UA
EN
RU

Прийнято вважати, що Державний архів Львівської області було утворено у жовтні 1939 року після приєднання Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки у ході Другої світової війни. У певному розумінні та з огляду на місце і статус ДАЛО в системі тогочасних та повоєнних органів виконавчої влади Радянського Союзу, це дійсно так. Проте, беззастережно прийняти цю дату як час заснування архіву було б навряд чи правильно, оскільки не зовсім зрозуміло, як міг одномоментно, на порожньому місці виникнути такий великий масив архівних матеріалів, яким був до початку і по закінченню Другої світової війни Львівський Держоблархів.

Документи вказують принаймні на двох попередників ДАЛО, а саме: державного архіву Австро-Угорського намісництва у Львові та Державного архіву у Львові часів довоєнної Польської держави.

Архів намісництва, заснований у 1908 році[1], рішенням Польського уряду був реорганізований в Державний архів у Львові (Archiwum Panstwowe we Lwowie), який під такою назвою існував до жовтня 1939 року.

Таким чином, часом заснування структур, на базі яких виник сучасний Державний архів Львівської області, можна вважати 1908 рік, а рік 2008 – ювілейним.

За свідченнями багатолітнього керівника архіву Є. Барвінського, зробленими ним у 1927 році, “…архів мав у 1914 році лише одну штату одиницю – директора з річною оплатою 6066 крон, яка в році 1916 була підвищена до 6666 крон (без додатків воєнних). У 1917 році штат збільшився на одного практиканта (1200 крон на рік).

Після того служба персоналу прикомандирувала за рахунок штату намісництва 2 службовці канцелярії і одного возного. Ці урядовці змінювались часто, лише число їх залишалось тим самим.

Архів не мав цілком свого кошторису, лише намісництво надавало йому все в натурі зі свого кошторису, тобто закупляло обладнання для канцелярії, книжки для бібліотеки, оплачувало роботу палітурника, постачало паливо і канцелярське приладдя.

Розмір видатків на ті цілі не був точно установлений, визначався довільно, відповідно до потреб і передбачливості директора. За спогадами, у роках 1913 і 1914 вони були дуже значні.

Інші австрійські провінційні архіви, що були зорганізовані давно (як, наприклад, Інсбрукський) мали свої окремі штати і кошториси, але натомість не отримували жодної кадрової і матеріальної допомоги від тамтешніх намісництв.“[2]

Відразу після розпаду Австро-Угорської монархії, утворення на її теренах Польської держави та витіснення з міста Львова державних установ Західно-Української Народної Республіки, директором архіву був призначений уже згаданий колишній директор архіву австрійського намісництва доктор Євген Барвінський (Eugeniusz Barwiński), який обіймав цю посаду до 1939 року. Є. Барвінський з 1898 року перебував на державній службі і до 1922 року досяг досить високого V ступеня державного службовця, був істориком-дослідником, автором низки публікацій, членом, віце-президентом Головного правління, а у 1908-1914 роках - головою Польського історичного товариства. Нагороджений срібною медаллю “За багаторічну службу”. Закінчив університет ім. Яна Казимира (тепер Львівський Національний університет ім. І. Франка). Мав двох дітей – Євгена, 1901 р. н. та Анну, 1910 р. н.

Державні і земські архіви Польщі перебували у підпорядкуванні Міністерства віросповідань і народної освіти на засадах декрету 1919 року “Про організацію державних архівів та опіку над архівами”.

Наскільки великого значення архівам надавала Польська держава свідчить навіть сам порядок комплектування кадрами та рівень вимог до професійної підготовленості працівників державних архівних установ.

Так, відповідно до “Припису стосовно кваліфікаційної комісії”[3] приймання державних службовців до державних архівних установ могло мати місце лише на підставі свідоцтв, виданих спеціальною екзаменаційною комісією, утворюваною у Варшаві при Відділі Державних Архівів. Комісія складалась з начальника Відділу Державних Архівів, як голови комісії, двох директорів державних архівів: Головного архіву та Архіву Давніх Актів у Варшаві, чотирьох учених спеціалістів з розділів польської історії, історії устрою Польщі, історичних, допоміжних історичних наук та філології. Члени комісії призначались начальником Відділу Державних Архівів на п’ять років. В разі вибуття когось із них, призначався його наступник решту каденції.

Кандидат на державну службу в архіві мусив до заяви про допуск до екзаменів подати комісії метрику, яка свідчила, що він досяг 21-річного віку;свідоцтво, що є польським громадянином; атестат зрілості (свідоцтво про освіту); університетське свідоцтво про закінчення 8-ми семестрів історичного відділення філософського факультету або юридичного факультету; свідоцтва професорів університету, що відпрацював принаймні два семестри на семінарі польської історії або польського права та історії устрою Польщі, два семестри на семінарі допоміжних історичних наук чи просемінарі польської або слов’янської філології з короткою оцінкою праць, самостійно виконаних на тих семінарах з долученням до свідоцтв друкованих праць кандидата; свідоцтва відповідних професорів університету або викладачів, що кандидат знає німецьку або російську (rosyjski) мови, а також володіє ще однією європейською мовою, передусім, французькою або словацькою; лікарське свідоцтво з особливим урахуванням стану легенів і зору; свідоцтво про військову службу; carriculum vitae (життєпис, автобіографію); документ про сплату екзаменаційного тарифу.

Екзамен проводився усно, причому крім головуючого, якого міг заміщати найстарший за віком член комісії, обов’язковою була присутність на ньому не менше двох інших членів комісії. Місцем проведення екзамену було приміщення Відділу Державних Архівів. За мету іспиту визначалась перевірка володіння кандидатом здатністю до самостійного мислення і наукового дослідження, а також знання основних відомостей, необхідних для наукової і архівної роботи.

Іспит з історії охоплював історію Польщі за періоди до і після її поділів, причому вимагалось не тільки знання фактів, але й знання джерел та їх зв’язку з сучасністю. В ході екзамену з права належало виявити ознайомленість з державним устроєм, політичною та адміністративною системами, судоустроєм, судовою процедурою, церковною (костельною) організацією Польщі. У сфері допоміжних історичних наук кандидат окрім теоретичної сторони повинен був виявити легкість читання латинських, польських, німецьких, старослов’янських текстів від 12-17 ст. В галузі дипломатії – знання її основ та історії розвитку папської, цісарської, приватної дипломатії, а також польської літератури з цього питання. Вимагалось також практичне знання хронології, сфрагістики, генеалогії і геральдики. Ґрунтовне знання архівістики і регістратури належало до найважливішої частини екзамену, як з теоретичної, так і з практичної сторін. В галузі філології перевірявся рівень розуміння кандидатом як текстів ставропольських, так і документів та текстів українських (ruskich). Якщо знання сучасних іноземних мов викликало сумнів, то кандидат також перевірявся з цього питання.

Тривалість іспиту з польської історії, права і філології регламентувалась півтора годинами і такий же час відводився на допоміжні історичні науки. За результатами екзамену шляхом голосування членів комісії виставлялась відмінна, добра, задовільна або незадовільна оцінка. У разі незадовільного результату кандидати могли по спливу шести місяців приступити до повторного іспиту. Але, якщо і цього разу вони демонстрували недостатній рівень знань, то права на наступне випробування їм вже не надавалось.

Однак, видане комісією свідоцтво на право унесення кандидата в лист аспірантів архівних посад, не було жодним зобов’язанням з боку державних органів, що кандидат отримає таку посаду. Більш того, Відділ Державних Архівів мав право вимагати від кандидатів, яких або екзаменували повторно, або які не досягли достатньо високого рівня знань, але прагнули працювати в державних архівах, відбувати безплатну волонтерську службу протягом одного року.

Молода Польська держава надавала великого значення збереженню фондів Львівського архіву. Становище на фронті під час радянсько-польської та польсько-української воєн спонукало уряд та військове командування готувати до евакуації усіх документів архіву зі Львова до Кракова. З цією метою 23.07.1920 р. “з огляду на надзвичайну важливість історичного матеріалу” директор архіву звернувся до командування VI польської армії з “проханням про надання автомобіля з 8-ма людьми і зарезервування 1 вагону для перевезення збірок до Кракова”[4]. Генеральний делегат уряду для Галичини підтримав це прохання і звернувся до Дирекції державної залізниці з клопотанням “надати один вагон ємністю 15000 кг. Для перевезення до Кракова державного архіву”.[5] А 05.08.1920 р. командування генерального округу Львів повідомило Є. Барвінського про виділення для цілей вивезення архіву вже не одного, а двох залізничних вагонів.

Одним із перших завдань новоутвореного архіву було приймання на зберігання документів органів державної влади колишньої Австро-Угорської монархії. Обсяги цих масивів документів були настільки значними, що для їх приймання потрібні були додаткові сховища. Без такого збільшення площ директор архіву відмовлявся приймати документи на державне зберігання. Зокрема, листом від 17.11.1921 р. він повідомив президію окружного Галицького суду про те, що зможе прийняти документи Львівських апеляційного та цивільного судів, зокрема книги старої Табули і табулярні акти, тільки після вишукання додаткових приміщень у будинку воєводства.

Приблизно у той же час директор повідомляє воєводське керівництво про те, що у тому крилі будинку, де розташовується архів “…є одне приміщення, яке використовувалось рятунковим комітетом колишнього намісництва для зберігання текстильних матеріалів. Та матерія повністю розпродана і приміщення стоїть цілком вільним, залишилось заледве кілька кошиків. А нам треба приймати документи колишніх австрійських влад.”[6]

Чисельність архівних працівників, як на сьогоднішній день, була незначною, але періодично змінювалась Так, у 1920 році, як у державному, так і у земському архівах числилось по 5 штатних працівників, на початку 1921 року у Держархіві працювало 5-7, а вже у жовтні – 9, а саме: директор, референт міністра віросповідань і народної освіти, 2 архівіста, 3 архівальні службовці, возний і кур’єр.[7]

Однією із головних форм використання фондів були архівні розшуки - так звані “кверенди”. Щомісяця виконувалось 100-200 “кверенд”, наприклад, у грудні 1931 р. - 129.[8] Запити виконувались, зазвичай, на платній основі. Причому оплата проводилась не за обсяг наданої інформації, а за час, затрачений на її пошук. Так, на початку 1923 року за будь-яку архівну дію, вчинену для зацікавленої особи, бралась плата у розмірі 5 тис. марок за годину праці, затраченої на виконання запиту, а за виконання запитів в генеалогічних або геральдичних цілях плата подвоювалась. З квітня 1923 року за усякий  архівний розшук, що забирав більше однієї години, бралась плата у розмірі 10 тис. марок за кожну годину праці.[9]

Попри це, архів постійно відчував нестачу коштів, а головно - бюджетного фінансування і на цьому неодноразово наголошував директор Є. Барвінський. Так, бюджет архіву за проектом на період з 1 квітня по 31 грудня 1920 року без урахування заробітної плати працівників складав 16962 корони, у той час як лише на обмундирування возного у ньому передбачались видатки в сумі 2400 корони.[10]

На початку 30-х років відбулось укрупнення архіву. Відповідно до наказу Міністра віросповідань і народної освіти від 23.05.1933 р. земський архів у Львові був ліквідований як окрема підзвітна одиниця і з 01.07.1933 р. разом з усіма фондами, майном і грошовими коштами приєднаний до Державного архіву у Львові.[11]

Зроблено це було без попередніх консультацій і погодження з керівництвом архіву. Як видно, директор був поставлений вже перед доконаним фактом і повинен був посеред бюджетного року проводити реорганізацію архівних установ. Це підтверджується його листом від 20.06.1933 р. на адресу Міністерства віросповідань і народної освіти з питань укладання проекту бюджету на наступний фінансовий рік: “Оскільки з урядового вісника міністерства віросповідань і народної освіти ми дізнались про ліквідацію земського архіву і передачу його до Державного архіву, подаємо проект бюджету з урахуванням такого стану речей”.

Як і у попередні роки, стан державного фінансування не задовольняв директора архіву, крім того, приєднання земського архіву покладало на нього додаткові обов’язки з організації архівної справи, керівництва фактично новою державною структурою із значно більшою сферою діяльності. Про ці труднощі і недостатнє державне фінансування він прямо повідомив Міністерство: “Ліквідація земського архіву не принесе в справі речово-адміністративних видатків жодної економії, тому що потрібно утримувати обидва приміщення разом з цілим апаратом.

Враховуючи неминучість цього, старались скласти проект найощаднішим, а оскільки розміри окремих позицій останніми роками залишались в найвищому ступені обмеженими, не може бути й мови про їх зменшення, тому що потреби і статки зросли порівняно з фондами, що є у нашому розпорядженні.

…Загальна сума проекту тільки незначно перевищила цьогорічну квоту. Вона складає 7369 злотих проти 6798 злотих, визначених на 1933/34 рік для обох архівів.”[12]

Очевидно, у зв’язку з реорганізацією Держархіву, приєднанням до нього земського архіву, було прийнято рішення про виділення нових, більш просторих приміщень. До початку 30-х років XX ст. Держархів займав кілька кімнат у будинку колишнього австрійського намісництва, а згодом польського воєводського управління по вул. Чарнецького (тепер – В. Винниченка), 18. Зараз у цьому будинку розміщено служби апарату та деякі структурні підрозділи Львівських облдержадміністрації та обласної ради. Приблизно у 1932-33 роках архів було переміщено у будівлю колишнього арсеналу польського короля Владислава ІV (XVII ст.) по вул. Підвальній, 13.

Після об’єднання архівів і до кінця 30-х років штатна чисельність держархіву зростала і станом на жовтень 1939 року сягла 13 одиниць. Зокрема, до основного складу відносились: директор – службовець V групи з посадовим окладом 800 злотих; 2 кустоша (охоронці фондів, зберігачі) - службовці VІ і VП груп з посадовими окладами відповідно 450 і 335 злотих; 2 архіваріуса – службовці VП групи з посадовими окладами 335 злотих; 3 архівні ад’юнкти – службовці VШ групи з посадовими окладами 260 злотих; архівний реєстратор - службовець VШ групи з посадовим окладом 260 злотих; допоміжний склад і технічні працівники: старший возний (технічний помічник) - службовець IХ групи з посадовим окладом 185 злотих; возний-охоронець - службовець IХ групи з посадовим окладом 160 злотих; возний - службовець ХI групи з посадовим окладом 130 злотих; контрактовий функціонер - службовець ХI групи з посадовим окладом 130 злотих.[13]

Діяли спеціальні інструкції для канцелярій державних архівів. Остання з них була затверджена розпорядженням Міністра віросповідань і народної освіти від 28.12.1933 р. № 1 SM-14/1/33 на підставі ухвали Ради Міністрів від 24.08.1931 р. Ці інструкції були основою для розробки списку актів (плану реєстрації). За сучасною термінологією – це є фактично номенклатура справ установи. Такий список актів Держархіву на 1933 рік складався з 11 розділів, 5 підрозділів, 2 рубрик, а саме: I. Організація (5 підрозділів, 2 рубрики); II. Управління і опіка над архівами (6підрозділів, 2 рубрики); III. Користування архівом (8розділів, 2 рубрики); ІV. Бібліотека архіву; V. Видання архівні; VI. Бюджет (3 розділи); VII. Будинок, або приміщення архіву; VIII. Інвентар (майно) архіву; IX. Особові справи; X. Справи (акти), що не підлягають реєстрації (пропозиції, проекти, оголошення, повідомлення); XI. Таємні акти[14].

Потягом 20-ти міжвоєнних років відбувалось постійне поповнення архівних фондів. За період з лютого 1919 по вересень 1939 року були прийняті фонди таких ліквідованих австрійських установ, як Львівська фінансова дирекція, Управління державними маєтками, фінансової прокураторії, крайової шкільної ради, магістратських і домініканських судів, Галицького намісництва, рукописні карти королівських і поміщицьких маєтків та багато інших документів.

Майже усі фонди упорядковувались працівниками архіву за австрійською і польською системами.

Документи, що надходили до установ, реєструвались в “протоколах подавчих” (журналах реєстрації вхідних документів) в порядку їх надходження. Для полегшення пошуку документів складались “індекси” (алфавітні тематичні показчики), по яких за алфавітом можна було знайти номер і зміст документа. Після цього документи складались за порядком реєстраційних номерів, не підшивались, а комплектувались у в’язки і у такому виді зберігались.

Одиницями зберігання були фасцикули і ректифікати. Фасцикула – це в’язка документів, зібраних за різними питаннями, пов’язаних між собою лише системою відкладання. Ректифікат – це об’єднання документів з певних питань, які не підшивались, а тільки поміщались в обкладинку, ув’язувались у в’язки і у такому виді зберігались. За розмірами ректифікати були різні: ректифікат міг складатись з одного або кількох документів, а міг являти собою декілька в’язок.

Заголовки складались тільки на ректифікати і були вони дуже стислими, не розкривали повного змісту усіх документів.

Завершальними видом упорядкування документів були спрощені інвентарні описи на фасцикули і ректифікати, які служили ключем для використання документальних матеріалів. За допомогою цих описів можна було шукати ректифікати, але для того, щоб відшукати той чи інший документ у фасцикулі треба було звертатись до індексів “протоколів подавчих”.

У такому вигляді зберігались документи в архіві.

Завданням і змістом діяльності Державного архіву у Львові був збір та інвентаризація документальних матеріалів ліквідованих державних установ. Поточна ж робота архіву в основному зводилась до видачі на платній основі, як вже наголошувалось вище, довідок біографічного і тематичного характеру.

Доступ потенційних користувачів до роботи з матеріалами архіву обмежувався. Так, у 1921 році в читальному залі працювало 4 дослідника, а у 1939 – лише 8.

Архів мав свою бібліотеку, яку складали видання переважно юридичного спрямування. Книжковий фонд поповнювався повільно, оскільки річний бюджет бібліотеки складав всього 100 злотих.

Проте, незважаючи на відносно непогані умови праці архівістів, їх високий фаховий рівень, стан справ у деяких державних архівах був, м’яко кажучи, не надто високий. Зокрема, у 1933 році директор Державного архіву у Львові Є. Барвінський піддав гострій критиці роботу архіву міста Львова.[15] Він, зокрема, писав: “… тоді були в управлінні міста Львова люди, які відчували потребу заснування архіву і у 1838 році довірили ту працю Зубрицькому, особа якого здавалось давала відповідні гарантії. На жаль, виявилось, що вибір був фатальним, що праця його не запобігла непорядкам, збільшила хаос і наразила архів на утрату цінних книг і документів…

Коли другий історичний з’їзд, що відбувся у 1891 році і надав виняткового значення архівам, висловив надію, що архів буде сучасно організований і переданий під фахове керівництво, міська рада без зволікань прислухалась до того заклику і подбала про наукову організацію міського архіву. Сталось це у час, коли покликання до життя Державного архіву у Львові ще десятки років лежало у галузі нездійснених мрій, а крайовий архів міг заледве анемічно животіти. Отримав, отже, міський архів директора, який до сьогодні урядує (42 роки! – В. К.), і персонал щоразу освіченіший, і фінансові засоби в цілому значні. Здавалось, що справа почала благополучно залагоджуватись, що Львів займає позицію керівництва на прогресивних наукових засадах… Місто і науковий світ довідується сьогодні з остовпінням, що за такий довгий 42-х річний період (1891-1933 р.р. – В. К.) архів не просунувся в галузі інвентаризації і внутрішньої організації збірки ані на крок поза результатами праці від вісімдесятих років (XIX ст. – В. К.), що цілком не враховано досягнень архівної науки останніх десятиріч, принципів поваги до фондів, приналежності до канцелярії, основ сучасного управління та інвентаризації архівів, про які мусить знати кожен архівний учень-початківець…

Фасцикули містять усе, що завгодно. Є тут оригінальні дипломи і королівські декрети, є фрагменти і витяги з судових та адміністративних книг, часто сьогодні неіснуючих, є зошити, рахункові записники, фрагменти і, навіть, цілі книжки лонгерські, яких референт налічив 100 штук, реєстри, люстраційні протоколи, описи майна, ба й навіть бібліотечні рукописи і друки – усе вперемішку від середньовіччя до XIX сторіччя. … Усе так переплутано, що і працівники, і референт дружно запевняють, що потрібно щасливого випадку, щоб щось знайти, а про ведення сконтра і мислити не можна. Це є станом катастрофічним і неприпустимим…

Про новий архів, що містить акти другої половини XIX ст. …Його стан є ще більше трагічний… Виявилось, що акти в значній мірі знищені шкідниками і залишились лише фрагменти. Усе це сталось у часі, коли місто мало організований архів, а уряд його, який мав час на усе, що тільки в ратуші діялось, не помишляв про забезпечення того, що належало до найтіснішого кола його діяльності…

Таким є на жаль образ стану архіву міста Львова. Постає мимоволі питання, як могла бути протягом десятків років толерована така нечувана занедбаність, відповідальність за яку несе орган нагляду, який не подбав про залучення до свого кола відповідальних фахівців.”

Слід думати, що стан справ у Державному архіві у Львові був значно кращий.

 

Спокійне, розмірене життя майже академічної установи закінчилось з початком Другої світової війни і приєднанням Західної України до Української УРСР у вересні 1939 року.

Відповідно до чинних на той час у Радянському Союзі правил, державні архівні установи підпорядковувались відповідним територіальним органам Народного Комісаріату Внутрішніх Справ. Мережею новостворюваних державних архівних установ як в обласному центрі, так і на місцях керував Архівний відділ Управління НКВС по Львівській області у складі начальника (посадовий оклад 800 руб.), заступника начальника (630 руб.), старшого інспектора (580 руб.), двох інспекторів (по 350 руб.), секретаря (350 руб.), рахівника (250 руб.), друкарки (200 руб.), прибиральниці (120 руб.).[16] Цей підрозділ здійснював реорганізацію, а фактично створював нову систему архівних установ області.

Так, на базі колишнього польського Державного архіву у Львові організовано Обласний історичний (державний) архів[17], а на базі колишнього міського архіву – Архів давніх актів. Обидві ці архівні установи були підпорядковані Архівному відділу УНКВС.

Штати і посадові оклади новоорганізованих архівів до кінця 1939 року залишались такими ж, як і у довоєнний час, але з 1940 року почалось їх стрімке зростання. Наприклад, кількість працівників Архіву давніх актів станом на 01.01.1940 р. складала вже 31 чоловік.

Що стосується Обласного державного архіву, то у передвоєнний час відбувається взагалі небачене і безпрецедентне зростання його штатної чисельності. Якщо у 1939 році працювало 13 осіб, то з 1 січня 1940 року його штат був збільшений до 56 посад, а з 1 січня 1941 року (затверджено 05.03.1941 р.) - уведено вже 94 посади. Цей останній передвоєнний штатний розпис передбачав такі посади: директор, (посадовий оклад 700 руб), заступник директора по науковій частині, начальник відділу секретних фондів (із зарплатою 600 руб., що на 100 руб. більше, ніж у інших 4-х начальників відділів), 5 старших наукових працівників, 8 наукових працівників, 5 завідувачів архівосховищ, завідувачі столу довідок, читального залу, бібліотеки, 8 старших архівних техпрацівників, 22 архівних техпрацівника, завгосп, бухгалтер, касир, секретар, водій, друкарка, кур’єр, 18 працівників охорони і навіть начальник пожежно-сторожової охорони.[18].Безумовно, така штатна чисельність обласного архіву, небачена ні раніше, ні у теперішній час[19], може бути пояснена лише масштабністю і складністю завдань, які були перед ним поставлені.

Разом з тим, збільшення штатної чисельності не обіцяло легкого життя ні керівникам, ні рядовим архівістам. Цей процес супроводжувався постійним “перетрушуванням” кадрів і “закручуванням гайок” на царині трудової дисципліни. Нова влада довіряла далеко не усім колишнім, та й новоприйнятим працівникам. Начальник Архівного відділу Олійник у своїй доповідній записці від 09.03.1940 р. на ім’я начальника УНКВС по Львівській області капітана Краснова писав: “Штат Обласного Історичного Архіву в основному укомплектований, але частина працівників не відповідає вимогам і повинна бути звільнена негайно”.[20] Протягом 1940 року в архіві було видано 216 наказів[21], причому переважна більшість з них стосувалась кадрових питань. На 56 штатних посад було зроблено 74 призначення (з них 59 - з формулюванням “зарахувати тимчасово”) і 58 звільнень. Причому звільнення проводились зазвичай без відповідних обґрунтувань і посилань на тогочасне законодавство. Так, наказом від 16.01.1940 р. № 4 виконувачем обов’язків “старшого наукового робітника” (так у тексті) був призначений др. Барвінський Євген Іванович – колишній директор Державного архіву у Львові, - а вже через неповні два тижні (28.01.1940 р.) наказом № 52 він був звільнений з роботи без будь-якого обґрунтування. До слова, вже під осінь того ж року замінили і нового директора.

У тих не багатьох випадках, коли мотивація звільненням усе ж давалась, вона зводилась до того, що працівники “не мають права мешкання”, “непридатні до цієї роботи”, або звільнялись “за несумлінне ставлення до роботи та поширення серед робітників різних пльоток”. Працівників притягали до відповідальності за те, що вони “по 3-5 хвилин перед закінченням робочого дня залишають роботу, … або ж спізнюються з обідного перерива, …займаються приватними розмовами…”.[22] А справу вартового архіву, який не вийшов на роботу без поважних причин, ще й передали на розгляд народного суду.

Характеристика стилю роботи з кадрами була б неповною, якщо не згадати про “підвищення кваліфікації” працівників. З цією метою з 18 жовтня 1940 року розпочато роботу семінару для архівістів, розділених на дві навчальні групи чисельністю 12 і 20 слухачів. Програму навчання складали курси з історії СРСР (30 год.), історії архівної справи (20 год.), методики і техніки архівної справи (50 год.), Конституції СРСР (10 год.). Викладачами було призначено працівників архіву з платнею у розмірі 10 руб. за годину занять. Цікаво, що незважаючи на осінньо-зимову пору року, заняття відповідно до наказу проводились за розкладом двічі на тиждень з 20 год. 00 хв. до 23 год. 15 хв. Тож не дивно, що протягом місяця після ухвалення цього наказу 5 працівників подали заяви про звільнення з роботи за власним бажанням.

За таких умов праці Львівські архівісти заходились виконувати головне завдання, яке поставило перед ними нове керівництво: негайна концентрація архівних фондів усіх колишніх польських державних, недержавних, громадських, релігійних установ і організацій та ін. в одній архівній установі. На той час архіви існували при більшості установ і організацій. Після приєднання Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки припинили своє існування усі колишні польські органи державної влади, установи, організації, політичні та громадські інституції, багато підприємств тощо. Перед архівами було поставлено завдання щодо оперативного передавання документів, що утворились у процесі їх діяльності, на державне зберігання. Щоб уявити масштаб цієї роботи, достатньо навести далеко неповний перелік архівів, обстежених та взятих на облік у грудні 1939 року – січні 1940 року. Це архіви Історичний, Давніх актів, магістрату, воєводства, апеляційного суду, окружного карного суду, міщанського суду, генеральної прокуратури, відділу рукописів наукового товариства Оссолінських, міського староства, поліції і жандармерії, Латинської консисторії, Греко-католицької консисторії, Вірменської католицької консисторії, кураторії, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, УНДО, ПАТ (інформаційне агентство), “Просвіти”, Львівського відділу Союзу Легіонерів, міського суду, заміського суду, мап (карт) кадастральних, військових метрик, Державного видавництва шкільних книжок, Державної дирекції лісів, Палат адвокатської, аптекарів, інженерів, ремісничої, Політехнічного товариства, профспілки інженерів, Львівського рільничого товариства, Кредитного земельного товариства, Молочного Малопольського Союзу, Малопольського Заведення меліораційного і технічного, Малопольського Заведення Спіритусового, Малопольського Товариства Ловецького, Польської Югослав’янської Ліги, родин Ланцкоронських, Голуховських, Дідушицьких, командування військового округу, військового суду, Сіоністської організації, Молодіжної німецької партії, Союзу оборонців Львова, Команди гарнізону, Дивіз. Жандарм. (так у тексті), жандармського управління, П.К.У. (так у тексті, можливо – це P. K. U. – Повітове командування поповнень) Львівського повіту, поліції станиць, Наукового товариства ім. Торосевича, Братньої Помочі Слухачів Університету, Товариства ремісників “Звізда”, редакції “Хвіля”, частина архіву УНР, редакцій “Наша Опінія”, “Слово Польське”, “Гонєц вєчорни”, “Малий дневник”, Львівського лікарського товариства, Лікарської палати, видавництва “Праца нова”, Краєзнавчого Польського товариства, Конвенту кармелітів, Конвенту францішканців, Вірменської капітули, монастиря Сакраменток, Конвентів “Нотр Дам”, Бенедиктином латинських, Бенедиктином вірменських, Латинського митрополита, парохії Марії Сніжної, податкового управління, греко-католицької парохії св. Миколая, монастиря Василіан, цеху різників, Конвенту уршулянок, бурси Народного дому, кооперативу рільничого товариства, товариства Агват-Хазер, Єврейського уряду метрик, Союзу єврейських жінок, Союзу єврейських комбатантів, Палестинського товариства Керем Кеємет, Центральної каси рільничих спілок, Малопольської деревної спілки, Заведення глухонімих, Конвенту вірменських бенедиктином, Союзу селянських театрів та хорів, видавничої спілки “Село”, Спілки деревного промислу “Оікос”, Місцевого управління мір і ваг, Купецької конгрегації, Спілки нафтопромислу “Нєбитів”, Польського нафтового експорту, Синдикату виробників ропи, Товариства виробників нафтового промислу, “Рідної школи”, Союзу мельників, Общества им. Михаила Качковского, Галицького нафтового товариства, Французько-Польського рільничого товариства, нафтової спілки “Ліманонц”, нафтового товариства “Отшельбіца”, Ревизионного Союза русских кооператоров, Об’єднання німецьких сільськогосподарських спілок, Екзекутиви сіоністських організацій, Львівського банківського товариства, збіжевої і товарно біржі, Товариства “Ноєр Молген”, Нафтової спілки “Карпати-Галіція”, Товариства учителів середніх шкіл, Союзу польських учителів, Нотаріальної ради, Малопольського нафтового союзу, Крайового нафтового товариства, Промислово-торгової палати, Центального союзу промислового, Нотаріальної ради, “Земних газів”, Збіжевого синдикату, “Ксьожніци-Атляс”, Торговельного союзу, Товариства св. Андрея, парохіального уряду св. Єлизавети, “Газоліни”, Товариства рільної праці, “Маріянума”, Парохії Марії Магдалени, військового суду, Львівського управління мір, Союзу резервістів, Комітету допомоги євреям, Кооперативного союзу євреїв, Ремісничого бюро, Товариства опіки над термінаторами (учні-практиканти ремісників), Конвенту Домініканців, “Студіону”, Ставропігії, Бібліотека Баворовських, Самоврядного виділу, міського староства, Ліги морської і колоніальної, Інспекторату праці, акти фундаційного відділу, Конвенту Бернардинів, Львівської купецької каси, Товариства убезпечень “Орел”, Інженерського кооперативу, Господарсько-реставраційної корпорації, Асекураційного (страхового) бюро, Народно-християнського товариства учителів народних шкіл, Товариства св. Йосифа, Товариства допомоги поштовим службовцям, Бюро регіонального плану будівництва, Палати промисловців і торговельників, Лісового кооперативу, Кооперації інженерних працівників, Центральної каси ремісників, Малопольського Ллойду, Заведення сліпих, профспілки фармацевтів “Медсантруд”, Товариства туристів, Товариства Морської і Колоніальної Ліги, Кооперативу Львівської торговельної каси, Кооперативу кахлярів “Кераміка”, Союзу промислово-будівельних робіт, Духовної семінарії, Колегії рабинської, Православного приходу при церкві св. Георгія, “Сільського господаря”, Союзу нафтових працівників, Союзного нафтового кредиту, Товариства “Опіка сиріт”, Товариства “Дестильодрев”, Польської кредитової кооперації, Фундації ім. Ясеніцького, Товариства рукодільників верстатів ім. Коркіса, Бурси ремісничої ім. Рубінцаля, Православного Благочинія IV Корпуса, інституту “Народний дім”, Товариства Польського Червоного Хреста, Збору Стадницьких, Дому воєнних інвалідів, парохії св. Мартина, Єврейського товариства “Родина пекарів”, Львівської грабарської спілки, Цивільного суду, Рільничого банку та інших.

Всього у місті Львові виявлено більш, ніж 250 архівів ліквідованих організацій, у яких містилось тисячі тон архівних матеріалів. Ці архіви були розкидані по всьому місту і були дуже різні за складом документів і своїми розмірами. Поряд з такими великими архівами, як Державний у Львові (на той час протяжність його стелажного обладнання становила 7000 лінійних метрів)[23], воєводського управління (3000 л. м.), апеляційного суду (2000 л. м.), давніх актів (1000 л. м.), існували карликові архіви, наприклад, таких установ і організацій, як Львівське лікарське товариство (3 книжки), редакція “Малий дневник” (1 пакет), Товариство св. Андрея (10 кг. документів), Товариство Кооперативу праці Союзу Державних Емеритів (10 книг), Малопольський Ллойд (2 пакети) та ін. Деякі з архівів розміщались у приватних помешканнях (Молодіжна німецька партія, “Рідна школа” та ін.) або ж були у власності приватних осіб. Тільки дуже невелика частина документальних матеріалів була зібрана у Львівському державному архіві і Архіві давніх актів. Така розпорошеність документів, відсутність централізованого обліку неминуче приводила до втрат архівного фонду: проведена інвентаризація виявила повне знищення або зникнення 44–х архівів.[24]

Тому архівісти обстежували місця, де могли знаходитися матеріали колишніх установ, складали акти, опечатували шафи, столи, інші сховища, а інколи і цілі приміщення, організовували перевезення виявлених документів.[25]

За результатами обстежень працівники архіву відзначали наявність в багатьох установах, світських і релігійних організаціях великої кількості раритетів. Так, в колишньому Оссолінеумі (тепер Наукова бібліотека ім. В. Стефаника Національної Академії Наук України) на той час було 168500 мистецьких творів, 208 інкунабул (600000 томів), 2323 карт і атласів, 4516 видань XVI ст., 5477 рукописів від XII ст., 1742 дипломи, бібліотека Вірменської капітули, архів Мнішків, архів Козловського - 480 папок (1751-1916), архів Руліковського до історії Козаччини, архів Сапіги (50000 од.зб.), книга “Przypowiesci polskie”, дарована Щербаком Тарасові Шевченку, багато матеріалів до історії Козаччини. В архіві римо-католицької капітули на той час було 320 документів, 983 книги і фасцикули від XIV ст., найстарша з яких датована 1352 роком, 10 – з XIV ст., 94 – з XV ст. 133 – XVI ст., а також документ Берестейської унії 1596 р., візитації Шадурського з греко-католицького Дунаївецького деканату з 1760 р. та ін. В бібліотеці римо-католицької катедри – 2000 томів, серед яких 15 інкунабул, кількадесят стародруків XVI ст. (Роксоланія), кілька книг з бібліотеки короля Зигмунта Августа (XVI ст.) тощо.[26]

Разом з матеріалами працівники Державного історичного архіву забирали і стелажі, якими обладнували архівосховище в монастирі бернардинів. Але цього було мало для розміщення, опрацювання і зберігання усіх документів, що надходили до архіву. Потрібно було не тільки суттєве посилення кадрового потенціалу, але й значна кількість додаткових площ архівосховищ. З цією метою протягом 1940 року були укладені договори оренди приміщень з монастирями Бернардинів, Францішканок, Францішканців, Домініканців, Бенедиктинок, Кармелітів.[27]

Більшість документів, що виявлялись в колишніх установах, передавалась до Обласного Історичного Архіву, за винятком документів, створених до 1772 року, які концентрувались в Архіві давніх актів.

Станом на 01.03.1940 р. (фактично за неповні 2-3 місяці роботи) до Облістархіву перевезено до 800 тон (203 вантажівки) найбільш цінних документів, споруджено додатково 6500 лінійних метрів стелажних полиць тощо. Проте, за розрахунками керівника Архівного відділу УНКВС для розміщення прийнятих документів потрібно було додатково ще 200 куб. м. лісоматеріалів, 0,5 тони цвяхів для спорудження стелажів, 2 тони шпагату для ув’язування матеріалів, 160 метрів мануфактури для пошиття спецодягу.[28] Відомостей про фактичний стан задоволення цих запитів не виявлено.

Всього ж до кінця 1940 року загальна маса архівних матеріалів сягла близько 6000 тон, протяжність стелажних полиць збільшилась з 7000 до майже 25000 лінійних метрів у 10-ти приміщеннях. Створено 6 відділів, кожен з яких міг би існувати на правах окремого архіву. Серед них – відділ друкованих видань, фонд якого налічував до 100 тисяч книг і 300 тисяч газет. Упорядковано 407572 одиниці зберігання. Розібрано 650 кілограмів окремих розпорошених документів. Виділено для переробки на підприємствах “Союзутилю” 150 тон макулатури. На облік поставлено 256 фондів. За оцінками тодішнього директора Волошка по кількості матеріалів Львівський держархів дорівнював 5-6 невеликим архівам. У читальному залі протягом року працювало близько 80 дослідників.[29]

Під час Другої світової війни Держоблархів поніс значні втрати документальних матеріалів, однак після її завершення була проведена велика робота щодо повернення матеріалів, вилучених з архіву, упорядкування документів, удосконалення науково-довідкового апарату, поповнення його фондів.

Володимир КЛЮВАК,
заступник директора Державного
архіву Львівської області, член НСЖУ

[1] ДАЛО, справа фонду № 21 “Державний архів у Львові”, арк. 1

[2] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.213, арк. 1-2

[3] ДАЛО, ф.21, оп.1, спр.12, арк.2-4

[4] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.11, арк.36-40

[5] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.11, арк.38

[6] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.23, арк.17,23

[7] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.29, арк.56, 59

[8] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.386, арк.

[9] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.68, арк.1, 3

[10] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.11, арк.5

[11]ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.424, арк.1

[12] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.476, арк.2

[13] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.646, арк.1-2

[14] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.425, арк.9

[15] E. Barwiński “Archiwum miasta Lwowa”, L., 1933

[16] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.54

[17] Архів колишнього воєводства перетворено у відділ Облістархіву

[18] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.23, арк.1

[19] Станом на 1 січня 2007 року штатна чисельність Державного архіву Львівської області складає 73 одиниці

[20] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.55

[21] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.8,

[22] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.8, арк. 99-100

[23] Станом 1 січня 2007 року – 34000 л. м.

[24] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.30-31

[25] О. Т. Вайнбаум, П. В. Замковий “Архівне будівництво в західних областях Української РСР” у збірнику “З історії архівного будівництва на Україні”, Харків, 1958 р.

[26] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.3, арк. 90 - 92

[27] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.17

[28] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.55-57

[29] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.21, арк.1, 3

 

випадковий матеріал
Регламент Ради професорів та викладачів факультету залізниці