського бачимо, що деякі рукописи О.Барвінського він пересилав Ю.Целевичу, а той відписував, що «на все годиться, що все зовсім добре». Тоді сам О.Огоновський їх читав, редагував і готував до друку, час від часу вимагаю­чи від автора деяких уточнень, як ось: «На стор. 191 говориться про кількократне реєстроване козаків. Яке було воно? І коли відбулось? В попередній частині сказано, що русинам, принявшим унію, призволено придержуватись «церковних обрядів». Треба додати: «і звичаїв» (14 серпня 1890 р.). В іншому листі (20 серпня 1890 р.) О. Огоновський, схвалюючи змістовний бік рукопису, пише, що «тільки стилістично треба працю подекуди вигладити». Лист від 27 червня 1891 р. розкриває нам складність боротьби у Львівському університеті за українські кафедри. О. Огоновський повідомляє, що 20 листопада 1880 р. 76 слухачів подали до сенату петицію «про виєднане кафедри руської гісториї». Сенат ніби не заперечив, але й не дав дозволу, оскільки «не поставлено би внеску про створене катедри гісториі польської на Львівськім університеті». 28 липня 1881 р. сенат відповів студентам, що тепер «до згаданої петиції прихилити ся не може». З листа також довідуємося, що О. Огоновський збирав матеріали про родину Барвінськиа:, захоплювався Промовами посла О. Барвінського в сенаті, зокрема його виступом «в справі голодовій». Як бачимо з іншого листа (26 жовтня 1891 р.), між О. Огоновським і С. Смаль - Стоцьким були певні тертя, однак, як пише О. Огоновський, «я більше підніс добрі, ніж слабі сторони». 8 липня 1893 р. О. Огоновський повідомляє О. Барвінського про засідання філо­логічної секції, де йшлося про «ковані слова і москалізми в нашій мові».

10 травня 1894 р. О. Барвінський пише з Відня до О. Огоновського, що переслав йому книгу О. боннського «Парубочий вік Шевченка», просить організувати на неї ре­цензію та обговорити книжку на секції НТШ. 16 травня 1894 р. О. Огоновський повідомляє, що читає й готує до друку розвідку О. Кониського «Парубочий вік Шевченка»; про цю річ доповість на засіданні філологічної секції НТШ.

О.Огоновський писав у справах видавничих, гімназійних та діяльності товариства «Просвіта» до Т.Грушкевича, М.Бучинського, Є.Желехівського, В. Навроцького, В. Ільницького. Наприклад, у листі від 16 травня 1878 р. до Є. Желехівського О. Огоновський дякує за поради та зауваги про видання «Просвіти» у Львові. Водночас висловлює цікаві думки, що стосуються характеру тодішньої періодики. «А вже ж нігде правди діти, що часопись. для нашого люду дуже трудно видавати,— пише він,— позаяк ми, городяне, не зовсім єще перейнялись єго думками і потребами». 13 грудня 1884 р. О. Огоновський як голова товариства «Просвіта» у Львові пише листа до Осипа Гри­горовича Барвінського, брата Олександра, заохочує до на­писання дво-, триаркушевих книжечок під назвою «Руська народна читальня» й гарантує йому всіляку підтримку в їх виданні.

Про працю О. Огоновського говорилося й писалось по-різному. Коли, приміром, М. Павлик в одному з листів до М. Драгоманова підкреслив «совістність точного чоловіка», то адресат насмілився підмітити в творчому змаганні О. Огоновського «зразок поверхового лінивства», хоча до­бачав у його історії української літератури «звід мате­ріалу про галицьких писателів...»

Але й маємо чимало поцінувань, найвищих суперлятивів на адресу науково-літературного доробку О.Огоновського. І.Нечуй-Левицький вважав працю вченого з істо­рії української літератури «здобутком широкого вивчення джерел, фільольогічних вислідів про український язик Мікльошича, Максимовича, Потебні, Срезневського, Житецького... докладних вислвдів народної поезії і давних книж­них літературних пам'ятників». Високі оцінки творчого подвигу О.Огоновського висловлювали Д. Мордовцев, М. Драгоманов, В. Коцовський О. Макарушка.

1894 р. на загальних зборах товариства «Просвіта» у Львові О. Огоновський виголосив: «Не забудьте, браття - громадяни, пом'янути нас незлим - тихим словом, бо хоч ми й не довершили великої просвітньої будівлі, то все ж були ми, мов ті робітники, що двигали велике каміння на засновок народньої святині. Тепер уже легше будувати далі, коли покладено кріпку основу — вже легше йти вперед, коли перші робітники зладили битий шлях, що веде до витиченої мети».

Ніби сам собі адресував ці слова О.Огоновський, бо того ж таки 1894 р., 28 жовтня перестала пульсувати думка — завмерло серце. Через день на Личаківському цвинтарі з жалібним словом промовляли Данило Танячкевич, Олександр Барвінський, Іван Верхратський, Єротей Пігуляк, Остап Макарушка. Присутнім роздавали аркушик з віршем Сильвестра Яричевського «Грудка на могилу д-ра Омеляна Огонопського дня 30 н. ст. жовтня 1894».

Видатний український вчений правник і громадський діяч, дісний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка Олександр Огоновський. Брат Омеляна і Петра . Огоновських народився 17березня 1848  с. Букачівцях на Рогатинщині (тепер Ів.-Франківська обл.). Навчався у Бережанській гімназії, а потім -  у Львівському університеті, який закінчив у 1871році. Це був час коли національно – свідома інтелігенція Галичини і Поділля започатковувала діяльність культурно – освітніх товариств  Юридична наука в другій половині ХІХ ст. перейшла від вузького практицизму до поглибленого вивчення історико - правових і філософських дисциплін. З 1862 р. починають працювати такі дві кафедри з українською мовою викладання: цивільного права, кримінального права і процесу. Славу Львівському університету принесли вчені - юристи Тадеуш Пілят, Ернст Тіль, Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський та ін.

1878р. Олександр Огоновський починає викладати право у Львівському університеті, багато і плідно працює над науковими і правничими  статтями У 1880р виходить друком «Австрийске общее право приватне». Олександр Огоновський бореться за виконладання у Львівському університеті українською мовою. Він був першим професором права, який викладав українською мовою

1886 призначений деканом юридичного факультетуту цього ж університету. Незважаючи на те, викладацька робота потребувала багато часу і сил. О.Огоновський береться за розробку  української юридичної термінології, плідно працює над науковими статтями і монографіями про  приватне цивільне право Ним написана велика монографія «Систем австрийского права приватного. Науки загальні і право річеве», що вийшла у світ у 1897 та залишається цікавою та актуальною для юристів і в наш час, Невтомно бере участь у суспільно – політичному житті Львова. 

Першим головою Львівської «Просвіти» став відомий у краї композитор, педагог, журналіст Анатоль Вахнянин. Надалі в процесі перевиборів, через певні проміжки часу керівниками товариства на демократичних засадах обиралися такі відомі й авторитетні у Східній Галичині громадські, культурні й політичні діячі та вчені як Юліян Лаврівський, Володислав Федорович, Омелян Огоновський, Юліян Романчук, Євген Олесницький, Петро Огоновський, Іван Кивелюк, Михайло Галущинський, Іван Брик, Юліян Дзерович.

Австрійський уряд не поспішав визнавати польську мову урядовою у внутрішніх зносинах у Львівському університеті, у зносинах останнього з владою. Лише імператорською постановою з 27 квітня 1879 р. було надано фактичну перевагу польській мові. Проте ця постанова зазначала, що внутрішнє письмове спілкування з українськими професорами і студентами (відповіді адміністрації університету на подання їх українською мовою) мусить вестися лише українською. Уряд не побажав скасувати рівноправності української викладової мови у Львівському університеті попри відповідне подання академічного сенату університету 1880 р. Навпаки, у 1881 р. він створив на юридичному факультеті звичайну кафедру цивільного права з українською викладовою мовою для професора Олександра Огоновського, а міністерство віросповідань та освіти в декреті від 3 травня 1882 зазначило, що всі професори Львівського університету мають викладати польською мовою, за винятком тих випадків, коли уряд вирішить створити кафедру з викладанням однією з краєвих мов (тобто українською) "Таким чином, — писав М. Грушевський, якого таким чином 1894 р. було призначено професором кафедри всесвітньої історії з українською мовою викладання, — поляки зосталися лише в фактичнім володінню Львівським університетом, полонізацію його могли удержувати лише фактичною перевагою і тими засобами, які давала їм автономічна організація університету" Неодноразові звернення польських властей Львівського університету до австрійського уряду стосовно юридичного визнання польського характеру університету доводили, що самі поляки чудово усвідомлювали утраквістичний характер існуючого університету.

Почавши працювати в «Просвіті», ще студентом Олександр Огоновський не полишає цієї діяльності і по завершенню навчання в університеті, працючи адвокатом. Крім того у 1872 - 1876 - працює редактором журналу “Правда”, виступає співзасновником таких громадських організацій, як: “Дружній Лихвар”, та “Рідна Школа”. А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Одним із співзасновників якого виступив Олександр Огоновський .

Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром стало очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмислення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Ємського указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими східними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середовища світської інтелігенції,- такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олександр Огоновський та брати Барвінські.

Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні до одного із закликів Драгоманова: "Поляки витіснили вас із галицького сейму: русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики компромісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися". Щодо русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народовці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстративно назвавши її "Діло" на противагу русофільському "Слову". Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган – «Народну Раду». Його обирають першим головою народовецької політичної організації Народна Рада (1885). Ось як описує заснування Національної Ради у Львові у 1885р. та роль у цьому об’єднані  Олександра Огоновського Кость Левицький у «Історії політичної думки галицьких українців 1848 – 1914рр»:«Тоді провідні діячі народної партії побачили, що так далі не може бути, та щоб вийти на чисту воду приступили до заснування політичного Товариства „Народна Рада" у Львові, і видали в дні 24. жовтня 1885, першу відозву до Русинів галицької землі і оголосили статут товариства. Головним ініціатором був Юліан Романчик та до нього приступили зі Львова: д-р Омелян Огоновський, д-р Олександер Огоновський, Василь Нагірний, о. Александер Стефанович, Іван Белей і д-р Кость Левицький, та з краю: о. Стефан Качала, Іван Борисикевич, о. Йосиф Заячківський, о. Микола Січинський, Петро Лінинський, Олександер Барвінський.

В статуті „Народної Ради" подано як ціль Товариства: «розвій руської народности як самостійної народности славянської, окремішньої від польської і російської, — через переведеннє в діло признаної її конституцією рівноправности, оборону прав руського народу і попиранне його інтересів та змагань у всіх політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах.»

Та у програмовій відозві піднесено, що отсе Товариство є відновою давної Головної Руської Ради з р. 1848, з її програмою, що галицькі Русини є частію самостійного 15. міліонового малоруського народу; що „Русская Рада" у Львові не поставила ніколи ясної програми, ворожо виступала супроти народних інституцій, відріклась навіть руської мови та причинилась до роздору між народом, — і тому давні і молодші однодумці відновляють програму „Головної Руської Ради" та кличуть до всіх Русинів доброї волі: Ставайте до нас, горнім ся разом! А супроти инших народів сказано, що ми не хочемо нікому відбирати його справедливих прав, але хочемо посідати наші права, та як стрітимо ворогів, то за справу народу не убоїмо ся ні боротьби ні жертв!..

Основники „Народної Ради", пробуваючі у Львові, уконституовались як провізоричний виділ та під проводом д-ра Олександра Огоновського і Юл. Романчука розпочали живу діяльність у всіх справах, що відносять ся до змагань нашого народу, та аж в третім році своєї успішної діяльности скликали на 2. лютого 1888, перші загальні збори Товариства. На сі збори прибуло зі всіх сторін краю парусот членів Товариства, та їм преддожено обширний звіт з діяльности, як також першу програму політично - народного становища Русинів.

У сій програмі проголошеній д - р Олександром Огоновський, сказано: „Ми, Русини галицькі, первобитні жителі сеї землі, єсьмо частиною великого 20. міліонового народу (мало) - руського, самостійного посеред громади народів славянських, окремого як від народу польського так і від російського". В дальшій части говорить ся, що ми бажаємо добути рівність з другими народами, та хочемо: „автономії країв і автономії народів, а доки не позиекаємо тої другої, не можемо одушевлятись для першої, бо без тамтої стає вона гегемонією".

Та в кінцевій части сказано: „Русини галицькі не можуть зрікати ся ідеалу патріотів Головної Руської Ради з р. 1848, та що ми мусимо наставати на поділ Галичини на дві части: руську і польську, щоби осягнути наші права"...

Сим актом покладено тривкі основи політичної організації народно-української в Галичині, хоча іще довший час уживано у нас назви: Русини замісць Українці та руський замісць український.

Від року 1888. зачало „Діло" виходити що дня. Отсе був незвичайно важний поступ, — що галицькі Українці поставили власними силами свій дневник!..»

Помер О. Огоновський 10 лютого 1881р

Наймолодший з когорти славетних братів ПЕТРО Михайлович ОГОНОВСЬКИЙ (20.7.1853-9.2.1917) - український педагог, вчений і громадський діяч. Брат Олександра і Омеляна Огоновських. Народився 20 липня 1853 року, у 1866-1873 роках навчався у Бережанській гімназії, потім у Львівському та Віденському університетах. Був дійсним учителем академічної української гімназії у Львові, там тоді працювало ціле сузір’я  українських діячів: А. Вахнянин, Ю. Романчик – посли до віденського парламенту; С. Громниць кий  та І. Верхратський, які згодом будуть обраними почесними членами НТШ, В. Левицький, О. Огоновський, Як старші брати Петро Огоновський бере активну участь у діяльності Просвіти. Про високий авторитет і плідну працю на цій ниві свідчить те, що протягом 1906 – 1910рр.обирався головою товариства «Просвіта», з 1899р. дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, автор підручників з математики і фізики українською мовою. Серед підручників, які написав – „Учебник фізики для низших кляс шкіл середніх”, виданий у Львові у 1897 р, - перший оригінальний підручник з фізики, написаний українською мовою. Підручник складається з вступу та 11 розділів:” Про тепло, сили молекулярні, основи хімії, магнетизм, електричність, механіка загальна,  механіка течії, механіка тіл воздушних, наука о звуці, наука о світлі, основи астрономії та математичної географії”.Вже сам перелік заголовків свідчить про той широкий обсяг питань, які порушує автор. Багато співпрацює з ще одним видатним  математиком того часу Володимиром Йосифовичем Левицьким, у співавторстві з яким в пише український підручник „Алгебра для вищих кляс шкіл середніх”, перша частина якого виходить у 1906, а друга у 1908 роках У рецензії на підручник  директор гімназії С. Матвія писав: „Повна  все і всюди гармонія між теорією, яку репрезентує д-р. В. Левицький і практикою, яку безперечно, заступав Петро Огоновський. Сердечна дяка належиться, без сумніву, авторам так від учеників, як і від учителів, як також від руського громадянства”. Перекладає першу оригінальну працю В. Левицького „Про симетричні вираження вартостей функцій mod m і друкує її на українській мові у „.Записках НТШ” у 1894 р.

11 травня 1893 року відбулися загальні збори НТШ, на яких було утворено математично – природо писну - лікарську секцію директором якої обрано Івана Верхатинського  До складу секції входило 54 чоловіки, серед них троє математиків: Петро Огоновський, Володимир Левицький та Клим Глібовицький.

Помер 9 лютого 1917 р у Відні у віці 64 році життя .

За кожним з них стоїть чималий науковий  та педагогічний доробок. Як визнання цього доробку  після входження цього населеного пункту Знесіння у межі Львова у 1933р. одну із вулиць було перейменовано на честь голів товариства “Просвіта” – братів Омеляна та Петра Огоновських. А в 1950-му міськрада дала вулиці нову назву – “Корейська” на честь дружби з Кім Ір Сеном. Але чомусь і донині для Львівської міської ради ріднішими залишаються дві держави на Корейському півострові, ніж діячі “Просвіти”.

Цікаво, що на хвилі окупаційних німецьких перейменувань часів Другої світової війни у Львові (Лємберґу) з’явилося чимало вулиць, названих на честь українських діячів: Петрушевича, Коновальця, Вітовського, Липинського... Звичайно, більшовики потім їх поперейменовували, деякі із цих назв повернулися на мапу Львова на початку 90-их. Однак багатьох донині на ній не знайдемо. Очевидно, німці більше шанували голів “Просвіти” Івана Кивелюка та Володислава Федоровича, митрополитів Григорія Яхимовича, Йосифа та Сильвестра Сембратовичів, аніж нинішні українці.

 

 

 

 

 

Джерела та література :

  1. Ф.26 оп.5 спр.1395 Огоновський Олександр
  2. Ф.26 оп.5 спр.1396 Огоновський Омелян
  3. Омелянъ Огоновскій “Життє Тараса Шевченка. Читанка для селян и міщанства Львовъ, 1876
  4. Омелянъ Огоновскій “Гальшка Острожка. Трагедія въ пяти актах” Львовъ, 1887 
  5. Омелянъ Огоновскій “Особая исторія русской литературы”. Львовъ. 1889
  6. проф. д – р Олександр Огоновскій “Систем австрійського права приватного Львов 1897
  7. . д – р Олександр Огоновскій “Австрійське обще право приватне” Львов, 1860
  8. Finkel  L.Historia Uniwersitety Lwowskeqo Lwow.1894r

 

 

 

Бондар Олег, головний спеціаліст

відділу використання інформації документів,

керівник Виставкового центру Державного архіву Львівської області

випадковий матеріал
Книга записів і заміток Спортової Ради Українського Спортового Союзу (1933р. )