UA
EN
RU

Ти за безцін продав Свій народ,

і ціни йому не побільшив!”

(Пс. 43-13)

 

 

V. СВІДЧЕННЯ ТА СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

І ПОТЕРПІЛИХ ВІД ЗЛОЧИНУ

 

СВІДЧЕННЯ, ЗІБРАНІ І ОПРИЛЮДНЕНІ У 30-х РОКАХ

ХХ СТОЛІТТЯ

 

“Діло”, 31 березня 1932 р.

“Харчеве безладдя на Україні. (Лист із Київа.):

“Один із наших читачів пересилає нам із провінції листа, який дістав приватним шляхом від рідні із Київа. Київський лист дуже характеристичний для мішаної українсько-російської мови. Слід додати, що він писаний тамошньою українізованою росіянкою.

Посилаю Вам дещо інформацій про справи у Київі. Там перебуває мама моєї жінки - і туди посилали ми торішнього року деякі пакунки масло, смалець, риж, ковбасу, муку - доходило. Аж, нараз, як прийшла чутка, що до СРСР нічого не пускають, від тоді не можуть попасти посилки; завернули 10 кільо муки і 5 кґ. смальцю. Здається, що на муку треба було окремого дозволу; про смалець не згадують між товарами, що мають доступ до України. У “Вістнику почт. і телєґр.” з 6.VIII.1931. вичитав я що можна посилати тільки мясо і його перетвори а нема - солонини. Торішнього року доходили солонина і смалець.

Але як із тим трудно було, то порадили мені вислати кілька долярів у Торсин (торговля з чужиною) до Держ Банку у Київі: казали, що теща одержить продукти чи товар по тутешній ціні нашій, які схоче. І так я зробив... На це дістала жінка такого листа:

„Дякую Тебя за гроші, але я продуктов ще ни яких не отримала, через три тижні после Твоего листа я лолучила от их лист, щоб я пришла получить книжку до магазина. Я там вистояла 6 годин; добре намяла боки, поки я се отримала, потим треба йти на Николаевску вулицу до маґазина, где дають продукти. Туди треба йти ранком 3 години ночи, щоб записатися и стояти на дворі, поки відчинять маґазин. Я так рано не можу ходить, щоб не роздегли по дорозі, а друге зимно, - як я поеду першим трамваєм 6 годин ранке, то уже така черга, що и надії нема коли отримати, повно. Да я стара і мене кожний може отпихнути. Так я була 3 рази, дуже намерзлася і нечого не отримала. Я все радію за тії гроші, що ти вислала (я вислав 5 дол.) - отримати 1 пуд білого борошна и трохи цукру (?); но я чула, що не все те дають, що ти хочеш. Потому моя донечко, як только отримаю я, то все, Тобі отпишу. Но мені краще, як Ти будеш посилати, слала пакунок, то лучше по почте, сало Ти зашей у чорний гладкий бумажний кусок, щоб мені була хустка на голову; ту, що Ти прислала то у мене парадна, а мені треба на будень, тільки обовязково бумажну і чорну”.

Мені лише дивно, що у Словянина нема хисту до ладу і порядку і економії часу на полагодження таких простих річей як видача товарів... Таж то по війні 10 років!.., і ще хвости волочать коло порожних маґазинів... Дійсно чоловік дивується, як можна пориватись битись зі самим Богом, а не можна упорядкувати такої простої і легкої речі як у час кожному віддати те, що треба за прийняті буржуазні доляри. Хіба, що то для буржуазних грошей так робиться. І те можливо... Але здається, що хіба ні?!”

 

Діло”, 16 червня 1932 р.

“Лист з Радянської України.

Як оцінює теперішнє положення в УСРР український робітник з Донецького басейну?”:

“Від Редакції. Дивним дивом попав до нас цілим і ненарушеним лист одного українського робітника зі Сталіна (давніше Юзівка), адресований до Редакції “Діла”… Лист має дату 1. червня 1932:

Любі друзі! Не можна і передати вам того, власне того нашого становища, в якім нині ми, народ України, і всього СРСР перебуваємо. Зараз СРСР — країна жахливого голоду. Не говоримо вже про становище з одягом, якого надзвичайно мало, а то і зовсім нема — внаслідок чого — велика дороговизна, що нічого і не докупишся, — ходиш обшарпаний, босий... Вулиці міст забиті нашим трудовим братом, який гине з голоду. З кожним днем, то більше прибуває голодних в міста…

Візьмемо ми для прикладу справу з хлібом, зараз найболючіше питання країни Рад. Ми можемо запитати більшовиків та їх вождів. — Для чого було забирати в осени, зимою, ба навіть і весною хліб, останній хліб до зернини, для чого ходили залізні мітли, для чого оставляли не лише окремих селян без хліба, а залишили цілі комуни, радгоспи, і взагалі всі колгоспи, у всіх трудящих селян, і для чого вони відправили ввесь хліб за кордон, що в наслідок цього — країна Рад зісталася голодною, холодною, голоюй босою?! — Вони відповідять — “Будуємо соціялізм”…”

 

“Діло”, 28 червня 1932 р.

“Голод на Радянській Україні і його головна причина.”

Страшні відомости приходять з України. Країна, що має понад вісімсот тисяч квадратових кільометрів та понад 30 міліонів людности, переживає новий голод. Робітник — українець з области Донських козаків, що лежить на схід від України, пише:

“Тепер особливо на Україні мруть люди від голоду, та ще й як мруть: дуже побагато. Нам пишуть звідти, що люди поїли не тільки худобу і свині, а навіть їли дохлі коні, поки були. На Вкраїні зачепитись нізащо, тай люду вже мало, він увесь порозїздився по других країнах діставати собі засоби для життя. Та життя ніде нема. А з Північного Кавказу (до якого належить і Донська область — прим. Ред.) скоро українці всю кукурудзяну муку повивозять. Якби Ви бачили, що тут тільки робиться: кожний день по залізницях ідуть ешелони людей туди й назад з клунками борошна. Люди продають із себе останню одежину і купують борошно. Багато людей гине в дорозі від знесилення. Якби зрахував по дорогах людей, то не вбрав би в міліони. Кукурудзяна мука здорожала до 50 карб, за пуд, а була 8 карб., пшеничної муки мало видно, тай та по 100 карб, пуд (пуд = 16,38 кґ.). Робітники не дістають нічого по твердій ціні, крім хліба. Хліб дають поганий, чорний тай того мало. Всі люди тільки й говорять про хліб. На Україні нічого не роблять, лише їздять по хліб, де надіються його дістати. Ярого дуже мало засіяно. Землі стоять облогом. На підприємствах помітна разураз зміна робітників, особливо в копальнях. Правительство ніяких засобів не вживає проти голоду...”

Цей лист датовано 4. червня 1932 р. Другий лист з України, писаний на місяць раніше, подає такі факти:

„У нас тепер страшна голодівка: за один пуд муки платять 100 карб, і то не захопиш. А врожай 1931 р. був у нас добрий. З Н. Н. (село на Херсонщині) мусіли селяни віддати державі більше, як 40 тисяч пудів пшениці (40 вагонів). Хто заробив за літо більше, як 12 пудів, теж віддав державі. Картоплю також віддали, так що й на насіння не зосталося. Коні в колективі здихають з голоду, бо годують самою житньою соломою. В час посіву коні пристають. У мене ще зосталося харчів на один місяць, а тоді не знаю, що буде. Корову віддав у державу на заріз, не маю ні свині, ні корови. Напевне прийшов кінець нашого життя. Сала нема, молока нема й не буде. Коров цього року майже не лишилося, всі кінчені. Всім біда. Добро від нас утекло, осталося тільки лихо...”

 

“Діло”, 9 серпня 1932 р.

“Голод на Україні”:

“Під таким заголовком був поміщений лист з України в брюссельськім щоденнику „La Gazette” з дати 1. VIII. 1932. Подаємо далі дослівно зміст цього листа…:„Те, що більшовицький режім посіяв, колєктивізуючи Україну і переслідуючи кулаків, тепер народилось — це голод. Економісти, будівничі офіціяльного пляну, признались, що дефіцит у посіві перейшов 45%, а сторонні люди, що слідкували за цим, кажуть, що 65%, але не залежить нам на числах, а лише на дійсности. Ось вона: Від трьох місяців у цілій Україні, селяни почали вживати нової рецепти, винайденої совітськими ґастрономами. Ось вам ця рецепта: „Беріть два чи три фунти чистої соломи, посічіть дрібненько, фунт торішньої картоплі, фунт горохляної муки, трохи води і соли, замісіть і печіть, як звичайний хліб”. Правда, що такий хліб має вигляд уральського каменя — маляхіту і скорше подібний до продуктів гірничої індустрії, ніж до поживи, але як каже більшовицька поговірка „Чоловік не свиня, все зїсть”.

… І сірими українськими дорогами, під пекучим ясним сонцем бродять, в надії роздобути поживи, селяни колхозів, падаючи від виснаження і спраги, а з наближенням осені, як колись у часи революції в районі Волги, смерть прийде виконати свою жахливу місію.”

Як бачимо не пощастило совітам сховати шила в торбі. Всьому світові стало відомо, що більшовики витрусивши українських селян до останнього зерна, вивезли усе на европейський ринок за безцін, щоби зробити світову революцію, збільшуючи безробіття і підсилюючи цим свої комуністичні орґанізації

Брюсселя, 2. VIII. 1932…”

 

“Діло”, 21 листопада 1932 р.

“Як живуть і працюють у радянському селі. Розмова з колишнім сельробом, який — розчарований — вернув до Галичини з У. С. Р. Р.”:

“Повернув з Рад. України земляк-галичанин, своєрідний „репатріант” з другої частини тої самої рідної землі… Його інформації тим цікавіші ш. читачам, що це людина, яка працювала весь час на селі, та крім того це власник назвиська, яке відоме міліонам: це п. Василь Франко, братанок великого письменника, тесля. Виїхав він на Радянщину 10. червня 1931 року, а вернув 28. жовтня 1932, себто був у Совітах несповна півтора останнього року. Виїхав туди й вернув лєґально, за польським пашпортом, з дружиною і двоїма дітьми. Однак їхав туди як щирий ідейний симпатик більшовиків і їхніх „радянських” порядків, будучи тоді членом партії Сель-Робу. Продав тут хату і кусник ґрунту з наміром більше назад не вертати…

… Працював я у березанському радгоспі ім. Ворошилова, київської округи. Працював як стельмах, від 6-ої рано з перервою на обід від 12—2. і потім до 6-ої вечір. Харчувався у спільній харчівні („столовці”) разом зі жінкою, яка працювала там-же. Діти були в „яслах”. Мешкали ми в родинному бараку, де містилося 18 родин. Зимою мешкали діти в бараку, а на харч для дітей видавала управа радгоспу місячно на дитину: 3 кґ. муки, 2 кґ, пшона і деколи 1 кґ. мяса. Харч у харчівні був одноманітний і складався: снідання — пшоняна зупа і 100 ґр. хліба, обід — борщ, каша і 200 ґр. хліба (борщ — це була вода, капуста і бараболя), каша без товщу та й мало її, вечором то само, що й на снідання. Харч для всіх однаковий щодо якости і скількоти і — мало його… Діставав платню у грошах місячно (виплачували неправильно), на день виходило 3.50 карб. З цих грошей треба було платити за харч по 60 коп. на день від особи. Приватно не можна було нічого купити, бо й у кооперативі нічого не було. За відпочинкові дні платні не брав, хоча працював. Жінка брала місячно 23 карб...

… Управа й умові робітники були куди краще платні та харчувалися приватно. Управа заробляла місячно від 300—500 карб., а службовики у конторі по 120—150 карб…

…. За селянство партія, не дбає, каже, що воно „не є потрібне”, бо його має заступити „сталевий кінь” (трактор).

… Колєктивізація сільського господарства основується, як відомо, передовсім на „розкуркуленню”. А розкуркулюють ось як: гурт комсомольців зі секретарем ячейки вибралися з радгоспу, на село. Заїхали до т. зв. куркуля, який мав нужденну хату і пів десятини землі. В хаті було 5 дітей. На запит господаря, за чим вони прийшли, сказали, що будуть його розкуркулювати.. Усі його річи скинули на верету, комсомолець деревом повибивав вікна, розвалив піч, виламали двері і відїхали, оставляючи селянина з дітьми при 30 ступенях морозу...”

 

“Нове село“, 22 січня 1933 р.[1]

“Один рік на Радянській Україні”:

“Перед кількома місяцями вернув з Рад. України громадянин Василь Франко, братанич великого письменника Івана Франка… Громадянин Франко … надіслав нам жмут своїх вражінь і ми їх переповімо…

… Перед кількома роками жив я в Дрогобичі звичайним робітником… Тоді то моя увага і мої думки щораз частійше звертались на Схід, на Радянську Україну. Бо будучи карним членом Сель-Роб партії, я з одушевленням читав партійні газети. А найрадше читав вісти з Радянської України про тамошнє промислове будівництво… І рвалось моє серце тамтуди, де твориться нове життя, щоби моєю чорною працею також причинитись до великого діла…

.... Поборовши щасливо перші труднощі з грішми, всіли ми до поїзду, що їхав до Київа. Бо в Київі мали нам призначити наше місце побуту і праці. Поїзд був битком набитий майже самими селянами. Були між ними люди з Полтавщини, з Чернігівщини, навіть з Ростова над Доном. Приїхали під польську границю за хлібом. Більше як половина їх вертала ні з чим, бо невдалось їм купити хліба. Кому вдалось купити пуд-два муки чи зерна, той мусів дуже окриватися з ним, бо по поїзді ходили чекісти і хліб конфісковували, та ще кари накладали. На залізничних двірцях не можна було нічого купити, лишень вишні та лісові ягоди.

Не треба розказувати, як дуже усе те нас пригнобило. Кілька разів промайнула мені думка, чи не висісти з поїзду, та слідую чим поворотним назад вертати в Галичину. Але зараз же виринула друга думка: За що вернеш, коли в тебе ні копійки. Тай куди вернешся, коли усе, що мали - продано...”

 

“Діло”, 5 серпня 1933 р.

“Поворот нашого земляка з більшовицького раю.”:

“Читаємо в яворівському „Українському Слові”:

“На днях повернув з Наддніпрянщини яворівський земляк, проф. Остап Менда… Те, що ми вчули, просто страшне. Т. зв. українізація прогомоніла і сліду не стало. На Україні панує Москва й московський дух. Всесильне ҐПУ (чрезвичайка) страшним терором наложило каганець на уста трицяти міліонів українців. Всі писання більшовицьких газет про добробут, про розвій шкільництва, освіти і т. п. — це найбільша в світі брехня. Населення у крайній нужді. Тифи й голод винищують цілі округи, бо Москва все збіжжя забирає з України для себе. Около два міліони українських селян цього року згинули з голоду. Дуже часто трапляються випадки крадежі дітей і людоїдства. Божевільні з голоду родичі ріжуть і їдять свої діти. Здається, немов у людях загинули всякі людські почування і люди стали дикими звірями. Багато сіл цілком опущених, бо одні з селян вибралися до міст за поживою, а інші погинули з голоду їхні трупи, ніким не хоронені, гниють і завітрюють цілі околиці. Доріжня страшна. Вистане згадати, що одна бараболя коштує пів рубля, а харчі й усякі інші продукти можна одержати лише деяким людям на окремі картки.

Проф. Менда перебув там три роки, як професор математики в університетських школах; бував він у більших містах і на селах і тому добре придивився тамошньому життю. Він призіз зі собою окрушки хліба, що його там їв (один кільоґрам 70 рублів!). Такого хліба цілком певно нема в ніякім іншім краю: стоколоса, кукіль і ще якась нестравна домішка! Проф. Менда в цілости потвердив правдивість інформацій нашої національної преси про відносини на Україні, як також і те, що там тепер Москва скріпила нагінку на українців та що жертвою тої нагінки впав Хвильовий, Скрипник і багато осіб менше відомих…”

 

“Діло”, 6 вересня 1933 р.

“Страшне лихоліття населення на Україні. Стаття “Матена”.”:

Як ми вже повідомляли, париський „Матен”, денник, що друкується в 1 міліоні примірників, приніс 30-го серпня першу велику статтю на першій сторінці про голод на Україні. Співробітниця „Матена” Сузанна Бертійон списала розмову з очевидцями. Наголовок статті повторяємо за „Матеном”…

Ось ця стаття:

… Після двохденної подорожі у бруднім ваґоні ми приїхали до Київа. Місто змінилося на око мало, але коли ми пішли у підміські дільниці, вигляд людей нас здивував. Більшість із них сиділа непорушно та бездушно, з напухлими ногами, і виглядали вони втомлені, недужі. Інші йшли скоцюрблені вдвоє, з побільшеними очима впяленими в одну точку, ніхто з них не розмовляв…

З Київа виїхали ми до сусідніх сіл, де ми залишили рідню. Як ми здивувалися, коли там, де стояли колись усміхнені, чепурні села, тепер були тільки руїни без одної квітки, тини позривані, дерева без листя, страшна тиша — ні собак, ні обійстя, скрізь віє смертю. Коли ми висіли з поїзду в ріднім селі, серце нам стискалося. Люди вийшли проти нас. Нам видавалися вони якісь величезні. “Щож — гадаю собі — обдурили нас: люди тут дуже товсті, отже дуже добре відгодовані”. Та коли підійшли до нас ближче, ми побачили, що ті їх черева — напухлі. Крім цього вони були вкриті ранами, з яких ішов страшний запах гнилі і були обвязані лахміттям…

Я спитала, чи нема тут якої пошести, коли всі мають боляки і такі спухлі. Всі боялися мені відповісти, бо шпигунство тут страшне. Коли докажуть кому який донос відбирають трохи їжі, а чого люди не зробили би, щоби дістати шматок хліба! Досить, що я довідалася, що люди з голоду, щоби наповнити чимсь шлунок, їдять листя з дерев, здирають кору, з трачиння і дикого зілля пробують робити якусь саламаху: — що всім доведеться померти, саме тоді як жнива добрі. Збіжа не вільно і торкнутися, бо його пильнують варти в будках і мають наказ розстрілювати всіх, що підійдуть до поля…

… — Та чи нема якої влади, до якої ви могли би звернутися?

 Нема нікого. Влада сама завзялася, щоби нас знищити. Хотять, щоби ми гинули, орґанізують голод.[2] Ніколи ще не було таких гарних жнив, а не вільно їх рушити. Коли нас переловлять, що відрізуємо колоски розстрілюють або кидають до вязниці, а у вязниці за три тижні вмирають люди з виголодження..

… Коли ввійшла до хати, побачила, що батьки сидять задубілі, вдивлені в себе ідіотським зором.

— Де мій похресник?

Не відповіли нічого. Після довгого вагання завели її до комірчини і показали в макітрі посолені шматки мяса…”

 

“Діло”, 5 травня 1933 р.

“Країна нужди і голодівки... Лист з Совітської України.”:

“Друкуємо виїмки з листа, якого одна галицька сільська родина в Тернопільщині отримала перед Великоднем від свого сина, селянина, який ще від воєнних часів залишився був на Полтавщині та загосподаривя там… Цікаво, що всупереч усім антиреліґійним кампаніям більшовиків — цитований лист зраджує побожні настрої селянина.

Ред.

… Як прийдуть заграничні гроші а особливо доляри то почта не видає на руки а зараз перемінює на рублі. За один доляр дає два рублі а як я не хочу перемінити, то почта стягає № доляра і кожний місяць фінінспектура провіряє чи єст; як продав то карається тюрмою або штрафом. Бо на ринку можна взяти 4—5 руб. за 1 доляр. А через кооперацію то продуктів кооперація не видасть бо сама не має…

Дорогенькі мої, прошлий рік то ще пів біди було, бо ще можна щось було купити, а цей рік то не пів біди а десіть вкупі та маленькі збоку причепились. Соромно мені вам споминати як я живу, стидно вас просити помочі, бо яж не хлопчина а в половині віку, волос посивів на моїй голові, на силах підупав особливо цей рік. Крайна нужда і голодівка як ніколи в житю не перебував… Я був обезпечен харчами до врожаю, але не ставало до пляну хлібозаготовлі і бриґада все забрала в Пилипівку. Остались ми прямо голодні і так день за днем ведемо на кварті круп чи муки котру купили або за що заміняли. Кукурудза 16 кгр. (1 пуд) 120 Руб., пшениці 16 кгр. 150 Руб., картопля 16 кгр. 50 Руб., бурак 16 кгр. 20 Руб., корова 1500 Руб., вівця 500 Руб., курка 15—20 Руб., 1 літр молока 3 Руб., 10 яєць 8 Руб., хліб житний разовий 15 Руб., кварта круп 5 Руб., кожух білий овечий 300 Руб., чоботи 400—600 Руб., цукерки 1 ф. 5 Руб., словом всьо добре лиш не можна жити бо не в силах докупитись. На Бога вся надія, як не схоче нас загубити і видержим до врожаю. Та не знаю як буде з нами, бо нема сили, зовсім охляв, а є такі сусіди, що як сяде то встати не годен. Давби Бог дочекати як паски, та не знаю чи буде з чого опекти її, хотьби Бог дав якої лемішки з бурака та макуха та коколю, бо муки нема средства купити. Кукіль з горошком 16 кгр. 50 Руб. і трудно найти. Певно чудно вам за нашу жизнь і нашу дешевизну. Дай Боже щоб ви сего не знали і не бачили а ми вже переживаємо це всьо певно за наші гріхи, за проступки перед Богом бо много забули за Бога і хулять єго сьв. імя. Господи прости нам і виведи нас з цего тяжкого горя, дай хоть силу і крепость видержати щоб не померти бо дуже хочу ще з вами бачитись і поговорити хоть з годину, бо дуже часто ви всі снитесь майже кожду ніч…

Син...”

“Діло”, 30 червня 1933 р.

“Лист з Київа.”:

“… Я зараз разом з жінкою і дітьми абсолютно голодаемо. Була картопля так ще було сяк-так, а зараз вже варимо лушпиння з картоплі й приготовляємо їжу, але без всякої омасти. Я працюю, тобто я не без служби, алеж ця служба як і всяка служба чи інша праця не дає нічого. Щоби прожити так середньо, треба одержувати в місяць хоч 1500 карбов., а я одержую всего 200 карбов. Державні товари (бо в нас приватної торговлі немає) коштують дуже дорого, а труд не оплачується навіть на 10—20 відс. Так живе майже все населення як я. До дому виїхати не пускають і тут жити не дають. Прийдеться погибати голодною смертю як і другі. Прошу Вас, зберіться всією родиною і вишліть мені хоч якунебудь посилку, хочби крупи, сало, бо я вже забув, як те сало на вигляд і на смак… Я гадав, що як закінчу вищу освіту, то вже буду мати кусок хліба як висококваліфікований спеціяліст і комусь дам, а воно вийшло, що й учені і невчені помирають однаково з голоду…

Продають у нас по місту в маґазинах хліб, по 1 карб, за 400 грамів, тобто по 2.50 карб, за кільоґрам. Так народ вистроюється в очередь, (чергу! — Ред.) на цілі квартали. Моя жінка встає в 3-ій годині ночі, йде і становиться в цю очередь, простоює цілий день і без хліба, буває, приходить до дому, бо не вистарчає хліба. А в очередь стають люди і з вечора. Буває, що дехто силою, а дехто наглостю пробивається і бере хліб по 10 разів. Тоді перепродує його вже по 6 карб, за 400 грамів…

Словом, описати все, що твориться в нас неможливо. Воші так навіть в кльозеті налазять на людину. А в трамваї обовязково налізуть і я приходжу до дому та обтираю воші з пальта. Так само жінка приносить їх з очереді. І сипний (плямистий — Ред.) тиф у нас сильно душить людей. Пухлих і голодних маси валяються по місту. Двері не закриваються так ходять і просять за куском хліба особливо селяни. Вчора ввечері в нашому  дворі помер опухлий з голоду. Через кілька хвилин уже був роздітий. Це був молодий селянин. Куди дівся труп — не відомо, бо вже на ранок його не було.

Вот картина життя в державі пролєтарській, в державі працюючих робітників і селян. Якбиж це якесь стихійне свято, атож все в природі нормально.

Вітаємо всі домом Вас всіх жичливий Ваш братанич (слідує підпис).”

 

“Діло”, 6 серпня 1933 р.

“Страхіття на Радянській Україні”:

“В наших руках жмуток листів, що в останніх тижнях надійшли до кількох наших людей з того боку Збруча. В листах тих подані такі факти, що мусять проняти жахом кожну людину. Ось кілька уривків з тих листів:

„...Часто трапляється у нас людоїдство з голоду. Часто вбивають жебраків, що впрошуються переночувати, самотніх, безпритульних дітей. Вбитих поїдають”... „У нас часто находять на вулицях та будниках трупи вмерлих з голоду. Вимирають з голоду цілі села — до останньої людини. Якщо нам не допоможуть, усіх нас чекає смерть з голоду”... „Про життя наше краще всього промовляють слова біблії: „Хто вмирає від меча, щасливіший того, хто вмирає з голоду”... „Поїли всіх псів та кицьок, ловимо мишей, хліба не бачили від кількох місяців. Мати й обидва сини лежать з опухлими від голоду ногами. Пишеш, що колись побачимось... Ні, ми більше не побачимось, ми не виживемо ізза цього жахливого голоду”... „Колиб ти, люба сестро, бачила це... Вмирають так: іде, йде, впав і вмер; ховати нема кому. Лежать, доки не зогниють і лише кости остануться — як колись то було з кіньми, — так тепер з людьми повелося. Котів і псів позїдали, а коней нема давно, півнів на селі не почуєш”... „Голодні ходять по хатах і просять: дайте хоч пів буряка! І так сирим його й їдять. Багато людей вже з голоду повимирало. Ще оповіщаю тебе, любий брате, що в нас така біда, що люде людей їдять, бо муку вже зїли, гречану полову теж... Їмо псів, котів, мишей, люди їдять людей. Отак гнітять нас отими пятілєтками”... „Дехто по три місяці не бачив хліба. Люди з голоду пухнуть. Сотнями вмирають... Батьки поїдають своїх малий дітей. Дорослі діти вбивають і поїдають старик батьків”...”

 

“Діло”, 18 серпня 1933 р.

“Голод на Україні.”

“Редакція варшавської “Молви” оголосила такого листа з одного села черкаського району б. київської ґубернії.

26. червня 1933.

“Дорогий сину! Що таке, чи ти живеш, та тебе нема на світі? Ми живемо погано, у нас людей їдять, а багато є хат пустих, де вже всі вимерли. От і твоя рідня теж на черзі. Помаленьку доживаємо до жнив, хоч і не своїх. Ми тебе просим, напиши, чи ти будеш коли дома, бо я вже стара і не можу. Землю віддала в колєктив, лишилось пів десятини городу, а половину мені відобрали тому, що я обробляти його не в силі.

А люди у нас падуть як мухи, їдять листя і полову. Я сама вже дві зими це їм. Вмирають люди на вулицях і хоронять їх без попа, кладучи в одну яму по 5 душ. Прошу тебе, відповідж мені бодай на це письмо, бо може нам більше й не прийдеться переписуватись. Ти напиши, як ви там живете, чи є у вас хліб, бо у нас хліб 4 фунти коштує 20 карбованців. У нас багато новин, але ви їх певно знаєте. З худоби у нас в селі нема нічого, тільки у декого залишилася корова.

На тім своє письмо кінчу, остаюсь поки що жива, і здорова.

Н. Н.”

 

“Нова зоря”, 5 жовтня 1933 р.

Голод на Україні.

З листа присланого до Чехії”:

“Дорогі! Ми живем дуже гірко. Маємо голод, який не маємо слів описати. Деякі родини, які раніще мали по 9-10 людей, тепер нараховують тільки 2-3, що лишилися живі. Дуже богато людей утікає, щоб тих, що лишаться живими уберегти від праці копання гробів, і вони або йдуть до ліса, щоб там померти, або не маючи вже сил, умирають десь по дорозі. Сельрада, щодня відвозить мертвих і закопує їх до одної могили без домовин. На полях пси живляться людським мясом. 75 процентів нас мусить померти! Вони (большевики - Ред.) мають се в своїм пляні.

Позавчора умерло у нас більше як 50 людей, а помочі жадної! Може й прийде, але тоді, коли вже нас не буде! Не маю надії, що колинебудь побачимося. На Зарічю ховають у садках у глибокій ямі, в якій можна поховати цілу родину. Покладуть мертвого на дно, присиплють його трошки землею, а коли помре другий, то ту землю знову викинуть і покладуть мертвого на того першого і знов трохи прикриють землею, і так помалу до одної ями ляже ціла родина, без домовини, бо дощок нема, і нема кому зробити.

Люде   ї д я т ь   с у х у   к о н ю ш и н у, змішану з картоплею, або печуть чорні коржі і мають потім кольки в жолудку.

В ранці на працю виганяють просто людей з хат, але працювати нема кому, бо женці без сили, ледве ноги волочуть. Кільограм хліба коштує 10 рублів (40 злотих), пуд (16 кільо) картоплі 100 рублів, але де їх взяти, а в колєктиві дають тільки один раз на день юшку, без картоплі і без хліба, тільки закроплену олійом, від того сили не можна мати.- Буряки місцями так позаростали буряном, що в нім не видно чоловіка стоячого там.

До міста їхати без дозволу Сельради небезпечно, бо потяги межи стаціями задержує Ґ.П.У. (чека). Вона переглядає цілий потяг, і хто не має урядового дозволу, того зараз же беруть на польові праці. Хто відважиться втікати до пашні, на того стріляють. Те саме робиться коли потяги йдуть назад, з міста. Хто везе харчі, в того все відберуть: хліб, картоплю, що є у нас тепер найголовніше. Нема ночи, щоб хто небудь не був у нас забитий у садку, люди крадуть картоплю оден у другого.

В цілій околиці страшний голод. Ціла вулиця майже вимерла, здебільшого тут жили ті що були в колєктиві а потім з колективу виступили, бо там погано годували. Часом ховали в одній ямі по 15 людей без домовин.- Рідко хто шукає своїх рідних. З села родичі везуть дітей до Київа і там кидають їх на стації і їдуть до дому або туди, де сподіваються дістати хліба. Дітей дають до “виховательні”, де діти дістають пів фунта хліба і трохи кулішу. Так на вулиці батьки віддають дітей ще немовлят...

У нас товчуть кору на муку і качани з кукурудзи або варять тирсу (траву). Моя родина має на столі тільки 1 склянку вареного жита на обід, а хліба вже три тижні не бачила. Тут від самого жалю чоловік гине, не може винести того, що бачить...”

 

“Діло”, 16 жовтня 1933 р.

“Лихоліття України”:

“Відпис листа з дня 5. IX. 1933 р. з України. Ориґінал є в перехованні Коміт. Рятунку України в Рогатині. (У відписі пропущено назвиска і місцевости).

„Найдорощі Мамунцю! Недумала я, що ще колинебудь буду до Вас писати. Так сильно була заслабла на дезинтерію, що незнаю коли очунялася в лікарні. Видно, що мені суджено вмерти не в хаті коло дітей, а десь у заразливому баракові. Заслабла я дуже тяжко, а в хаті крім малих дітей нікого зі старших нема…

… До Вашої посилки ми чуть непомерли. Одинадцять день, крім сирих огірків нічого вроті немали. Навіть кохані Мамочко води не пили. Так близько була смерть і вмерти немож було. Яка страшна іронія долі. — Ви висилаєте нам 10 дол. і смерть відходить від нас і так у безконечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Лучше би було, аби Ваша посилка була прийшла яких 10 день пізніше. Раз було би усе скінчилося. А тепер опять буде все начинатись з початку. Мамочко! Ми так зрезиґнували, так знеохотились до життя, що смерть для нас може принести визволення.

…— Щодо поля і його продажі, то я на все погоджуюсь. Воно мені зовсім непотрібне. Місяць скоріше, місяць пізніше, сирою землею очі нам вкриють. Нічого я в житті гарного, ані поганого не зробила, тому нічого від життя не сподіюсь. Раз мати родила, раз вмирати треба. Якщо хто купить поле і дасть гроші, то прошу нам їх вислати і то не доляр, а польськими злотими. Вони будуть нам вигідніші, а Торгсин їх принімає. Хто має зараз гроші в Торг. цей може дечого собі на зиму придбати. Мамцю! прошу Вас дуже, якщо не трудно Вам буде то вишліть нам посилку хочби для проби, муки кукур. або фасолі або взагалі що в дома є, аби не купувати…”

 

“За Україну”, 1 листопада 1933 р.[3]

“Два листи з “України” галицького селянина до родичів і товариша в рідному селі*:

“(Місцевість), дня. УІІ. 1933.

Перше слово мого листа Слава Ісусу Христу. Маю у Бога надію, що ви відповісте. Слава на віки Богу святому.

…Я з ласки Пана Бога здоров, котрого і вам дорогі родичі зичу. Дорогі родичі там мені не вірять, що мені тут зле, но я вам пишу істину правду. Воно не тільки мені зле, но всему народу, но только жалуватся нікому. Дорогі родичі, положенє не совсім добре, то тому, що зробиш, а їсти нема чого і ходити нема в чом потому, що только заробляєш на одну їжу та й то не хватає. Примір.: заробляю в день 3 рубля, печеного хліба стоїт кіло 2 р. 50 коп., то є два рубля споловиной. Одно кіло цукру стоїт 13 рублів, стакан молока 60 копієк, ілі літра 3 рубля, чоботи 180 рублів. І так все дорого, що дальше жити не можна. Хліба нема, люди із голоду пухнуть. Бо навіть у Н. уся челядь із голода вімерла, умер Н. тесть і теща і двоє дітей, так що осталась одна жінка тай та пухла от голода. Но не жаль дорогі родичі старих і великих людей, но жаль маленьких дітей, бо вони невинні, вони нічого не знають. Дорогі родичі, як би ви побачили, то ви би мені напевне повірили. Та й за Н. чутки немає ще з січня місяця. Дорогі родичі, не можу вам описать той день, як єго гнали арештованого, а я стояв сбоку та й дививсі. Поговорить близько не допускали. Тільки сказав мені: будь здоров дорогой товариш і дав мені вигляд: Живем в слободной совєтской странє. І я єму передав кусочок хліба і пару солених огірків, бо більше не було чого. Так, що дорогі родичі слєзи полились рікою у мене і в його, так що небачив білого світа. Ліпшеб було загинуть, чим такого дочекатися. Дорогі родич, жизьнь не дорога, лучше вмерти чем таке пережить. Вірте мені ібо ето єсть істіна правда… Можеть і зі мною статься то, що й з Н…

 

(Місцевість). Дня 6. УІІ. 33 ... Отвічаю на твоє пісьмо, котре ти мені прислав, щом получив 6. УІІ. 33 года. Дорогий товариш... твого брата Н... осудили на 5 літ криміналу і три роки вісилки на остров Сахалін. Осудила єго Советская влада за то: він був в сільраді віборним і єго заставляли, щоб він забирав хліб у хліборобів, так можно сказать грабив. А в людей хліба не було, єго забрали тілько помолотити. А їх заставляли, де хочити возьміть, а нам дайте. Так то, що вони загадали зробить не можна було. Так товарищь, що він (Н…) до мене прийде тай плаче, що мені робити. І відтіля ни пускали і він того виполнити не мог тай єго за то судили. Та не думай, що він чим нибудь провинився, він нічим не винен. І так дорогий товариш тут не тільки одного Н... судили. Тут судили не сотні, а тисячі. Навіть судили за то, що як найдуть 10 кіл. пшениці, то судять на десять літ, а як найдуть 100 кіл., то розстрелюють. Много людей постреляли, много померло в криминалі потому, що їсти нічого не давали. Так і знай дорогой товариш, що єго судили нізащо, повір мені, напевне. Дорогой товариш, не могу тобі написать і нарисувать ту картину, яка тут проходи до сего время і той день,коли судили Н... і єго гнали під стражой, як забилося серце і стало каменем, що єсліб різали - кров не пішлаб. Описувать дальше не буду потому, що перо не пише, не видно лінійки. Дорогой товариш, ти пишеш, що він (Н…) просив метрику і свідоцтво моральності . Потому, що він і я хотіли відірватись з із цего пекла, потому що нас насильно заставляють буть Рускими, а потом збиткуються над нами.[4] Так що дорогой товариш, як що зможеш там що зробити, то зроби, а як ні, то напевне нам тут помирать оцю зіму. То напевне, потому що їсти і палить в хаті нема чем, так що голодні і холодні і голі…

 

*… Місцевість й імена та назвиська зі зрозумілих причин пропускаємо. - Ред.”

 

 

“... 3 усього жахливого, що робиться на Україні , найжахливіше явище - це діти, діти українського народу. Те, що є найдорожчим скарбом кожного народу, - діти, на яких кожний народ будує своє майбутнє, діти, яким кожна старша ґенерація передає свої найкращі традиції, яким вона доручає виконати свої найсвітліші змагання, - ці діти на Україні перевернені на якихось звірят, не мають жадних умов хоч трохи цивілізованого життя. Голодні, повні паразитів, брудні, напівголі, вони мандрують всіма шляхами й дорогами, юрбами ходять по вулицях великих міст України, як реальний живий наслідок економічного й морального насильства большевиків, які за 12 літ свого панування відняли в українського народу все, навіть його дітей, повернули дві ґенерації (дітей 4-16 літ) в дикунів, у злодіїв, що сміло, свідомо крадуть усе, в усіх, а нелітніх дівчаток у повій...”

 

(Софія Русова “Думки й змагання”. “За Україну”, 1 листопада 1933 р.[5])

 

ДІТИ І ГОЛОДОМОР.

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ, ЗІБРАНІ У 90-х РОКАХ ХХ ст.

 

Норка Настя Павлівна, 1907 р.н., Білецька Катерина Гаврилівна, І928 р.н. (мати і дочка), уродженки і мешканки с. Золотухи Оржицького району Полтавської області:

Норка Н. П.:Народилася я у селі Золотухи Оржицького району Полтавської області у багатій родині (по сільських мірках). У батьків нас було дев’ятеро: 5 синів і 4 дочки. Один із братів помер під час голоду, одного брата (Наума) партизани розстріляли десь приблизно у 1943-1943 роках за те, що був з багатої родини і вчителював при німцях, одного брата (Михайла) як куркуля вивезли із села у Сибір, два брати (Іван і Степан) загинули на війні, одна сестра (Оксана) померла недавно. Зараз живі є дві сестри: Олександра і Євдокія.

Батька мого після революції одного разу дуже побили, а родину вигнали з хати. Батько від того незабаром помер, а хату нам ненадовго повернули.

Пізніше усіх нас з хати знову вигнали і ми тимчасово приютилися у родичів. Усе нажите нашою родиною забрали. У нас була хата під цинковою бляхою, 3 комори, 2 сараї, конюшня, 2 клуні, великий город довкола хати і 3 поля у різних місцях. Зараз там радгоспні поля. Мали ми також 2 корови, декількох биків, 2 коня, гуси, свині, кури. Працювали у нас, допомагаючи моїм батькам, 2 робітники - 1 чоловік і жінка. Таких, як наша родина, по багатству у селі було 3-4 сім’ї.

Вийшла заміж я рано - у 16 років і народила 3 дітей: Михайла, Катерину і Варку.

Побудували ми собі хату та і жили помаленьку.

Стали у нас у селі створювати колгоспи. Брат мого чоловіка одним з перших вступав до нього.

Білецька К. Г.:Я була мала, найменша з поміж нас трьох, як по почався голод у селі. Бувало іде дядько Василь, рідний брат тата, з роботи, то я біжу до нього разом із його двома дітьми, бо він ніс часто кусок соєвого хліба. Зайдемо до їхньої хати, дядько розділить хліб, дасть своїм дітям і мене не минає.

А в нас хліба такого соєвого не було, бо ми ще не були у колгоспі.

По селу часто ходила така команда з людей, яких ми навивали буксірами. Вони приходили з такими залізними шворнями і прутами і шукали і продукти по хаті, в сараї, в клуні, на городі - всюди, де тільки, можна і все забирали.

Якось мама топила у печі, глядь у вікно, а там буксіри йдуть. Я була мала, злякалася, побігла по лаві, черев щось перечепилася, впала і вдарилася підборіддям об макітру. Потекла кров, я стала плакати, то буксіри тільки постояли на порозі і нічого на брали, не шукали і пішли собі. А напам’ять від того випадку у мене остався шрам, який і зараз як придивитися, то видно.

Норка Н. П.: Я точно вже не пам’ятаю, ну мов буксіри ходили тільки у ті двори, які не вступали до колгоспу, бо до Василя вони не заходили.

Білецька К. Г.: Під час голоду мене цигани спасли. Їх дві хати було на нашому кутку. Цигани ж не були у колгоспі, їздили всюди, навіть час голоду корову держали. То я піду до них, їхню маленьку дитину поколихаю у колисці, то вони мені і наллють трошки молока у кухоль.

Норка Н. П.: Гаврило, чоловік мій, потайки бід людей, як зібрали урожай у 1932 році, закопав у городі скриню з пшеницею. Так само закопав він і діжечку із салом.

Білецька К. Г.: Як  почався голод, то батько зібрали трохи полотна, кращі платки і ще дещо і поїхали на Кубань за хлібом. Приїхали і привезли трошки з їжі, а у нас у городі усю пшеницю уночі вкрали.

То батько як приїхали і взнали, то плакали як мала дитина. Батько підозрівали у скоєному трьох своїх товаришів яким вони перед тим по секрету сказали про свою схованку. Залишилося тільки 2 мисочки пшениці у нижніх шухлядах скрині. Сало теж у нас украли. Нам дуже допоміг мельник дід Тимофій. Він був нам і не родич, просто дуже гарно ставився до тата і дав нам трохи (скільки міг) жита.”

Норка Н. П.: То ми так в голод перебивалися. У селі майже ні котів ні собак не лишилося. Люди так повибивалися із сил, що вже і до одного майже не ходили і людей у селі односельчани не ховали. Приїжджала якось команда, людей клали на підводу штабелями і везли на край села, або на край кладовища, копали одну яму і померлих туди складали. Я і зараз не знаю, де мій брат Федір похований.

Білецька К. Г.: “Мати мають гріх на душі, бо як ото тато поїхали на Кубань і ми лишилися самі, то до нас прийшла якось увечері баба з родини Гаврильчишиних. Постукала у вікно, й каже: “Насте, пусти мене, я ж ваша далека родичка, я переночую у вас де завгодно, хоч під піччю, мене дочка з хати на хуторі вигнала”, У тієї баби уже дẻржави не було, то мати і не пустили. Так та баба, мабуть, десь і померла під тином.”

Норка Н. П.: У нас на кутку жила сім’я Рожкових, так ми їх по-вуличному звали, а як їхнє прізвище - я не знаю. І в них була маленька дитина. Вони усі повмирали від голоду. До них як зайшли у хату, то чоловік і жінка були мертві, а на лаві тільки головка від дитини лежала. Мабуть, і дитину свою з’їли і від смерті не врятувалися.

Навесні, як потеплішало, траву у полі косили і їли. Випарювали оту діжечку з-під сала і водичку пили. Ледве-ледве живі ходили.[6]

 

Головатий Юхим Вакулович, 1913 р.н., уродженець Черкащини, мешканець с. Сокільники Пустомитівського р-ну Львівської обл.:

“Я родився і постійно жив в с. Молодецькому Маньківського району на Черкащині з 1913 по 1934 р. В 1933 році навчався в Уманському технікумі технічних культур (цукрові буряки). В період канікул жив в селі і працював обліковцем на плантації цукрових буряків.

Солодкі корені оброблялись вручну, робоча сила – жінки різного віку. На плантації один раз, іноді й двічі у великому казані наша сусідка баба Мокрина варила “баланду” з маїсової крупи або горохову кашу.

Біля котла стояв стовп, на стовпі – кусок рельси. О 14 годині баба Мокрина дзвонила – скликала на “обід”. На великій площі бурякової плантації піднімались фігури виснажених голодом людей. Дехто залишався лежати або стояти на колінах. Всі ходячі рухались в одну завітну точку – до казана. Кожна жінка несла посуду: горнятко, котелок, мисочку та ложку. Хто йшов сам , кого вели, були й такі, яким приносили, бо не могли рухатись.

В моїй пам’яті сьогодні воскресло мученицьке обличчя баби Мокрини. Черпаком розливає “баланду”. ЇЇ просять: ще хлюпніть, дайте добавки, кип’яточку підбавте.

- Жіночки, дорогенькі, добавочка буде, як всіх обділю, почекайте…

Вечеря теж була, але її несли додому, на неї чекали діти або немічні старики.

Іноді в баби Мокрини був хороший настрій і коли я підходив до кухні зустрічала мене жартома:

- Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів. Чи не так я завчила? Ти ж нас так вчив в лікнепі. А ось тут на практиці бачимо: є пани, є і раби.

Мерли люди, як мухи під зиму. Головно – старі та діти. Молоді тікали з села хто куди зумів. По нашій Романчівці і сусідніх вулицях їздила підвода-драбиняк. Дід Юстим Довбуш з напарником заходили в хати і виносили трупи, клали на воза і вивозили за село, в поле.

За селом, в куті, де сходяться дві дороги, була довга і широка силосна яма. Туди шарами складали трупи мерців. Шари перекладали скошеною конюшиною. Були випадки, коли в яму скидали напівживих людей. Один мужчина вночі виліз з цієї ями, заліз в пшеничне поле, підживився зерном воскової стиглості, вранці прийшов додому і через кілька днів виїхав з села, а повернувся перед війною. Років десять тому я з ним зустрічався.

На нашій вулиці були випадки людоїдства. Дружина Федора Снаня з’їла труп своєї дитини. У Довбуша Юстима (прізвище і ім’я друге на нашій вулиці) померло п’ять осіб. Мати, втративши свідомість, схопила малолітню Теклю, ножем намагалась перерізати горло. Дитина мала сили вирватись з рук матері-смерті. Текля і її сестричка Юхима вижила за рахунок кішок, якими живились. Текля ще живе. Молодою закривала рубці на шиї хустинкою.

Знаю ще такий випадок голодної смерті. Турчанко Гаврило наловив відро річкових жаб. Приніс додому і кип’ятком облив річкових мешканців. Жаби повискакували з відра, розлізли[сь] по хаті, стрибали, пищали, конали від опіку. Гаврило з переляку вибіг з хати на город, кричав нелюдським криком, впав і там же скоро помер.

Померлих ще хоронили на власних городах. Нашими сусідами були Сладкий Григор і його і його дружина Тетяна. Григор з села виїхав. Тетяна двох малолітніх дітей похоронила на городі. Років двадцять після голодомору на двох могилках ріс барвінок, а потім могилок не стало.

У Глущика Каленика доживав віку сільський священик Андронік Вишневський. Сільська Рада конфіскувала його хату, дві дочки виїхали з села. Померлого священика сусіди похоронили в глибокому рові, який був межею двох господарств. У Чорнописького Григора з семи осіб померло 4, поховані у […] городі.

В Сокільники я прибув після демобілізації в 1946 році. Працював рядовим вчителем біології, завпедом, 17 років директором школи, зам. директора по виховній роботі, а всього – 31 рік. Працював добросовісно і зробив немало для розширення навчально-матеріальної бази школи. Майже щороку відвідую рідне село. Знаю його далеку історію, радості і біди своїх земляків.

В 1989 році на цвинтарі голодомору поставили гранітну брилу – пам’ятний знак. Але без хреста і священика. Але люди дивувались. Як же так: адже покійники християни, православні?

Я домігся згоди сільської адміністрації на те, щоб там поставити Хреста. Громада УАПЦеркви с. Сокільники допомогла мені здійснити цей задум. 22 травня 1991 року в день весняного Миколая Хрест був встановлений, освячений.

Вічна пам’ять мученикам сталінського голодомору!”

 

До спогадів додано список померлих від голоду у 1932-33 роках мешканців вулиці Романчівки у с. Молодецьке Маньківського р-ну, що на Черкащині, а також дописано: “на Романчівці було 49 дворів. На 1.01.1933 проживало 228 осіб. З них померло 75, або кожний третій. Втікли в промислові міста 30 осіб. Три сім’ї репресовано.

… В 1932-33 роках в селі від голоду загинуло біля 900 осіб…[7]

 

Кантор Андрій Климович, 1916 р.н., уродженець с. Криве Топільницького району Житомирської області, мешканець м. Львова:

Моє село Криве Топільницького району Житомирської області розташоване у гарному природному місці: було два стави, річка, яка впадає у р. Ірпінь. Водилось багато риби, особливо такої, як линок і в’юн.

Село було добре розвинуте, як економічно, так і культурно: була макаронна фабрика, дві кузні, олійниця, були шевці, кравці, ткали конопляне полотно, був млин, виробляли цеглу, працювали дві електростанції, які забезпечували селян і виробництва електроенергією. Була школа, лікарня, яка розташована у мальовничому парку. Школа і лікарня були побудовані для людей ще поміщиком Юркевичем, якого Ленін у своїх творах називав націоналістом. Було два кінотеатри – зімній і літній, який був розташований у мальовничому парку. Існував духовий оркестр, який улітку майже кожну неділю розважав людей у парку. Існували різні гуртки: співочий, драматичний. Була своя радіостанція і в кожній хаті були радіонавушники.

Зараз всього цього немає. Став перетворився у велике болото, млин зруйновано. Все це сталось у період колективізації у голодомору.

Після революції земля була передана селянам. Хто був бідняк, батрак, став середняком, хто був середняком – став більш заможним, або як стали називати його – куркулем. Все це селяни добивались своєю упорною працею. Уставали чуть світ і лягали спати темно.

1927 року відбувся ХУ з’їзд партії. Це з’їзд суцільної колективізації і на цій основі знищення куркуля, як класу. Сюда попадали і ті, що не хотіли іти в колгоспи. Творилося не обмеження, а фізичне знищення. Це і був початок закріпачення селян: землю, тяглову силу – коней, сільськогосподарський реманент, насіння було відібрано у селян, усуспільнили у колгоспи. Залишити село селянин не мав права, не видавали у селі паспортів. Колгоспникам на трудодень видавали по 100 грамів зерна і 5 копійок. Уже з 1930 року селяни почали голодувати, у тому числі і моя сім’я: мати старший брат і я. Батька ще у 1920 році більшовики забрали у тюрму, як ворога народу (був у військах Петлюри), звідкіль він і не повернувся.

У 1930х роках був спланований голодомор – знищення українського населення. Так вже люди у 1932 році пухли з голоду, у тому числі і моя сім’я. Їли весною різну траву, цвіт акації і на полі шукали гнилу картоплю і якось вижили. В цьому ж році на трудодень не видали ні грама хліба. Люди кинулись у поле, де після жнив трактор переорював стерню, стали збирати колоски, але за це наказували до 5 років тюрми.

Наше село розтягнуто до 5 кілометрів. Створювали бригади з комсомольців. З одного кінця села посилали на другий кінець села і навпаки – “качати хліб”. І такий юнак приходить додому, а нього вже все під мітлу вимели. І вже весною 1933 року активісти і населення стали пухнути від голоду і помирати. В селі не залишилось ні кота, ні собаки, жаби перестали кумкати. Як яка скотина здохне у колгоспі, її вивозять, обливають керосином і закопують. Люди збігаються з ножами, розривають яму і ріжуть по куску здохлятину.

Були випадки і людоїдства. Так, у мене сусідка, в якої було двоє дітей. Хлопець ходив у 5-й клас, дівчина – у 3-й. Мати забила хлопця – варила і їла. Пізніше її і дочку забрали і [вони] не вернулись в село.

Люди падали, мерли, як мухи восени. Де на вулиці хто сидить чи лежить – то вже мертвий. З колгоспу була виділена підвода.    З кінця села заходили в кожну хату, чи є хто мертвий, кидали на віз, як снопи, вивозили на цвинтар, перекидали в яму, загрібали і так повторялося знову, заїжджали і з другого кінця села.

Мій старший брат Василь, 19 років, вийшов на вулицю, сів на рову і помер. Йому ще зробили труну і поховали на цвинтарі. Перед самими вже жнивами мати від голоду сильно занедужала, була опухла з голодув тім числі і я також.

Вдень я приліг на ліжку і мені приснився сон, що десь на чужому огороді і руками вириваю картоплю. Тут до мене під’їжджає мій брат Василь у сідлі на карому коні і дівчинка мого дядька Таня, яка вже давно померла, тримається за стремено. Він до мене звертається, що я роблю. Я йому відповів, що сидимо голодні. Він мене запрошує до себе, [говорить], що йому добре живеться. Я усвідомив, що він же мертвий, але йому відповів, щоб я, допустим, пішов, а на кого залишити матір. Він мені сказав, що мати піде, а ти? Я йому відповів, що ще на цьому світі не нажився. А мати пішла. Очевидно, мене Бог помилував. Я і зараз не помню, як я віз матір на цвинтар, як копав яму, лише помню, що матір, із таким самим як я бідолахою, без труни поклали матір у яму, накрив лице хусткою і плачучи загрібав землею матір.

В цьому ж 1933 році закінчив 7 класів і “зайцем” поїхав у Київ, де поступив у технікум, не маючи ніякої матеріальної допомоги. Босий ходив на заняття, а після занять і вночі ходив на підробітки, щоб хоча трохи щось підробити і на осінь чи на зиму купити собі щось на ноги. Закінчив технікум в 1936 році у великих муках і недостатках.[8]

 

Шевельова Любов Іванівна, 1927 р.н., уродженка Харківщини, мешканка м. Самбора Львівської області:

“Я, жертва голодомору, присоединяюсь к тем, кто умирал с голоду и случайно выжил в 1932-1933 г.г.! Родилась я в Харьковской обл. Было мне тогда где-то 5-6 лет, моя мать умерла с голоду на моих глазах, отец не знаю куда девался. До сих пор не знаю о себе ничего, в каком селе родилась, год рождения, месяц, число, даже фамилии. Были две сестры и брат. Старшая сестра училась, жила в общежитии, наверное в гор. Харькове. Взяла к себе, чтобы спасти от голодной смерти, но она тоже голодала, решила сдать меня в детдом временно и положила в карман записку, наверное фамилия: Титенко Любовь Ивановна, 1927 г. рожд. Так я числилась в детдоме и мы расстались навсегда. Нас развозили по колхозах в приюты.

Помню еще при родителях как в нашем селе расправлялись с тружениками-селянами большевики-фанатики, отбирали все до зернышка. Наш домик-хату, крыша была под железом, разобрали, увезли, а мы перезимовали у людей. Потом все вручную сделали другую хатенку. Снова и снова ходили коммунисты или кто они были. Вернее банда ленинская-сталинская. И все перевертали искали зерно и др., а у нас уже ничего не было, землю нашу кормилицу, на которой работали мать и отец целыми днями, незная выходных и праздников, отобрали. Ели уже бурьяны, а они все ходили, искали, били прутьями отца не знаю за что, вымагали. Помню мальчик жил по-соседски, видела, как он стоял и ноги его были как колоды, такие толстые и круглые, значит пухлые, потом уже не видела его.

Тогда не только с голоду умирали, даже стреляли. Жили одни недалеко от нас, они были более зажиточные, у них в домике была даже веранда такая, как сейчас многие балконы стеклят. Так вышел на веранду хозяин, и откуда-то взялись с оружием, начали стрелять по веранде, хозяин сразу упал, убили гады, считали за куркулей и безбожно расправлялись.

Когда я жила у сестры старшей, то от общежития недалеко был барак, так назыввали - это такой длинный и низкий сарай. Я слышала, как говорили взрослые девочки-студентки, что туда свозили трупы и ночью вывозили.

Долго я скиталась бездомная, безродная, никому не нужная. Мы в приюте были еще дошкольники, а нас взрослые называли дармоедами, нас только и кормили одним кулешом (это пшонный суп) и маленький кусочек хлеба черный, черный. Даже в то время не вкусный был, не понять из чего пекли. Раньше я не понимала, что за время было, почему такая жестокость, а потом брехня за счастливое детство. Я никогда не была пионеркой, комсомолкой, партийной. Я все время расказывала за такое детство. Тогда и теперешним коммунистам я не нравилась, мне тяжело жилось и позже. Я узнала правду и облегчение когда уже сломали рога всяким Ленинам-Сталинам и ихним прихлебателям. Какая я дармоед была, когда у меня были родители, но их голодом замучили и все забрали грабители коммунистические. Я проклинаю их кости за детство мое, случайно выжившие, и за всех невинных умерших.

… Я подрастала. В 1945-45 г.г. стала … на защиту Родины… После войны ехать некуда, Родины у меня нет, голодомор все у меня отобрал, всю мою родню и родину, которую до сих пор не знаю, где она.

… Сама я украинка, написала по-русски – удобнее, легче.

Хотелось бы что бы побольше разоблачали заядлых преданных большевизму коммунистов. Которые безбожно невинных людей губили. Я знаю одних таких, живут почти рядом, которые так спокойно живут, ходят по украинской земле (в душе все равно чувствуют виновными, только вид не подают)…[9]

 

Панасенко Василь Іванович, 1925 р.н. уродженець с. Губиниха Дніпропетровської області, мешканець м. Борислава Львівської області:

… Добре пам’ятаю голод 1933 р. Хотілось трошки з’ясувати чому був голод. Колективізація почалась на Україні в кінці 1930 і на початку 1931 р. Були створені комісії. Ставка була взята на знищення куркуля як клас. В зв’язку з голодом в Червоній армії і Росії в цілому по наказу з Москви були створені комісії по викачці хліба (або грабіжні комісії) особливо в куркульських господарських дворах.

Був кинутий девіз: “Хай чабан усі гукнули за отамана буде” і от тим скористалися як тоді називали Партійці. Головою сільської Ради був поставлений Панько Копил дійсно чабан бо пастушив, у господаря пас вівці. Була організована комісія по викачці хліба, ВВК, Всесоюзна викачна комісія, головою якої був призначений Федір Явтушенко, колега Копила. До речі, слід нагадати, що обидва неграмотні. Копил ставив підпис три хрестики, Явтушенко – два хрестики, а секретар Косенко – один хрестик. Справні виконавці вказівок із Москви творили, що хотіли в першу чергу над господарями. Забирали хліб, худобу, коні. В кінці 1931 і [на] початку 1932 р. були створені СОЗи (спільна обробка землі), куди на добровільних началах заганяли (а вірніше, забирали господарів). Забрали коней, плуги, борони і другі сільськогосподарські пристрої. Я добре пам’ятаю, бо на подвір’ї батьків був організований СОЗ.

Коні, як тяглова сила, в той час подохли. З 1932 на 1933 р. земля осталась не обсіяною. Куркуля частково знищили. Тепер розв’язали руки вище згаданому Федорові Явтушенко. Ходили великі банди, вишуковували останні крихти хліба, що десь хтось зумів сховати. Почалась весна 1933 р., їсти не було що. На полях виросли бур’яни, завелись вовки. Люди їли траву, дохлих коней і стали помирать з голоду.

Особливо страшна картина смерті була в той час, коли стала цвісти акація. Я особисто лазив за цвітом акації, їв сирий цвіт. Варили з муки із жолудів і акації вареники. Тому цвіт акації завжди на поминає мені до цього часу про страшне лихоліття 1933 р. В час цвітіння акації жито набирало вже пів зерна, ми малі бігали по городах, де було […] жита і в руках трохи потерши, їли це жито. В цей час саме страшно помирали люди з голоду, бо наївшись цвіту акації і жита, попивши води, відразу пухли…

Люди вимирали сім’ями. Хоронили людей неподалік від порога по 8-10 чоловік в одну яму без гробів, позавертавши трупи в якісь верети. Люди стали втікати хто куди зміг.

Були випадки, що люди людей їли, робили ковбаси і возили продавати в Харків (бувша столиця України). Так, Щогель Павло зарубав рідного брата і з’їв його. А неподалік залізничної станції мешкав по прозвищу Пердун, який підсліжував за малими дітьми, убивав їх, робив з них ковбасу і возив у Харків, при обиску було знайдено 18 діточих голів у льосі.

В селі, де я родився часто відбувались базари, Як базар розійдеться, залишались 10-12 трупів мертвих, які вивозили в яри і закопували.

Можна було б наводити багато фактів, але за шістдесять років трохи позабулося. І згадується мені, як писав Тарас Шевченко: “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли”. Так було з селом і в 1933 р.

В народі співали різні приспіви і приказки. Одна з них: “Батько в Созі, мати в Созі, діти ходять по дорозі та шукають того сала, що радянська власть забрала.[10]

 

Ковальчук Дмитро Павлович, 1946 р.н. уродженець с. Ярославка Ружинського району Житомирської області, мешканець м. Львова:

…Все це страхіття було давно. Сталінізм засуджений. Однак на превеликий жаль сталіністи у нас ще не перевелися. Вони вже сьогодні заявляють, що не було ніякого голоду, що це брехня і видумка, намагаються захистити людино-ненависницьку сталінську ідеологію своїх попередників у злочині проти української нації.

… Народився я в післявоєнний час в с. Ярославка Ружинського р-ну Житомирської обл. Там пройшли мої дитячі роки, навчання в початковій школі. Так склалося в житті, що дня народження (так у тексті – авт.-упор.) не стало моїх батьків. Спочатку виховувався в хороших, чуйних людей, а пізніше в дитячому будинку та школі-інтернаті. Нині проживаю в м. Львові. Але із самого дитинства я ніколи не поривав зв’язки з рідним селом. Цікавлюсь минулим і сучасним життям села.

Ще з дитинства мені вкарбувались в серце факти страшного голоду із розповідей старшого покоління.

… Я розпочав вивчати голод І932-І933 р.р., який пережили мої односельці, з 1989 по 1991 роки. Загинуло моїх односельців з голоду понад 700 чоловік. Про це свідчать мої односельці які пережили голод. Вони вже старші, похилі люди. До цих свідків відносяться: Грицюк Юхим Константинович, Грицюк Василь Константинович, Віцюк Катерина Кузьмівна, Гнатюк Варвара Антонівна, Бондар Олена Василівна, Лучко Марія Корніївна, Козенюк Марія Аврамівна, Бородай Ганна Федотівна, Наумчук Марія Федосіївна, Довгаль Анастасія, Наумчук Марія Павлівна, Гнатюк Гапка Філімонівна, Дмитрук Палажка Оксентіївна, Маліцька Катерина Іванівна. Побував я в кожній оселі, розпитував рідних, знайомих сусідів, та самих свідків про голод.

Розпочинався голод з 1932 року, як пригадують брати: Грицюк Юхим Константинович та Грицюк Василь Константинозич.

Надійшла вказівка з району, щоб урожай, вирощений на колгоспних ланах, до граминки відправити державі. Вказівка “батька” була виконана. Весь урожай забрали, навіть не залишили на насіння. Люди зрозуміли, що на село наступає велика біда. Через деякий час прийшло ще страшніше розпорядження: про додаткову здачу хліба селянами. Приїхали з району сталінські виконавці разом з сільськими активістами, швидко взялися до “роботи”. В селі на них говорили “трясуни”, бо трусили - перетрушували все, що потрапляло під руки, шукаючи в людей запаси хліба.

Плачучи Бондар Олена Василівна і Козенюк Марія Аврамівна розповідала, що разом з хлібом забирали картоплю, квасолю, заглядали в печі, перевертали горшки, баняки, не звертаючи уваги на плач дітей, матерів, лишаючи людей села на голодну смерть. Односельцям не було що їсти. Їли гнилу мерзлу картоплю, яку шукали на полях, їли різний бур’ян, траву, листя з дерев, щоб тільки врятуватись від смерті. Маліцька Катерина Іванівна, Наумчук Марія Федосіївна, Дмитрук Палажка Оксентівна пригадували, що після вживання таких “ласощів” у людей розпочинались нестерпні болі в животі. Діти повзали по землі, не витримуючи сильних болів, помирали де попало, хто в хаті, хто в бур’яні свого подвір’я. Не стало в селі собак і котів. Перестали кумкати жаби в ставку. Доводилось їсти здохлу скотину. Віцюк Катерина Кузьмівна, Бородай Ганна Федорівна і інші свідки розповідали мені, що в селі були випадки людоїдства. Малих дітей батьки зачиняли в хаті і наказували, щоб ми не виходили на вулицю.

Село наше на той час було велике. Вимирали цілі сім’ї, особливо діти. Коли розпочинався голод, то ще діти відвідували школу. Але діти недоїдання опухали, падали в обморок, не мали сили повернутися додому. Приїжджала підвода до школи, та й розвозила цих дітей по хатах. Через деякий час діти зовсім перестали відвідувати школу. Опухші від голоду, лежали в своїх домівках, чекали смерті. Деякі матері, не витримуючи страшні муки своїх дітей, сходили з розуму.

Весною 1933 року жінки, котрі були міцніші здоров’ям, ходили в колгосп сапати буряки. За це їм в колгоспі варили похльобку. Та й ця їжа не спасала їх. Жінки опухали, падали, деякі зовсім не піднімались. Їх прямо з поля грузили на віз, та й везли вже до готової викопаної ями. Хоронили дуже жорстоко: мертвих і напівживих скидали на вози і звозили до великої ями. А потім штабелями скидали цих нещасних людей. А деякі були живі, може вижили б, та їх насильно забирали. Як пригадують односельці свідки голоду, що люди просились не забирати їх, а той чоловік, який звозив за трудодні, (його в селі називали Саміло) відповідав їм: “Не маю часу приїжджати за вами ще й завтра”. Одного разу коли приречених на смерть, везли скидати в яму, одна жінка ненароком випала з воза, помаленьку доповзла до своєї хати. Вона ще довго жила, померла від старості.

Деякі односельці, рятуючись від голодної смерті, добирались до залізничної станції, щоб поїхати до міста і дістати кусень хліба для вмираючих дітей. Там, на станції, на підніжках вагонів їх знесилених грубо виштовхувати, били ногами, не даючи змоги зайти до вагона. Люди вже не могли повернутися в село, помирали в дорозі.

Як свідчать Гнатюк Гапка Філімонівна, Грицюк Юхим Костантинович, Грицюк Василь Костантинович, настав такий час, що не було кому звозити мертвих до ями, вони тижнями лежали в хатах. А деякі матері, опухлі з голоду, безсилі, приречені на смерть, в ряднині несли своїх мертвих дітей до ями, щоб якось по-людськи опустити в чорну велику яму. Ті ями з небіжчиками місяцями не засипались, і круки видовбували очі. Той, хто був живий, не мав сили, щоб загорнути їх землею. Трупи розкладались, над селом стояв густий сморід. Жителька нашого села Никитюк Марія Ільківна, яка пережила голод, плачучи мені розповіла, що від голоду померла вся сім’я. Перед смертю батько показав дітям портрети катів, що висіли на стіні: “Діти, це вони є винуватцями, що ми не маємо куска хліба - я піднявся б до праці, я врятував би вас від голодної смерті”.

Минав час, і в ту весну в наших краях пішли дощі, теплі і благодатні для посіву на полях. Почало все рости і розвиватись. Люди, які залишились живими, йшли крадькома вночі в поле, щоб зірвати колоски, вим’яти їх й пожувати ще м’яке й недозріле зерно. Ото було тільки поживи. Та й і після такої поживи люди знову помирали. Ті поля, що були засіяні зерном, почали посилено охороняти . Запрацювали суди. Сталінські опричники з району навідувались у село, щоб подивитись, скільки залишилось людей, чому не приступають до роботи у колгоспі. Знесилені односельці відповідали, що нема кому працювати, тому, що багато померло з голоду. Опричники накинулись на людей, почали бити і кричати, що не було ніякого голоду. Перелякані люди не сміли нічого відповісти. Як пригадують свідки, в перші роки після голоду навіть не дозволяли хрести ставити на могилах. А хто встановив хрест, то активісти села виривали і зрубували ці хрести.

Трагедія мого села, це та частинка вічної трагедії, яку пережила вся Україна. І вічний її біль. Якщо вдуматись в суть того голодомору, який пережив наш народ, зважити і його муки, то ще дивно, що ми взагалі вижили, не зникли з лиця землі. Адже саме сталінська реакційна інквізиція вбачала в селянстві невичерпне джерело української історії, культури, мови, звичаїв. Саме сталінські ідеологи бачили в селянстві заховану тайну, тобто код української нації. Вони прекрасно розуміли, що знищення голодомором селянства, це винесений смертний вирок української нації. Ця нечувана розправа з хліборобами підірвала підвалини українського суспільства, створила кризові умови і для самого розвитку нашої держави.

… Людська пам’ять кровоточить постійно. Це пам’ять роду мого – пам’ять моєї нації. Бо кожен з нас повинен нести сьогодні в собі часточку загальної народної пам’яті. Про це не треба забувати ніде і ніколи!

І щоб ніколи не заростала стежка до тих могил, до тих великомучеників двадцятого століття.[11]

 

Гомон Микола Степанович, 1928 р.н., уродженець с. Золотухи Оржецького району Полтавської області, мешканець м. Стрия Львівської області:

“Той трагічний 1933 рік я пам’ятаю добре, хоч мені було п’ять років. Пам’ятаю, як ми їли кінську шкіру. Тато зголив зі шкіри ворс бритвою розрізав її на дрібні кусочки. Мама варила, а ми все то їли і так жили. Коли закінчилася шкіра, до нас прийшли якісь люди (пізніше я довідався, ще це були сільські комуністи-активісти). Довго щось шукали, а не знайшовши нічого, розвалили піч, порозливали з казана воду і пішли геть. Мати і батько почувалися найгірше, бо мало їли. Брат Михайло, сестра Маруся і я чули, як забивають за собою двері активісти. Це робилося для того, щоб ми не вийшли з хати. Найстарша сестра Ганна вже одружилася і працювала у колгоспі разом з чоловіком. У той час у селі багато було трупів. Люди не встигали їх вивозити і хоронити. Так ось, коли Ганнусі сказали, що її батьки і браття повмирали, то вона відпросилася з роботи і прибігла до хати нас похоронити.

Як вирвали двері, я, Михайло і Маруся кинулися з усіх останніх сил бігти. Заховавшись у бур’янах, ми мовчки спостерігали, як виволікли мертвих батьків з хати і завантажили на воза. Коли двір опустів, ми повернулися. В ту пору рясно цвіли акації. Їх медовий запах сильно нас мучив, бо дуже хотілося їсти. Брат Михайло, якому було 12 років, нарвав китиць акації. Цвіт був солодкий, як цукор. Ми їли пригорщами. Маруся скрутилася на очах і закоцюбла. Як мені пізніше розповідали добрі люди, Михайло помер на третій день. Волею Всевишнього вдалося вижити. Якимсь чудом я попав у патронат (інтернат).

В патронаті, який знаходився у нашому селі, було багато дітей. Хоч я ходити вже не міг, бо був дуже кволий і пухлий, але ще дещо уривками з того часу запам’ятав. Перед тим, як попав я в патронат, сюди привезли більша ста дітей із Харківської області. Начальство розпорядилося нагодувати їх (зауважу, що діти були голодні) капустою. Після такої трапези майже всі діти повмирали. Жінка, котра готувала оту капусту, живе ще й сьогодні. А між тим кожного дня багато вмирало і серед нас. Всі ми опухли, одягнутися не мали в що; їсти теж не було чого. Більше половини дітей хворіли на курячу сліпоту, коросту, лишаї рясно вкрили тіло, голови у більшості зі струпами й вошами. Мені тоді йшов 5 рік. Пригадую, що виховательки заправляли нам кишки у шлунок, коли ми ходили в туалет.

Довго ще судилося бідувати дітям у патронаті Багато з нас так і не перенесли голодомору. Мені пощастило. Хоч і голодував та чудом вижив…

… Мене закликали одні старенькі люди до себе в хатину і стали розповідати страшні речі… А пригадали вони те, що бачили, бо були очевидцями. Розповідали про те, як мати доньку з’їла і опісля померла. І ще багато чого пригадали. Запам’ятався такий епізод з розповіді. Ота жінка… сказала, що в рік голоду ще молодою працювала в колгоспі. Одного дня вона з жінками працювала на колгоспному току. Сушили гречку. Раптом зі степу з’явилася дитина. Вона була якоюсь дивною. Голова велика, руки тоненькі, живіт розпух. Одним словом, страшенно виснажена і деформована. Прийшла ця дитина зі спекотного степу на тік та й накинулася на гречку. Стала пригорщами напихати її в рот. У той час, коли ще дитина, мабуть, і не встигла розпробувати смаку гречки, надійшов голова колгоспу і з усієї сили чоботом вдарив, як у м’яч, у голову дитині. Бідолашне впало на гречану купу, затріпало ніжками. З ротика разом з пережованою кашею виповзла кров’яна піна. Жінки, в яких чимало повмирало у сім’ях дітей, рідних, близьких, стали плакати…”[12]

 

Климчук Горпина Дмитрівна, 1925 р.н., уродженка с. Дідовичі Ярунського району Житормирської області, мешканка м. Городка Львівської області:

“… Я би не хотіла того споминать – тих страшних років. Мені було тоді 8 років, але я добре пам’ятаю, як їли лободу, березові бруньки, листя з липи. Як уже навесні росло зелене жито, то ми вночі жали, сушили у печі а рано товкли у ступі і пекли такі лепйошки. Вони були зелені, але голод примушував їсти.

Нас було у сім’ї 6 дітей, батько і мати. Батько болів желудком і у 1932 р. помер з голоду. Пам’ятаю, був опухлий. Ноги були дуже опухлі, не міг ходить. Як умирав, хотів дуже сироватки. У нас в селі був маленький маслозавод, виробляли сметану, сир. І коли сестра побігла принести сироватку, батько помер. …Як його хоронили, я бігала з сестрою по кладбищу і їли такі жовті лілії, вони нам здавались солодкими.

Старший брат Василь, 1914 р., служив у той час в армії у Владивостоку. Як взнав, що у нас такий голод, вислав нам цукру, то мама варила нам чай з гілок вишні або малини чи липи і давала нам маленький кусочок цукру, але і це було добре. Друга сестра Олександра, 1917 р. народження працювала в колгоспі їздовим. З опухлими ногами орала плугом, скородила, все робила. …Сестра Пелагея з 1920 р. пішла працювати почтальйоном, а брат 1920 р., і я 1925 р., і ще одна сестра Феня, 1928 р. були малі, сиділи вдома.

І от коли уже підспівало жито (а кругом нашої хати було колгоспне жито, бо хата наша була крайня в селі), і не було нічого уже зварить, мама говорить: “Ідіть дітки ви маленькі туди дальше від хати і нарвіть трошки колосся, хоч яку-небуть шлихту зварим”. Ми пішли з сестрою, нарвали у пазухи тих колосочків, і тільки ми вийшли, як нас зловив лановий колгоспний. То він нас так позбивав, що ми на чотирьох прилізли додому. Мама плакала, пішла до голови, а голова казав, якщо підуть ще раз, то ми постріляєм. Я не знаю, хто був головою, а лановий, знаю, писався Август…

От і ми вже боялися йти за колоссям, хіба вирвали скільки колосків, їли ті зернятка сирі, і то було легше. І уже так прийшло, що ми почали пухнуть. Брат Петро лежав такий спухлий, що очей не було видно. Ми з сестрою трошки не так.

От раз ми лежимо на печі, а мама десь [почула], …що з Москви приїде якийсь представитель. А поза нашою хатою була полева дорога … до району. І так, може в 4 години заходить до нас перших у селі мужчина років 40, майже у воєнній формі… Зайшов до хати, привітався з мамою, спитав, як ми живем. А мама повела до печі і показує нас. Ми лежали, не вставали. Він подивився, витягнув з полевої сумки буханку хліба чорного, відрізав половину і дав мамі, каже, покорміть дітей. Мама нам по трішечки дала, а то заховала для тих, що працюють. І сказав до мами: “Візьміть мішки і прийдіть до колгоспної комори”. Поплентався і брат спухлий за мамою і ми з сестрою пішли помаленьку. Він прийшов до голови колгоспу і сказав відкрити комору, а в коморі було повно зерна. А він узяв сам лопату, а нам казав держать мішок. Насипав сам один мішок, потім другий, сам з головою положили на підводу і привезли нам до хати. Ми зараз топили піч, … ставили воду у великому баняку,… по черзі по скілька раз товкачом товкли у ступі це зерно. Боже, які ми були раді, що наїлися.

А потім уже картопля вродила, огірки і ми так вижили. Хоч і після того було важко, бо на трудодень давали по 100 гр., а коли і по 200 гр. Я знаю, що за рік получила 2-3 мішки зерна. Хліб ніколи не пекли з самої муки, а все терли буряк кормовий або картон.

… Тепер не осталось нікого з нашої сім’ї, одна я. Всіх позабирав Чорнобиль. Брат старший Василь помер – рак желудка, сестра Олександра – рак желудка, брат Петро – рак печені, сестра Пелагея – рак печені, сестра Феня – рак желудочної желези, дочка моя - у 1956 р.,8 років – рак мозку…

… Коли чуєш в чергах, на базарі нарікання людей на голод, мені не віриться. Голоду нема, коли ми купуєм і їмо білий хліб. Це не голод. Я колись у 33-м році не раз пасла корову і все дивилась на небо, так Бога просила, щоб Бог кинув цілий великий баняк картоплі товченої з молоком. Як хотілось їсти. Хочу сказать, нічого нема так страшно, як хочеться їсти.[13]

 

Третьякова Лідія Григорівна, 1922 р.н., уродженка с. Ряска Машівського (колишнього Нефорощанського) району Полтавської області, мешканка м. Дрогобича Львівської області:

… В той час мені було 10 років, але події 1932-1933 років навічно вкарбувалися як самі страшні, що могло статися з людством. В 1932 році був дуже добрий і великий урожай. Батько мій Бойко Григорій Васильович (уже покійний) і старша моя сестра Настя (старша від мене на 8 років) працювали в колгоспі і одержали на трудоднем багато всякого зерна: пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, насіння соняшнику.

Сім’я наша складалася з 5 осіб. До колективізації мали 3 гектари землі, корову і недобудовану хату… Коли почалась колективізація у 1930 р. корову з телям забрали в колгосп, землю забрали ще у1929 році, а для нас залишився лише огород біля хати. В грудні м-ці 1932 р. дали батькові план здачі хліба. Батько віддав все яке було зерно і не вистачило … виконати той план 16 кг (пуд). Тоді за недовиконання плану батька посадили в тюрму в Нефорошці (районі), а нас 4 особи сім’ї вигнали з хати у січні м-ці 1933 року. З батьком разом посадили його брата Бойка Якова Васильовича, а дядину і троє малих дітей (11-8-2 роки) вигнали теж з хати. …Хати наші позамикали на великі замки, погреби, де була картопля, буряки та різне квасиво, закрили на замок і не дали … нічого для їди. Годували нас сусіди, які приютили дві страдаючі сім’ї. Три місяці держали батька і дядька в тюрмі за те, що недодали плану хліба, а потім все-таки звільнили з тюрми і повернули нам наші хати. Це вже починалася весна 1933 року, почали дерева розпускати листя і став рости різний бур’ян і ми рвали листя з вишень, берестка сушили, товкли на “борошно”. Та ще товкли качани з кукурудзи і змішували це “борошно” з качанів та листя і мама пекла так звані малаї і тим ми жили. А коли вже жито почало наливати зерно, то ходили рвати колоски і їли молоде зелене зерно, але ж то було дуже небезпечно, бо ж поле колгоспне.

Люди в селі дуже багато вмирали, вимирали цілі сім’ї, цілими вулицями. Село наше було дуже велике і багато людей знати в моєму тодішньому віці було неможливо. Безумовно, в мене були подружки, діти сусідів, тепер я вже і не пам’ятаю, як вони звалися, але дуже запам’ятався такий факт: подружка і два її брата були дуже опухші від голоду, батьки їх померли, а вони лишилися троє і без ніякої їди. І ось одного дня я пішла до них додому і побачила, що двоє з них уже померли – подружка і братик, а другий брат лежав уже, не підводячись. Вулицею їхали два чоловіки возом, які забирали трупи по хатах. Забрали ці два трупи, кинули на повозку, яка була вже повністю загружена трупами і повезли на кладовище, а я за возом пішла проводити свою подружку і її брата. Коли приїхали на кладовище, то там я побачила дуже велику і широку викопану яму, в яку ці чоловіки кидали трупи. Коли я глянула в ту яму, то побачила дуже страшне видовище. Тупи були в сидячому, лежачому, боком, лицем вниз, головою вниз положенні. А саме страшне було для мене те, що один з чоловіків взяв сповите немовля, яке було ще живе і кинув у ту яму. Воно закричало, я злякалася і побігла геть з кладовища. Ця сцена не сходить з моєї пам’яті по-сьогодні.

Ще була в мене подруга по школі, вона була дуже опухша від голоду, мама її померла на тиждень раніше від неї. Ще у нас у сусідстві жив Пелах (ім’я і по батькові не пам’ятаю), була у них велика сім’я – 7 дітей і двоє внучат маленьких. І від цієї сім’ї лишилося тільки троє дітей, а то всі померли від голоду…

Та хіба ж можна про все описати, коли в селі померло більше 2/3 населення села. Хати були пусті від вимерших сімей, цілі вулиці були безлюдні. Страшно було ходити по селу, бо ловили і дітей і дорослих, різали на споживання м’яса.

Після того, як уже достиг урожай у 1933 році, люди, які лишились живими, ходили різати колоски, а також збирали на скошеному полі. То були такі об’їждчики, що на коні об’їжджали поля, ловили людей і дуже їх катували, щоб не збирали колоски, бо це ж поле радянське.

… Тоді я не розуміла, що робилося, а дорослі може і розуміли, що цей голод зроблений штучно, але ж боялися словом оступитися, бо зразу ж під’їде “чорний ворон” і буде кінець, а у кожного ж була сім’я, яку треба було спасати і захищати…[14]

 

Кушнір Катерина Никифорівна, 1921 р.н., уродженка с. Веприк Фастівського району Київської області, мешканка м. Львова:

… Мені у 1933 році було 12 років, так що усе пам’ятаю. Наше село гарне, велике, близько ліс, кругом земля-чорнозем. До 1933 року було 1000 дворів, школа-десятирічка. Але не прийшлось мені там довго жить. У січні 1933 помер мій батько. [Його] було засуджено, що не йшов у колгосп. … Відіслали у Білу Церкву, …він простудився там і помер.

… То страшно споминать. Були такі сім’ї, що з 5-6 чоловік оставались або жінка або чоловік і 3-4 дітей помирали…. Сім’я Журак Іван: жінка осталась жива, а чоловік і діти померли. Сім’я Коротич Остап: чоловік остався, а діти і жінка померли. Коротич Оверко: дочка, 18 років осталась, а батьки померли. Костецький Сидор: батьки і дівчина, 13 років, остались, а четверо дітей померли. Погребняк Микола: батьки і 5 дітей померли, а осталась одна дівчинка, 12 років. Це те, що поблизу нас, а що далі від нас, то і не перечислить.

Тепер ще одне, саме найстрашніше… Коло нас дуже близько жила сім’я Коротича Кузьми. У їх було багато дітей – щось 7-8. Самім старшім було 17 і 15 років. Батько помер і всі менші діти померли, остались дві старші і мати. До них приєднались 2 хлопці таких років з нашого села і вони зарізали свою матір на м’ясо і зарізали дівчинку, 7 років, сестру тої, що осталась одна Коротича Оверка і ще якихось пару чоловік… Ганя Оверкова … коли вернулась з базару з Фастова і сестрички не було, вона пішла до тих Кузьмових дівчат… дивиться, а її сестрички платтячко висить на гвоздику, вона обомліла, а ця, що 15 років каже: “Ганічко, сестричку твою, Олю, ми зарізали.” Ганя побігла до сільради, там когось привела… Винесли на двір діжку, в котрій тісто місили на хліб і в тій діжці посолене м’ясо тої Олі Оверкової, 7-и річної. Голова сільради тупнув ногою на тих, що зарізали: “Викладай куски зарізаної людини у відро, неси до сільради і так щоб усі люди бачили…” В сільраді вони признались, що матір спочатку зарізали, потім ще когось заманули. … Їх завезли у Фастів. Пока везли, то били. … Одного хлопця не довезли до Фастова, він помер від того, що били. А другий у тюрмі помер. А дівчат – у Київ у якусь колонію, де неповнолітні. От то, що я пам’ятаю до кінця своїх днів. Потім там заселилась чужа сім’я і у погребі найшли щось 4 чи 5 людських черепів.

От все, що я могла написать про 1933 рік, самий страшний за мій вік. Не бачила ні дитинства, ні юності і старість не дуже весела…[15]

 

Панченко Поліна Леонтіївна, 1927 р.н., уродженка с. Филинці Любарського району Житомирської області, мешканка м. Львова:

… В 1933 году началась коллективизация, всё у всех забрали и согнали в колхоз. Кормить животных не было чем, всё посдыхало. Люди остались без ничего. Накладали налоги, приходили домой, забирали вещи, так как денег не было выплатить налоги. Мы уже были голодны. Отец, Куцак Леонтий Андреевич, 1896 г.р., что бы не дать в колхоз лошадей, уехал в г. Славуту Хмельницкой обл. на лесозаготовки. Мать загнали в колхоз. Урожай колхоза и у людей забирали, всё ссыпали на колхозный двор, не закрыли, прошёл дождь [и] всё сгнило. На трудодни ничего не давали.

Мы ели лебеду, крапиву, ходили по полям, собирали тайком колоски,… ели хрен с буряком, все сырое, перетёртое. Были пухлые, мать едва передвигалась.

В селе был людоед, варил холодец, продавал. Вытаскивали покойников, ели.

Мой отец узнал, что мы голодуем, решил приехать за нами. Только он появился в селе с конями, моментально явился, как их называли, “комсомол”. Отец только успел поставить коней в конюшню, “комсомол” прямо туда и стали тянуть кони в колхоз. Мама была беременна 6-м ребенком,… закрыла руками дверь конюшни, но “комсомол” ударил маму ногами в живот, мама упала и облилась кровью. А коней забрали и таким образом загнали отца в колхоз, где с голоду он и умер.

Мы, дети, насобирали колосков. Были у нас жорна, мололи муку в коморе ночью, что бы никто не видел. Но снова пришел “комсомол” за налогом, а платить было нечем. Искали по всем углам, нашли жорна, побили камни, забрали с хаты все, остался один цыбер с водой и то вылили воду и забрали. Оставили нас всех с одной подушкой, которая у меня есть и сейчас.

… Остались дома после смерти отца и брата еще два брата, которые смотрели за матерью. Мать пухлая, вода булькала под кожей, уснула летаргическим сном. Привезли гроб её хоронить. Когда её хотели выносить, она проснулась. Хоронили без гробов. Ей же дали гроб. После этого она ходить не могла. Привозили работу на дом – починять мешки.

И эта беда была у нас до 1935 г. Голодные, холодные, разутые, раздетые.

… Хату забрали в 1935 г. и не отдали до сих пор. Так не осталось ничего у нас.[16]

 

Супрун Михайло Макарович, 1923 р.н., уродженець м. Ворожба Сумської області, мешканець м. Соснівка Львівської області:

Народився я в 1923 р. у м. Ворожбі на Сумщині. Пригадую, десь, можливо у моєму 6-річному віці спокійний селянський ритм життя моїх батьків був нарушений якимись клопотами. Між батьками почались розмови про якісь СОЗи (спільний обробіток землі), майбутні колгоспи. На нас стали накладати непомірні хлібопоставки. Десь на початку тридцятих років сім’я стала жити впроголодь. А вже в 32-му батька нашого засудили за невиконання хлібоздачі, т.зв. саботаж хлібоздачі. Але який то був саботаж, коли виконавці (люди, які були уповноважені по хлібоздачі, між іншим, за винятком своїх уповноважених, всі вони розмовляли і звертались до нас – для мене дитини – незрозумілою мовою, згодом я зрозумів, що то була російська мова) вичистили у нас абсолютно все.

Кульмінація голоду припала на зиму 1932-33 рр. і весну 33-го. Особисто наша сім’я постраждала від голоду частково. З голоду померла тільки наша мати, а сестра в 35-му – внаслідок перенесеного голоду. Сім’я була приречена на повне вимирання, але спасло нас, трійко дітей, те, що ми поїхали до батька в Харків, де він відбував покарання. А це була не в’язниця, а звичайні бараки на Журавльовці, а ув’язнені працювали на різних промислових підприємствах. Батько приносив з їдальні об’їдки і т.ч. спас нас від голодної смерті.

На вулиці, де ми мешкали, багато сімей вимерли повністю, наприклад багатодітна сім’я Пальчиків. В будинках вимерлих сімей з’являлись зовсім інші люди. Звідки вони наїхали, Бог їх знає.

… Хотілось би нагадати і таку деталь. Один з виконавців (по-вуличному – Кочерга, прізвища не пригадую, ніби Мовчан) у 41-му був призваний на перепідготовку. У перші ж дні війни здався у полон німцям. У тому ж році ( а таких німці відпускали додому) приплівся до своєї домівки, та ще потім хвалився, що по німцях жодного пострілу не зробив. Отакі вони були виконавці. Якби це зробили ми, що постраждали від голодомору, нам би і Бог простив за зраду. Так ні ж, один з нашої сім’ї пройшов від Сталінграда до Берліна, а другий … до Будапешта…

Зима 32-33 рр. виявилась надзвичайно люта. А можливо, то тільки нам так казалось, бо наша мати з трьома малими дітьми закрилась у холодній хаті. Пропалювали зрідка і тільки тоді, коли потрібно було щось зварити. З їстівного вже нічого не лишилось. З’їли навіть гречану і просяну полову (чого виконавці не додумались вичистити). А під дверима без кінця вив голодний пес. Та раптом пес десь зник… А потім чуємо, що пес дряпається у дворі і ніби так радісно скавчить. Хтось вийшов подивитись. І, о чудо! Під дверима лежав досить великий кусень м’яса, а пес ніби намагався сказати: “Це я для вас приніс.” Пес від конокрадів відікрав той кусень конини. Декілька днів у нашій хаті завдяки псові було справжнє свято. Пес на протязі зими зробив нам два таких подарунки, що, можливо, і спасло нас від неминучої голодної смерті.

… Заходимо ми до хати, о Боже ж ти наш! Матуся наша лежить в домовині, а над домовиною гіркими сльозами умивається наш найменший, Іванко. Нині ранком, варячи в грубці для нього якусь баланду, вона ніби заснула, та й не проснулась. Заснула навіки… Доки готувались до похорону я вийшов у садочок і приліг трохи відпочити: з дороги ж бо добряче стомився. Аж гульк, на сусідньому подвір’ї я вгледів якусь примару. А то звідкілясь виринув сусідський хлопець Давид з сім’ї Пальчиків. Ще минулого року це був хлопець-силач років чотирнадцяти. І ось та примара стала поступово наближатись до мене. Я бачу якісь страшні звірячі очі, скоцюрблені пальці рук, а на губах брудна піна. Я ледве встиг, мало що не вирвався з тих пазурів і зумів втекти. Давид упав на те місце, де я щойно лежав, став рвати траву і її їсти. А потім підвівся, якось глухо застогнав, ніби заревів та й пішов у Ярки і більше вже його ніхто ніколи не бачив. Він був останній в сусідській багатодітній сім’ї.

… Перед відходом у Суми я трохи пройшовся своєю вуличкою. Але тільки трохи. Я не зустрів людей, не побачив псів ні котів. Була то якась чорна пустка у величезному бур’яні.

… Не пригадую, як умудрилась сестра придбати квитки до Харкова, але ми якось таки поїхали. Бо ж була в той час заборона доїзду з сільської місцевості до великих міст, особливо до Харкова.

… Хто чим займався з нас у Харкові не пригадую. Але добре пригадую, щоденно ми вистоювали довжелезні черги за хлібом. У деяких магазинах торгували комісійним хлібом. Стою ото бувало в черзі за тим хлібом, а інваліди хліб без черги беруть. А я сам до себе кажу: “Як виросту, і я буду інвалідом”. Як в око вліпив – я став інвалідом війни.[17]

 

Кревсун Іван Юхимович, 1926 р.н., уродженець с. Саї Линоводолинського району Сумської області, мешканець м. Львова:

… Я запам’ятав 1929 рік, як до нас приїхало три кацапа – так у нас називали росіян. Один із них поселився у батьковій землянці з своєю сім’єю, в якій раніше жила наша родина до побудови хати [у] 1926 р. Як тепер вияснилось … три кацапа були прислані для розкулачки нас хуторян – так звані 125-тисячники.

… Мені запам’ятався ще 1930 р., коли мого батька із вітряної мельниці заарештували… Батька заарештували за так зване СВУ і його двох братів теж заарештували. Мого батька звали Юхим Григорович, 1886 р. народження, а дядьків звали Йосип Григорович, 1889 р. народження і Іван Григорович, 1900 р. народження. Батько відсидів в м. Сумах 6 місяців і відпустили, а дядькам моїм присудили по 10 років позбавлення волі і заслали в Магаданську область. Це мені дуже добре запам’яталось, як вернувся мій батько після арешту і тоді почалось “веселе” моє дитинство. В 1931 році у батька відібрали землю і в 1932 році ми вже не могли засівати своє поле хлібом. Залишилась тільки земля, яка була біля хати.

Що мені дуже запам’яталось, що всі поля 1932 року були не засіяні, росли будяки і полинь. Я ті будяки зрубував, стебло обчищав і їв, і то дуже смачне мені було,  вони солодкі.

Наступила осінь 1932 року. Пам’ятаю, приходили до нас люди наші з одним із тих кацапів агітувати до колгоспу. Одного було прізвище Нефедов, Шафоростов і Масехін. Вони батькові говорили, що [як] в колгоспі будеш – не будемо куркулити. Але батько був категоричен і до колгоспу не записався. А мама казала, що я на ледарів робити не буду.

… В 1932 році як поспіла огородина, то ці активісти прийшли і з корня продали все, що росло на городі і ще требовали, щоб здавав зерно державі, якого не було засіяно в 1931 році. Осінню 1932 року дозволили засівати землю хлібним зерном. І після посівної 1932 р. у нас відібрали кобилу, забрали свині, гуси.

Одного разу, пам’ятаю, прийшли, требували, зерно щоб батько здавав, але його не було, то вони одягли батька в кожуха, наділи шапку і валянки і посадили на піч – кажуть, щоб зігрівся, тоді здаш хліб державі. Потім, як батько спотів, то вони його стащили і начали витирати стіни батьком. Все лице було в крейді, бо у нас хати мазали крейдою. Ми стали кричати і нас вигнали з хати, щоб ми їм не мішали знущатись над батьком. Так закінчився 1932.

… Настала весна 1933 р. Всі запаси вичерпались і всі овочі кінчилися, зістався один сахарний буряк і ще в бочках були солені огірки. А ще в батька були серебряні гроші – рублі і полтинники (50 копійок). А в других сусідів і родичів і того не було. Наша сім’я пережила весну 1933 р. Але дід з бабою померли з голоду, старший брат батьків Семен Григорович, далекий родич батьків Кревсун Сидір – майже вся сім’я вимерла. Нашого сусіда Крамаренка Петра помер зять Товстий Григорій Алехтонович. Вимерли діти Крамаренка Петра Пантелеймоновича, а сам Петро Пантелеймонович і його жінка були опухші від голоду. Наша сім’я пухлими не були. Я з батьком їздили в місто Лебедин, за серебряні монетки купували хліб. …Золоті і серебряні гроші ходили 1922-1928 рр., а щоб їх відібрати у людей були відкриті торгсіни-магазини з печеним хлібом. Хліб продавався тільки за золото і серебро.

Мій батько ще до того був великим спеціалістом по пошиву взуття. Він … міг вичинити [шкіру] і пошити чоботи, черевики. Міг пошити сорочку, штани і цим наша сім’я була врятована від голодної смерті…

… На мого батька затаїла таку злобу місцева радянська влада, що ніхто не помер з голоду і не вступив до колгоспу, що все ж таки в 1936 році найшли спосіб, щоб розправитись з батьком…

В колгоспі всі працювали за трудодень, а на його видавали 200-150 грам зерна. Грошей зовсім не давали. Картоплі теж не давали. Казали колгоспні царі, що у вас є усадьба, самі вирощуйте. Я лічно з 1933 року не наїдався хліба аж до 1952 року. В мене одні були думки в голові, коли я наїмся білого хліба, цукерок, печива, м’яса.[18]

 

Кам’янець Володимир Микитович, 1966 р.н., уродженець Черкаської області, мешканець м. Львова. Із спогадів батьків Кам’янця Микити Яковича, 1921 р.н. та Кам’янець (Сивокінь) Марії Дементіївни, 1926 р.н., уродженців і мешканців Черкаської області:

… Мій дід шалено противився колгоспові і ні за що на світі не хотів до нього вступати, як і більшість добрих господарів у селі, що і стало причиною того, що сім’я була приречена на голод.

Після того, як усе було забрано аж до останніх буряків і гнилої картоплі, мій дід вирішив податися до Росії, де можна було прохарчуватися, залишивши дітей і дружину. Тато розповідає, що місяцями у хаті не було нічого, крім води і солі. …Те, що активісти із щупами ходили, шукаючи захованого зерна, що люди десятками і сотнями умирали просто неба, що відбирали останні лушпайки картоплі і т.ін., є чистою правдою! Переповідати одне й те ж ще раз, мені здається, немає потреби. Але оповідь про один випадок вразила мене особливо. Коли активісти у черговий раз прийшли до хати шукати зерна і не знайшли нічого, крім горщика з пісним борщем у печі, то вони самі з’їли той борщ, не зважаючи на благання матері і плач голодних дітей.

Мій дід, пробравшись якимось дивом до Москви (адже на кордонах України з Росією були війська, які не пропускали голодуючих з України), зумів влаштуватися їздовим на фабрику-кухню. Його завданням було розвозити продукти по їдальнях. Харчів у Москві було доволі. Той факт, що коней, на яких їздив мій дід, годували сухарями, говорить сам за себе. Мій дід почав відбирати найкращі сухарі із “раціону коней” і старався переслати їх на Україну, сім’ї. Якимось дивом деякі посилки все ж таки потрапляли до голодних дітей.

Коли прийшла весна, діти почали харчуватись молодою травою, бруньками. Найраніше на городі починає зеленіти салат (на Галичині цю рослину називають салата) і мій тато тижнями харчувався тільки ним. І тепер, коли навесні він бачить цей салат, обличчя його скривлюється – жахливі спогади. До сьогоднішнього дня вживати в їжу цю рослину він не може.

За ті роки людей повмирало дуже багато. Ніхто зараз не може підрахувати, скільки було жертв голодомору навіть в одному селі, адже кількість померлих ретельно приховувалась. Тато говорить, що до колективізації у Макіївці проживало близько п’яти-шести тисяч чоловік і приблизно половина померла у “голодовку”. Померлих збирали на підводи спеціально призначені для того люди, які за кожного вивезеного діставали якусь кількість хліба, і звозили їх до однієї загальної великої ями. Про один випадок, який розповідав мені тато, хочеться і мені розповісти.

Один із тих людей (ані імені, ані прізвища він, на жаль, не пам’ятає) підібрав і відвіз до ями ще напівживу дівчину, яка благала його не кидати до ями. “Я ж іще жива, я виживу”, - казала. А він їй на те: “Все одно помреш, а мені за тебе ще хліба треба получити”. Але вона все ж таки вижила, вибравшись із ями з-під мертвих тіл. Харчувалася у лісі бруньками і різноманітними корінцями. Свого ката-вбивцю пам’ятала, але боялася прилюдно говорити про це, як і усі, хто пережив ті страхіття. … Але одного разу, уже через рік-два відбулася знову їхня зустріч. Кожне село на Наддніпрянщині у ті часи мало невеличкий базар. Та дівчина, яка уже стала на той час жінкою, продавала на базарі чи то сметану, чи то молоко. У групі чоловіків недалеко від неї стояв і цей мужчина, який, звичайно, уже й забув про свою жертву, яка втекла від смерті, і почав насміхатися над нею і її нехитрим товаром. Не витримавши глузування і пригадавши тяжку, жахливу образу, вона розбила йому на голові глечик з молоком, плачучи і пригадуючи: “А пам’ятаєш, як ти мене гад (лайка, поширена на Черкащині), ще живу у яму скидав?” А люди підхопили: “Бий його, бий його, гада!” Після того мусив він покинути село…[19]

 

Ганцев  Макар Савельович, 1917 р.н., уродженець с. Тарасівки Велико-Писарівського району Сумської області, мешканець м. Червонограда Львівської області:

… 1932 рік був урожайним, хліб був у кожного селянина. Та раптом прийшло лихо, якого історія не бачила. Сталін дає наказ “изъять у крестьян излишки хлеба”. З заводів і фабрик на села було послано 25000 комуністів – уповноважених по “викачці” зерна.

Кожного дня по селу із хати в хату ходила бригада з залізними загостреними палками і, не дивлячись на дітей і стариків, забирали все зерно під метлу. Діти голосили, звертаючись до грабіжників: “Дядечку, ми ж без хліба будемо вмирати!” У відповідь чули: “Помрете з голоду – на тому світі будете в раю”.

Люди бачать таке діло – почали ховати зерно хто куди: закопували в землю, робили подвійний потолок на горищі, засипали зерном димохідний хід лежанки, але бригада скрізь знаходила і забирала до зернятка, навіть в печах в горщиках і в колодязях на дні.

Настав 1933 р. За зиму люди поїли все живе, що знаходилось в господарстві, навіть собак і котів, а хто не встиг цього зробити, у того воровали.

З наступом весни голодні люди стали їсти все, що зуби візьмуть: в лісі збирали жолуді, сушили конюшину, кропиву – все це товкли в ступах, товкли кукурудзяні качани, просяну шелеху, липову кору, просівали на решеті і з цієї “муки” пекли оладки. Але такий хліб людей не спасав. Хто багато пив солоної води, ті пухли, інші висихали, перетворювались в живих мумій. По селу почала ходити смерть. Вимирали цілими родинами. Вулиці позаростали бур’янами, скрізь валялись трупи, ховати було нікому. Село перетворилось на кладовище. І що характерно для голодної людини. Людина, змучена довгим голодом, утрачає жалість, сором, повагу і страх, перетворюється в дикого злого хижака. Він кожної хвилини хоче їсти, Їсть все, що попадеться: гниле, червиве, вонюче, грязне і все здається смачним. Їли трупи умерлих людей, крали чужих дітей, а деякі жінки різали своїх напівживих синів і дочок.

Наприклад, наша сусідка Капирина Катерина зарізала двох синів Грицька і Михайла, які ще дихали, і з’їла, третього, маленького – ще не вмів ходити – на дворі прив’язала до кілочка, поставила йому миску солоної води і померла біля нього. Дитина щипала травку, тягла до рота, ссало порожні, холодні груди мертвої матері, ночувало на голій землі, а потім його хтось украв.

Багато матерів відводили своїх дітей на залізнодорожну станцію, там їх залишали, а самі повертались додому вмирати. Дітей підбирала міліція і відправляла їх в будинок безпризорних.

В нашій сім’ї помер брат, його жінка і троє дітей та сестра з дитиною. Залишились я, ще одна сестра – Сіма і старший брат Марко. Батька і матері у нас не було, вони померли від голоду. Сестра поїхала в радгосп “Першотравневий” біля Харкова. Там вона влаштувалась на роботу, а чоловіків і пацанів на роботу не приймали.

Ми з братом почали розкривати клуню. Вона була покрита соломою. Молотили палками солому, за день збирали жменьку жита, мололи на саморобному млинку, підмішували з сухої трави муку і пекли оладки. Коли всю солому змолотили – перейшли на інший корм. Біля нас був старий кар’єр. Там брали глину на вироблення цегли. При одноосібному житті люди викидали туди здохлих корів й свиней і не закопували їх. Собаки м’ясо поїдали, а кістки залишалися. Ми з братом збирали ці кістки, розбивали сокирою на дрібні частини, кидали їх в казанець, добавляли туди лободи і варили юшку. Але це нас не спасало. Брат почав пухнути, а я – бачу таке діло – пішов в ліс, взяв з собою котелок, ніж, сокиру, сіль, сірники і рядно. В лісі поблизу річки Ворсклиця побудував собі курінь. Там жив, дістаючи собі їжу: знаходив гнізда, забирав пташенят, ловив їжаків, їв мурашині яйця, а в ріці збирав молюсків. Одного разу викурив димом барсука. Варив, смажив, їв сирим і дотягнув до нового врожаю. У нас на городі було посіяне жито, воно і спасло мене від дальнішої муки. Коли я повернувся додому, брат був ще живий, але його не можна було пізнати. Він був пухлий, ноги були, як у слона, а живіт – як бочка. Жито спасло і його від смерті.

В голодомор-33 р. загинуло 8000000 людських душ і були знищені всі домашні тварини. Це значить, що кожний комуніст, який забирав у селян хліб убив голодною смертю 320 чоловік. Хто не переживав такого голоду може не повірити, що в 33 р. їли людей, але це дійсно таке було. Без хліба не можна жити. Хліб всьому голова. В деяких померлих на руках залишались золоті годинники, а на пальцях – обручки. Тож, коли немає хліба – золото нічого не  варте. Хліб дорожче всього на землі. Кусень хліба – це найважливіший винахід людського розуму. Хліб – це багатство, це здоров’я, це життя, це нелегка праця того, хто його вирощує і великий гріх тому, хто викидає зацвілий хліб на сміття. 47 років пройшло спокійного життя і дай Бог, щоб наш народ ніколи більше не побачив жахливої війни і голода, але хай не забуває про насущність і ціну хліба – джерела життя на землі.[20]

 

Денисенко Софія Никифорівна, 1925 р.н., уродженка хутора Ковердина Балка Шишацького району Полтавської області, мешканка м. Львова. З автобіографічного нарису “Три ночі”:

“… У всіх на устах було тоді зловісне слово “золото”. Все життя у мене холоне в грудях від звуків цього слова. То пізніше, під час голоду у 33-му з’явилися “Торгсины”, магазини, де можна було за дорогоцінний метал, якщо він у когось ще зберігся, одержати торбинку борошна чи ще щось їстівне.

Мені запам’яталася розкрита назва цієї абревіатури, очевидно, я почула її від старших, які пошепки передавали один одному:

- Товарищи! Опомнитесь! Россия Гибнет! Сталин Истребляет Народ!..”

“…Пройшло вже після того чотири чи п’ять років. Мама, одружилася вдруге з чоловіком “з нашого краю”, який у 30-му році був заарештований як куркуль і висланий на три роки в табори Архангельська А коли відбув заслання, повернувся додому, то нікого не знайшов живими, довідався, що жінку і четверо дітей вигнали з хати, і вони тинялися голодні і холодні, попухли з голоду і як розповідали йому потім люди, чи мати вирізала у найстаршої дочки печінку, чи дочка у матері - та й повмирали голодною смертю. А як вигонили з хати, то у на меншої дівчинки в ботиночку, між устілочкою і підошовкою, мати примостила золоту монетку і дитина все трималася за ту підошовку. Виконавці, комсомольці-активісти запримітили це розбули дитину і вигнали босеньку прямо на сніг - щоб знала як ховатися від


невсипущого, пильного ока вірних учнів комуністів.[21]

 

Водяник Олександра Іванівна, 1904 р.н., уродженка хутора Говтва Шишацького району Полтавської області, мешканка м. Львова (записала Денисенко С. Н.):

… Мій дід, батько мого батька, Дмитро Водяник з під Баранівки ззамолоду чумакував. Ще до мого народження під коморою у батька лежало велике чумацьке ярмо та потерта шкіряна попона для воза. Дід був видатною людиною, знав коли посіяти, коли зібрати, як спродати. З ним водили дружбу пани та євреї-комерсанти, а серед своїх селян до його слова прислухалися всі. Довгий час був у Баранівці старостою.

Він мав сім синів, покупив усім наділи по 50 десятин, від Зінькова до Миргорода. Водяники розбудовувалися, насадили садків, загатили греблі, розкопали ставки, почали хазяйнувати. Мій батько побудував хату на чотири кімнати, три комори, великий амбар для хліба, клуню, стайні для скотини, сажі та загони для свиней, кошари для овець, курники для птиці. Насадив садка, одних горіхів посадив тридцять шість штук своїми руками. Нас було восьмеро. Шість братів: Грицько, Ілько, Василь, Павло, Петро, Іван та дві сестри – я і Оксана.

Діти нарівні з дорослими працювали в господарстві. Батько докупив ще 50 десятин і до сімнадцятого року вже мав 100 десятин землі. Вчив дітей жити чесно, своїм трудом…

… Дуже тяжко всі трудилися. Від зорі до зорі. Але працювати любили і уміли. Найманих робітників не було. Хіба як підходили жнива, то їхали в Жоржівку і наймали женців, для них різали щось молоде із скотини…

… Після революції у 17-му році настали тяжкі часи для нашого сімейства…

… Одного разу ускочили такі у двір, всі ми поховалися. Їм назустріч вийшов братик Ілько. Підскочили до нього:

- Ти хто?

- Я хазяйський син, - була відповідь.

- А, хазяйський син, - брудною лайкою відповіли, - нам тебе і треба…

Відчувши недобре, Ілько уже перестрашеним голосом додав:

- Беріть все, відкривайте стайні, комори, залиште тільки життя…

Ілько не докінчив, як гримнув постріл і він, як підкошений, упав під ноги коням.

… Потім страшні часи, початок двадцятих років. То тут, то там когось убивали, когось палили, когось грабували. Водяників та лиха година зачепила одними із перших.

… У 1929 році валом покотилася колективізація, а з нею арешти, арешти, арешти. Заарештували і мого чоловіка та його двох братів Петра і Костю. Їх погнали в Полтаву і вони сиділи десять місяців в тюрмі на вулиці Кобеляцькій.

На той час в селі розділили всіх селян на три частини: куркулі, середняки і бідняки… Але це вже було на тринадцятий рік після революції, коли землю у багатих відібрали, роздали всім по небагато, нам дали 10 десятин. Які ж могли бути багаті і бідні? Хто міг стати багатим, як не той, що хотів і умі працювати на землі?

… “Бугри” – це особлива стаття. Після того, як господаря-батька з сім’єю забирали, під’їжджала підвода з виконавцями, складали якийсь скарб за їхнім дозволом – і в поле, в ліс, на бугор, під відкрите небо. Голодні, холодні – на вірну смерть. То вже потім пішли ешелони на Урал, Сибір, Караганду. Вивезли на бугри мого батька з матір’ю, сім’ю Грицька і Василя. Василя ще раніше заарештували і на Кольський півострів на три роки заслали.

Взяли Грицька в листопаді 1929 року, а 5-го лютого розстріляли. З Кобеляцької тюрми у Полтаві ще якось виходили, а хто попадав на Пушкінську [вулицю] – живцем не виходили.

… Вже тоді підходив голод. Вже починався тридцять другий рік.

Мене також вивезли на бугри. Але я втекла, пішла на Полтаву, дочекалася чоловіка з тюрми і ми почали жити в Полтаві, допомагати усім родичам.

Це було страшне життя. Родичів багато і всі гнані і голодні…. На буграх почали вмирати з голоду. Ми забрали мою матір. Купили на базарі борошна, воно виявилось отруєним. Мама просівала його, надихалася пилу і скоропостижно померла.

Приходив у город батько, я давала, що могла, кожного разу давала висівки, Мій чоловік влаштувався на роботу на конюшню при залізничній станції Полтава-Київська і носив додому висівки в кишені, в пазусі. Батько аж трусився за тими висівками.

І це ми, вільні господарі на своїй землі, які вміли і могли її обробляти, їли кусок хліба, зароблений чесним трудом і другим давали – стали тепер злодіями і жебраками.

Але недовго ходив батько. Весною 33-го прийшов останній раз, я дала йому поїсти, насипала тих висівок, він пішов, а через декілька днів почули, що його вбили десь по дорозі за ті висівки.

А якою страшною смертю помирали Грицькові дітки, Господи. Хлопчик Павлик поковиляв пухлими ніжками до якогось картоплиння, став вигрібати картопельку, та так і похилився. А Масюня, нещасна дитина, пішло теж на колгоспне поле, так її там перестріли такі ж голодні, та так збили, що воно бідненьке вже і не піднялося.

На буграх вимерли всі дев’ять чоловік.

А в Полтаві що творилося! Вирував голод! По всіх усюдах, а особливо на станціях, по базарах, біля магазинів сиділи, лежали, валялися десятки обірваних, нечесаних і немитих, чорних, пухлих або одна шкіра та кістки, з затравленим голодним поглядом людей, чоловіків, жінок, дітей різного віку. Одні просили милостиню, другі пропонували ніби щось на продаж, а інші, вже знесилені, і таких було найбільше, лежали просто на землі, байдужі до всього навколишнього, вже не сприймали нічого, готові до смерті.

А скільки тих трупів лежало під будинками, по вулицях ранками, тільки переступай через ці трупи.

Часто пропадали люди, особливо діти. Їх заманювали якісь невідомі то якимись цукерками, то ласкавими словами – дитина зникала, зате дуже був поширений торг котлетами, смаженими печінками чи якимось лівером. Серед голодного люду неважко було знайти покупців.

Ми з чоловіком вирішили ще у тридцять другому році купити корову, може не дасть пропасти з голоду. І корова нас врятувала. Хоч як тяжко було її виховувати. Повсюди крали, грабували, убивали. На вулицю страшно вийти, не встигне смеркнути, як закривали віконниці, засували усі засуви. Щоб стерегти корову, з кімнати від двору чергували всю ніч. Корів виводили, одягнувши на них валянки і вона зникала, ніби там ніколи не стояла. Ми почали забирати корову на ніч у коридор, називали галерею. Хоч і зайва робота з прибиранням, та надійніше, може ж таки в галерею не наважаться лізти, і сокира лежить поруч.

… Вижити допоміг ще і браслет. Якось я купила великий, золотий з зеленим каменем браслет. Під весну, коли вже не було чого зварити, віднесла я той браслет у торгсин – такі були магазини, де за дорогоцінний метал давали борошна чи крупи якої – і він допоміг урятуватися.

У народі на ці магазини казали: “Торгсин – Товарини! Россия гибнет! Сталин истребляет народ!”

… Била нас революція, била колективізація, а вже тридцять третій зрізав на корню. Три кущі нашої родини, які належали колись до одного гнізда, були вирвані з корінням. Було тридцять шість чоловік – залишилося п’ятеро. Їм судилося вижити.

… А коли надходили гучні святкування великого радянського свята – день жовтневої революції – це був завжди найсумніший день у нашій хаті, бо від цього дня починається страшний відрахунок жорстокого, невиправданого знущання…[22]

 

Пилипенко  Марія  Аврамівна, 1920 р.н., уродженка с. Поташ Тальновського - району Черкаської області, мешканка м. Здобунів Рівненської області:

… Пам’ятаю, що хліба не було. В мами ноги попухли. Я ходила по полю, собирала гнилу картоплю, лободу, кропиву і ходила на скотомогильник. Там визили із колгоспу дохлі коні, которі дохли от голоду і люди йшли, рубали їх і несли додому і їли. І я ходила, а мені ніхто не врубав і я ішла додому і дуже плакала.

В селі була у нас похоронна бригада. Їхали підводою попід хати і забирали умерших і возили на цвинтар. Ніхто їх не проводжав, ніхто за ними не плакав.

В селі у нас були активісти, які ходили по хатах і забирали хліб, що в кого було. У нас була квасоля, дві великі макітри. Забрали, казали, що це хлібопоставка.

Ще пам’ятаю, у нас в колгоспі була кухня, де варили баланду раз у день. Ми ходили з котелком, стояли в очереді і там люди падали і вмирали. В селі була повна тішина, як на цвинтарі. Собаки не гавкали, півні не співали, бо їх поїли, і пташок. Тільки було чути стогін вмираючих.

… Повмирали наші родичі, а ми вижили з великим трудом. Тато мій насіяв на полі буряк і приносив в кармані насіння. І ми його мололи на жорнах і пекли пляцки такі чорні, як кізяк і їли.

Пам’ятаю, в школі нам давали юшку, науки я не пам’ятаю. Вчителька нам казала, що вродить хліб і буде нам добре жити. І так я безграмотною осталась…

І ще пам’ятаю, що в нашому селі батьки з’їли свою дитину і їх забрали і вони не вернулися в село більше. А це було так: …прийшла Оленка, а сусідка питає, що ви сьогодні їли. А Оленка каже:

- М’ясо.

- А де взяли м’яса?

- Мама Сашку зарізала, но я добре не знаю чи Сашка був умерший, чи живого зарізала.

Ту сім’ю забрали, а Оленку в дітдом забрали.

І ще, пам’ятаю, були такі гасла, що в колгоспі всі будуть рівні, не буде багатих і не буде бідних. І рівняли нас 70 років, що ми вже погорбатіли.”[23]

 

Латенко Марина Іванівна, 1908 р.н., уродженка хутора Сенова-Балка Ново-Санжарського району Полтавської області, мешканка м. Львова (записав Латенко Д. Ф.):

… На хуторі Сенова-Балка було коло 30 хат. В 1933 році 20 сімей (20 хат) розкидали, вислали в Сибір, де вони померли, а частина померла дома.

Померли в 1933 році: Ткаченко Пилип Іванович, Ткаченко Горпина Павлівна, Ткаченко Михайло Іванович і троє дітей (Іван, Володя, Надя), Ткаченко Євдокія Іванівна, Ткаченко Наталка Іванівна, Латенко Дмитро Данилович, Латенко Яків Дмитрович, Марусич Євдоким, Марусич Оксана і четверо дітей (Галя, Іван, Яків, Саня), Фудяга Іван і троє дітей (Марійка, Петро, Надя), Ткаченко Грицько Пилипович, Ткаченко Наталка, Ткаченко Василь Пилипович, Ткаченко Парфентій Васильович, Ткаченко Санько Васильович і двоє дітей (син і дочка), Фудяга Галька Василівна, Фудяга Микола Антонович і дочка, Фудяга Іван, його жінка і троє онуків, Нездоленко Василь, його жінка і четверо дітей (Грицько Васильович, його жінка Марія і двоє дітей; Євдокія Василівна; Марта Василівна та її чоловік Федір і син Федір; Олександра Василівна і її чоловік).

Цих 45 чоловік померлих в 1933 році добре помнять, а ще померли скільки в засланні не знають.

В селі Старі Санжари було десь 200 хат (сімей). Після голодомору зісталось коло третини населення. Це можуть підтвердити Гузиря Санька, яка живе в селі Мильці, 10 км. від Полтави, а також Федора Данилівна, яка живе в Полтаві.

В провадженні акції голодомору приймали участь П’ятак Панько, Кульбашник Юхим (Сластій).

Ці люди, як можна їх [так] назвати, возглавляли бригади, які грабували на хуторі і все-все забирали до зернини, з-під землі доставали і забирали.[24]

 

Літепло Павло Данилович, 1910 р.н., уродженець с. Новосілки Кардинальські Рава-Руського повіту Львівського воєводства (Польща), мешканець м. Львова:

 

Пам’ятаю, що в 1933-1934 р., коли я повернувся з армії, у нас говорили, що на Великій Україні голод, що люди мруть з голоду. Найбільше, що розголошували священики по церквах, вони казали, що причиною голоду є те, що там люди перестали вірити в Бога і за те їх Бог карає голодом і багато людей в то вірили. Але були люди, котрі були в війну на Великій Україні, вони не вірили. Вони казали, що на Великій Україні голод не можливий, бо то дуже багата на продукти держава.

Більше нічого не пригадую.[25]

 

Кіселичник Зінаїда Наумівна, 1923 р.н., уродженка с. Богданівка Ново-Санжарського району Полтавської області, мешканка м. Стебник Львівської області:

… У 1932 році був недорід, хоч іноді пишуть, що був великий урожай. Я вже говорила з старшими людьми. Справа в тому, що зі сторони держави не було зниження плану поставки і колгоспи вивозили все,  що було в засіках, залишали лише трохи на насіння, а на трудодні видали по кілька грамів на трудодень. Не вистачало до плану, ходили по хатах і шукали, що люди сховали з присадиби і те забирали. Пробивали долівку в хаті, в грубах. Пам’ятаю, казав батько, що в баби Климихи пробили щупом грубку, там щось колишеться, більше пробили, а то баба сховала вузлик з одежею на смерть.

В мене мама була білоруска, то спочатку нам присилали посилки, трохи муки, вареної сушеної картоплі. Щось два рази батько їздив і дещо привозив, а потім почали не пускати.

Ми були пухлі, але ніхто з нас не вмер, бо мама вміла навіть з товчених качанів, потертого листя і іншого пекти коржі.

Особливо скрутно було багатодітним сім’ям. В моєї товаришки Олійник Каті було шестеро братів і сестер, залишилась вона одна.

Мій батько сторожував у колгоспному садку (це був колись куркульський садок), то вночі приносив хоч зелених яблук, бо в нас вдома був лише вишневий, мама варила поливку. Одного разу я понесла батькові корж, а в нього на сковороді м’ясо й сало.

- Сідай, - каже, - поїж з куском коржа.

- Де ти, батьку, взяв?

- Це їжак.

Смачний дуже був.

Пішов батько закурити до мужиків, а я почала заглядати в хату, що була рядом. Бачу, хата пуста. Залізла я, і як то дитина, почала в шухляді шукати різні шпильки, а потім заглянула на піч, а там лежить дівчина розпухла, певно вмерла пару днів. Батько потім в саду зробив хрест і вони з мужиками біля хати її й похоронили.

Їли все, що можливо проковтнути. Дуже виручали старі качани з під кукурудзи, листя берестків, липи, лободу, спориш та все не перелічиш. Ставили сітки на горобців, бо, пам’ятаю, мама ошпарювала і як галушки ми їли горобчиків. Воронячі гнізда завжди були пусті, бо видирали і яйця і воронят. Їли котів, собак, коней, що доходили в колгоспі, їх потім ділили людям. В колгоспі варили супи, де крупинка крупинку доганяла…

Ще пригадую, що в школу все ж ми іноді ходили. Прийшли хлопці і говорять до вчительки (це було в 4-му класі):“Домаха Максимівна, Тряшенко не прийде вже в школу, бо його мама й сестра зварили його серце й печінку й з’їли, а його кинули в колодязь”. Не скажу чи він вмер та вони вирізали серце й печінку, чи вони його умертвили. Але незабаром і вони померли, зараз такого прізвища в селі немає.

Від нашої хати видно кладовище, то ми все вибігали дивитись, кого привезли. А одного разу, пам’ятаю, привезли 7 трупів, яму викопали неглибоку, на дно застелили рогожу, положили всіх вряд, накрили другою рогожею і так закидали. Не всіх везли на кладовище, а хоронили дома під садком. Ще й до цього часу є могили і хрести біля хат, якщо родина підтримує їх.

Зрозуміло, що ніхто чужий у нас хліба не шукав, та й комуністів ще було дуже мало, просто були т.зв. активісти. Один з них так і помер у людей на піддашках, то люди казали: доходився. Що людьми тоді керувало, трудно зараз визначити, але добре пам’ятаю, що про Москву тоді не згадували, а говорили, що це в Києві вороги народу хотіли, щоб народ піднявся проти радянської влади і зробили голод.

…Ніхто в селі не цікавивсь, де, хто і куди подівся. Кожен боровся за своє життя. Я спостерегла, що найперше вмирали чоловіки в сім’ях, потім діти, а як добра мати, то вона скоріше вмирала.

Пустих хат в селі було дуже багато, або в сім’ї лишалась одна людина. Потім трохи посіяли і, хоч рідко вродила пшениця, люди їли зерно з зелених колосків і теж вмирали.

… Мама з Мінської області… Звідти написали, щоб привезли мене туди… і ми поїхали. В Кременчуці пішов батько за білетом їхати дальше, а йому відповіли, що через Ромодан не перепускають і ми всі вернулись додому. Я думаю, що це про щось говорить.[26]

 

Олексійчук Петро Корнійович, 1925 р.н., уродженець с. Велика Ростівка Оратівського району Вінницької області, мешканець с. Любинці Стрийського району Львівської області:

 

“… Кожний день ставав все чорнішими і чорнішим: кати забрали коня, воза, корову, вівці, а такий катюга, як Мазур Василь забрав кури для своєї ж сім’ї. А поселився він в тій хаті ззаду нашої, де голодом виморив всю сім’ю Бугаїв (так на них говорили). Ми, діти, боялися підходити до них, бо все можна було чекати від озвірілих нелюдків.

Забрала червона чума під метелку все зерно, батьки старались щось сховати, але кати з довгими залізними палицями проколювали всю землю в хаті, на огороді. Від них сховати нічого не можна було.

Батькові вдалося сховати маленький пшеничний сніпок для дідуха на Різдво, який запхав в сніпок даху хати. … Мама зварила кутю з тієї пшениці і ми (ще всі були живі) сіли за стіл їсти кутю без цукру і маку. В хаті з продуктів вже нічого не було. Зайшли в хату сталінські кати і побачили, що ми їмо варену пшеницю. Озвіріла банда кинулась з погрозами на батьків: “Давай сховане зерно!” – кричали вони. Їх благали, просили, що це вже посліднє з’їли, сховали, щоб цим продуктом “відсвяткувати” Різдво. У відповідь почули тільки образливі слова, а ругалися саме більше в Бога… Вони перекопали всю землю в хаті, в сінях, в коморі і так не знайшли нічого, бо нічого вже не було, тільки стіни одні, стіл, довга лавка, відро і пара поганіших горщиків, бо кращі банда собі конфіскувала. Так кінчився 1932 рік.

Настав чорний 1933 геноцидний рік – рік знищення голодом української нації. Люди ще чіплялися за кожну соломинку, щоб вижити, але це було дуже трудно.

Дуже добре пам’ятаю, як в хаті збиралися чоловіки в і вночі йшли туди, де вивозили з колгоспу здохлі коні. Приносили куски м’яса з цих коней і порівну ділили між собою. В люті морози це була їжа першого сорту. Кінчалось таке м’ясо і ми починали їсти пшеничну і гречану полову, підмочували її водою. Обрізували кору з дерев, все це перемішували і їли.

А озвірілі кати з кожними днем ще лютіші ставали. Кожного дня приходили і вимагали здати сховане зерно.

В цей час батько поїхав в Ленінград шукати щастя, але його визнали звідти.

Під час відсутності батька кати і вночі почали завітати в хату. Мама боялася відкривати двері, а вони били кулаками по вікнах, в двері і весь час матюкалися в Бога, а нас четверо маленьких дітей сиділо на печі в куточку, боячись висунути голову на хату, плакали всі разом. Та кати не дивились на це, вони добивалися свого, заходили в хату і все перекидали…

Начиналось методичне нічне катування. Цілу ніч через одну годину посильний приходив за мамою і кликав її в сільську Раду. Знову і знову вимагали від неї здати зерно. А ми, як ягнята, сиділи на печі, притулившись один до одного, чекали маму, раділи поверненню її і знову чекали посильного.

Сестрі Марусі було 9 років, мені – 8 років, брату Степану - 4 роки і молодшій сестрі Тані – 2 роки.

… Мамі хтось дав трошки муки і вона спекла з неї декілька коржиків, розділивши кожному по кусочку. Але тішитися довго не прийшлося. Мама дала ці коржики у торбинці мені під голову, але нічні кати і під головою у мене найшли їх, ранком ми знову м’яли полову і їли її.

От і батько повернувся з Ленінграду додому. Він привіз пару кілограмів манної крупи (запах її і тепер чую) і декілька сухариків. Нам пощастило все це з’їсти.

Перші весняні дні 1933 року дали можливість знову їсти здохлі коні, бо їх тоді багато здохлих вивозили на поля.

Але пшенична і гречана полова з корою і здохлі коні не підкріплювали наші кістки і шкіру. Ми висихали, як трава на сонці.

Такий геноцид заставив моїх батьків написати заяву в комуністичний рай, але ця заява вже не могла врятувати сім’ю від смерті. Батько помер в полі, везли його з поля на возі в колгосп, а ноги звисали йому з воза. Мабуть в людей вже не хватало сили, щоб підняти його всього на віз.

В цю ж годину я йшов в той же колгосп з маленьким горнятком за порцією супу з сочевиці. Давали 0,5 літра на всіх. Мама ходити вже не могла.

Поки я получав ту сталінську милостиню, то батька завезли додому, скинули його під хлівом: він ще дихав, але і води не було кому подати… Поховали його в ямі, в якій уже було 10 чоловік. Могили його я не знаю і мама забула, бо розум втрачала.

Братові було 4 роки. Пам’ятаю, як він помирав ввечері. Лежав голий на печі, бо й сорочки не мав, одні кістки і шкіра на ньому були, зубами скреготів, піна йому з рота виходила і мочився. Я сказав мамі: “Мамо, Степан помирає”. Мама скривилася і холодно відповіла: “А що я зроблю?” Вона не плакала, сльози вже не виходили з очей. Хто ховав і як, я не пам’ятаю і місце поховання ніхто не знав. Скидали ж в яму десятками.

Чомусь дуже боляче було мені розставатись з сестричкою Танею. Їй було 2 роки. Вилізла вона за ворота на дорогу, якусь травичку скубала зубами, бо пальцями не могла і їла, плакала. Я її взяв під руки і тягнув на подвір’я. Як померла, я не пам’ятаю і могили її тоже не знаємо.

І я не міг уже ходити. Пам’ятаю, як відійшов від хати метрів 50, сів під вишнями, пальцями відривав клей з вишень і їв його, бруньки вишневі з’їдав. Так я лежав під вишнями декілька днів. Ніхто мене не шукав, бо такі голодні люди і розум втрачали.

Через тиждень мама згадала про мене, побачила мене в саду і не знаю як, але притягнула до хати.

Божа сила і мені якусь силу дала. Мама посилала мене до криниці за водою. Треба було метрів 300 не йти, а лізти, щоб принести хоч літру води. Я з цим справився. На другий день мама мене знову посилає за водою. Коли я повертався з водою, то до мене підійшла дівчина Лєна. Вона була не односельчанка, а батько її працював в колгоспі. Ця дівчина дала мені булочку. Це скріпило мої сили. Я почав ходити кожного дня тією ж стежкою, а вона почала виносити мені кожного дня по кусочку хліба, вгощати мене супом. Я уже міг впевнено стояти на ногах. Моє життя було врятоване, а ця добра сім’я зникла так, як зникали тисячі невинних людей.

В той час діти йшли в перший клас у 8 років. Сталінський геноцид з корінням вирвав мільйони людей моєї нації, але треба було цим озвірілим катам зберегти і робочу силу на цій землі на певний час, тому вони почали підкормлювати сочевичним супом таких, як я, щоб могли прилізти в школу.

Так я почув в першому класі перші слова: “Наша Батьківщина, Сталін – батько всіх дітей”, а портрет цього “улюбленого, дорогого, мудрого” ката висів над головою кожного голодного учня.

… Багато односельчан померли з голоду, хати пустіли, розвалювались, бо вони глиняні були. Скільки було померлих, важко сказати, бо моя мама боялася розказувати про катів, називати їх. Мовчала і про померлих. І мені завжди говорила: “Синку, мовчи і нічого і перед ким не говори.”

Багато сусідів повмирало, вмерли батьки мого батька (Олексійчук Мусій з дружиною), вмерли батьки моєї мами (Корхут Юхим з дружиною і їх дочка з чоловіком і сином). Вмерла батькова сестра з чоловіком і сином Дмитром – йому запхали залізну палицю в пряму кишку. Фамілія його, Дмитра, Золоташко. А той кат поселився в їхній хаті. Прізвисько його Германець, другого називали Ромчиком. Вони і не вартують того, щоб їх називати фамілії і ім’я.

Морили голодом з свого села нероби, п’яниці, злодії, ті, які все пропивали і проїдали. Вони і знищували тих, які добре господарювали і хлібом всіх кормили.

Була група людей, яким давали 1 кг хліба на день. Вони їздили по селі з коробкою і вилами стягали з печі чи з ліжка гнилі трупи, кидали в коробку, а потім викидали в яму на цвинтарі.

Багато старших людей повмирало. І до смерті вони боялись розказувати про те звірство. А зрадникам своєї нації, свого народу нецікаво було розказувати молодим про свої злочини. Тому в кожному працьовитому чесному селянинові вони бачили “ворога народу” і цю огиду до чесних людей вони під керівництвом комуністичних катів, під керівництвом російських шовіністів  виховували в підростаючому поколінні.

При Божій допомозі наша нація вижила і продовжує боротьбу за свою волю, за суверенітет, за свою державність, за рівність між всіма народами.[27]

 

Савчук Петро Йосипович, 1915 р.н., уродженець с. Багва Жашківського району Київської області, мешканець м. Львова (записала Савчук В. П.):

Жахливий то був час. Скільки бід він приніс в кожну оселю. Ми з сім’єю – я студент педагогічного технікуму м. Умані, мої два брати, старший від мене на 5 років Кузьма, а інший, менший на 5 років Василь – з сумом згадували щороку той трагічний 1933 рік. Тишком сиділи з мамою за столом і впівголоса говорили про своїх рідних і близьких, односельців, яких заморили голодом оті представники “совєтської власті” в шкірянках. Мама плакали впівголоса, бо ми, ковтаючи свої сльози, тишком прикрикували на неї, щоб знову до нас не завітало оте гидке кодло представників сатанинського колгоспного ладу, в який затягували силою, відбираючи в кожній оселі все до зернини, того, хто противився, забивали привселюдно величезними палицями, попередньо прив’язавши чоловіка до дерева.

Так сталося і з нашим татом Йосипом Савчуком. Його вбили палками на наших очах восени 1932 р. Ми мали добре господарство – десять коней, дві корови, чималий шматок поля та основним заробітком нашої сім’ї було ткацтво. Таких ткачів пошукати було годі по всій окрузі. А село Багва Жашківського району Київської області було на початку століття та й у далекому минулому відомим історичним місцем – адже тут на полях схрестили свої шаблі прославлені гайдамаки з польським військом. Красою неописовою манив цей край до себе. В нашому селі був величезний млин, шпиталь, лікувальна джерельна вода, яку називали священною…

І раптом жахливий 1917 рік. Руйнують церкву, руйнують всю красу, яка оточувала цей край. А в 1933 році село напів вимерло. Запущені хати, в подвір’ї не знайдеш жодного пса, жодного кота. Ворони жахаються нашого села, бо яка з’явиться, грудкою твердої землі тут же буде вбита.

Так робили і ми, хлопчаки. Коли принесли додому общіпаного птаха, довго бридились їсти, та потім розхапали і ледь втамували голод. На ставку ловили жаб, приносили додому, здирали шкуру, підсмажували і так через силу ковтали ту страву. В животі довго бурчало, та куди було діватись і так ми перебивались з дня на день.

Основною нашою їжею було і те зелене зілля, що встелюють підлогу на Зелені свята. Ми наривали того зілля, сушили на сонці і з нього мама на жорнах робила муку а потім пекла такі невеликі коржі. Ми їх їли і відразу ж бігли в осоку, бо з нас ті млинці тут же виходили зеленою рідиною. В очах темніло.

Ох, навіть страшно згадувати той час! Не побажаю нікому пережити, те, що пережили мої односельці та й цілий український народ в той голодний 1933 р. Ми не могли зрозуміти, чому ж то так довели нас оті колективні господарства, вибравши наші запаси усі до зернини. За що то така кара Божа?!

Хай таке лихоліття не повторюється більше ніколи![28]

 

Танасійчук Степанія Каленівна, 1920 р.н., уродженка с. Городецьке Уманського району Черкаської області, мешканка м. Львова:

Я… пережила страхіття голодомору 1932-33 років разом зі своєю багаточисленою родиною, яка майже вся загинула, а я, можна сказати, чудом залишилась живою. Дуже тяжко ворушити все це в моїй пам’яті. Я ніколи нікому про це не розповідала, навіть своїм дітям, та й, зрештою, ніхто не цікавився цим. До цього часу[29] я ніде ні одного рядка не прочитала про ці страшні події, ніхто про це не розповідав і я думала, що все це пережите заберу з собою в могилу…

… В сім’ї нас було десять дітей. Батько помер, коли я була зовсім мала. Все звалилось на плечі матері. Маму звали Фросина… Пам’ятаю, що в свята і неділю мати брала мене з собою до церкви. Перед тим, як іти до церкви, мама сама ніколи нічого не їла, а мене годувала.

В 1929 році почалась колективізація, по селі ходили активісти, забирали все, що в кого було “під мітелку”. Хто мав трохи більше господарство, того розкуркулювали і вивозили. Було тяжко, але якось протримались до 1932 року. Ходили чутки, що засіяли недоброякісним насінням і тому був неврожай. Літом їли пляцки з листя липи, всілякого бур’яну, зимою ходили в поле, розгрібали сніг і шукали гичку з буряка, деколи знаходили навіть буряк. Шукали в полі також куски упряжу від коней. Були щасливі, як знаходили, приносили додому, мили, довго варили, бо були просочені дьогтем, різали на куски і їли. В 1932 році поїли на селі всіх собак і котів. На селах розгулювали банди, які все грабували і забирали все, що ще можна було забрати. В кого ще залишилась корова, то тримали прив’язаною до ліжка і то тільки там, де був господар, а де залишились жінки, то там взагалі нічого не було.

З голоду першими померли сестра Харитина, її чоловік і п’ятеро дітей. В сусідньому селі жила сестра Євдокія з чоловіком і двома дітьми, всі вони також померли в 1932 році. Брат Микола виїхав з села щось роздобути і коли повернувся в 1933 році назад в село, то вже не застав в живих ні жінки, ні двох дітей. Брат Тимофій мав п’ятеро дітей, пішов за колоскам, його зловили, побили, відбили легені і скоро він помер. Одна його дитина померла в дитячому будинку. Сестра Секлета відчувала, що скоро помре і віддала двох дітей в дитячий будинок. Скоро вона з чоловіком померла, а доля їх дітей мені невідома, хоч я їх розшуковувала. Сестра Оксана, почувши, що скоро кінець, повезла своїх дітей в Умань, там їх покинула по дорозі, а сама скоро померла, про дітей теж нічого не знаю.

В 1932 році наша мати працювала в колгоспі. Пам’ятаю, що получила вона на трудодні клунок зерна, хоч це було не зерно, а насіння різного бур’яну і лише де-не-де попадалась зернинка. Мама вибирала їх і казала, що весною посіє в полі, але цього вже не діждалась.

В ці страшні роки люди між собою не спілкувались, не ходили один до одного, навіть рідні. До того ж боялись бандитів, які розгулювали по селі. Ще в період колективізації церкву в селі закрили, з неї зробили клуб, потім склад. По селі їздили підводи, заглядали в кожну хату і забирали померлих і навіть тих, які ще дихали. На цвинтарі було п’ять ям і їх туди кидали…

В нас у сім’ї всі запаси, які були, закінчились, ще й обікрали. Мама ходила в Умань, міняла одяг, який ще залишився, на маленькі кусочки хліба; також поміняла всі ікони, які були в хаті, і всі вишивки. Одного разу виміняла мама кусочок хліба і по дорозі по кришечці з’їла. Я дуже плакала, що мені не залишилось нічого, мама за це мене прокляла… Мама була дуже доброю і навіть страшно було про таке подумати. Останній раз мама з зятем Григорієм завезла в Умань швейну машинку, але вже нічого не привезла, скоро після цього вона злягла.

Для тих, хто працював в колгоспі, варили затірушку. Це була юшка з різного бур’яну, а в ній плавали де-не-де якісь галушки. Мама вже лежала і не могла ходити сама по ту затірушку, то я ходила за нею, по дорозі додому виловлювала руками галушки і поки дійшла додому, то всі поїла. Мамі давала пити затірушку. Одного разу сусідка виполоскала пляшку з-під молока і дала мені цю воду, я додавала цю воду до затірушки і поїла маму, яка вже не вставала з ліжка.

Пам’ятаю наших найближчих сусідів Павленків. Господар служив дяком в церкві, мав жінку і п’ятеро дітей, вся родина вимерла з голоду. Згадую також, що недалеко від нас жили дві сім’ї, прізвищ не пам’ятаю, в них було багато дітей. Батьки повмирали, а їх мама зі старшими дітьми їли меншеньких дітей. Також на хуторі жила одна німа. Вона ходила по селі зі своєю сестрою, вкрали одну дитину, зварили і з’їли. А на другій дитині вони зловилися, але вже не встигли дитину зварити. Їх десь вивезли з села, не знаю куди.

Я дуже боялася, щоб мама моя не померла і думала, що вона ніколи не помре, але скоро і її забрав голод…

… Пам’ятаю, що я була дуже квола, мала величезний, аж звислий живіт і тоненькі руки і ноги, як палички…

… Мій чоловік Іван Качур родом з Полтавщини, Миргородського району, села Хомутець. Розповідав мені, що в 1929 році батьки його не хотіли іти в колгосп. До них прийшли, забрали все, навіть ліжко і скриню, зняли з хати дах і залишили голих-голісіньких п’ятеро дітей. В голодовку вони нанімались пасти людям худобу, їм давали за це трошки пшона чи ще чогось. Там на полі вони варили собі і їли. …Одного разу, як вони пасли худобу, до них підійшов дуже худий чоловік і попросив поїсти, вони йому дали, він з’їв і тут же на дорозі впав і вмер…

… До останніх років я вірила в справедливість нашої партії і уряду. Весь час була впевнена, що вони не причетні до всіх неподобств, які були в нашому житті, і до наших страждань, а що все творили нечесні люди на місцях без їхнього відома. Пригадую, 1953 рік, коли не стало нашого вождя Й. В. Сталіна, ми всі ридали, заливались слізьми і думали, що сонце перестане світити, настане кінець всьому. Нам здавалось, що це велика трагедія для всього нашого народу.

Зараз у зв’язку зі змінами у нашому житті, я усвідомила, хто був причетний до цього страшного лиха, хто робив це зло і хто повинен відповісти за нього.

Кілька разів я їздила у своє рідне село, де на цвинтарі в цих вузеньких і широких бугорках лежать мої рідні і мої односельчани, в одному з них лежить і моя мама. Ці бугорки ніким не доглянуті, тут нема ні хрестів, ні написів, все забуто. Перший раз, як я їздила, то навишивала салфеток, накупила печива і цукерок і поклала на кожен бугорок, бо в кожному є рідні душі. Останній раз я відвідала могили десь років 5 тому. До бугорків я вже не могла дібратись, бо вони позаростали ожиною, бузком і різними кущами. Таке враження, що всі забули про ті могили і про тих, хто лежить там…[30]

 

Дереча Василь Денисович, 1921 р.н., уродженець с. Глезно Любарського району Житомирської області, мешканець м. Львова:

Тато не хотів іти до колгоспу. За це комуняки-гепеушники в 32 р. розібрали стодолу, забрали двоє коней, середняцький інвентар, з 4-х десятин – 3 десятини поля, … пустили сім’ю по світу. Більшовицькі нишпорки весною 33 р. вигребли з обійстя все чистісінько, навіть насіння. Сім’я – тато, мама, брат 18 р., сестра 15 р. і я, всі працездатні, здорові залишились без всяких продуктів і права на існування.

Їли, що попало: кропиву, лободу, мерзлу картоплю, коріння ригози, яке діставали зі ставка, сушили його і мололи на жорнах. Слава Богу, вижили. З родичів померли з голоду брат мами, дядько Степан і брат 4-х років Іванко. Тітка Марійка ледве ходила опухла, а брат Сергій (9 р.) просив подаяння в млині. Їм допомагав механік, німець Штебнер, який працював у млині. Мама і всі ми не могли спасти свого рідного брата з сином, бо самі нічого не мали. Я перехворів дизентерією, мене не брали до лікарні, бо тоді було не до мене.

В селі багато голодувало других людей. Пам’ятаю тітку Маринку, пухлу, як колода, зі своїм малим, обірваним, худющим сином. А дядько Бондар спас сім’ю, малих діточок [годував] жабами, яких наловив і насолив на зиму і на весну. Так їх прозвали жабоїдниками…

… В Україні було тоді багато хліба. Можна було допомогти людям, уникнути голоду, але держава … вела цілеспрямовану політику на знищення українського селянства.

В так званих торгсінах, де займались грабежем українських селян, була мука, крупи та інші продукти, але за них треба було платити золотими коштовностями.

Голодомор 1933 р. не забутий. Це самий великий злочин проти українського народу, якого не знає людство. Цей злочин обійшовся Україні 10 мільйонами. На превеликий жаль ніхто точно не знає, скільки померло українців в 1933 р., бо ніхто цією бухгалтерією не займався і нікого ця бухгалтерія не цікавила, тому, що ми були колонією, московськими рабами…[31]

 

Кучер Федір Гаврилович, 1923 р.н., уродженець с. В’язівок Городищенського району Черкаської області, мешканець м. Сміли Черкаської Області:

Голодовку 1933 року я пережив у своєму рідному селі В’язівку Городищенського району на Черкащині. Все, що я бачив і чув та зроблені з усього того власні висновки подаю чесно і правдиво, виходячи з інтересів близького моєму серцю багатостраждального, терпеливого і аж надто покірливого селянства.

… До колективізації селяни мали однакову кількість землі на душу сім’ї. Та однакова кількість землі ще не робить однаково заможними людей. Земля требує трудолюбивого господаря. А не всі в однаковій мірі люблять трудитись… Отже, поруч з щирими працелюбами і в тодішньому селі були ледачі.

… У моєму селі тільки на західній половині села од шляху Городище-Шпола було 12 млинів; з них – водяно-турбінний комбінат на два камені з круподеркою та сукновалкою; цей, у минулому панський, млин орендувала група селян; решта млинів, серед них – один водяний, 5 парових і 5 вітряків, а також одна олійниця, були власністю селян…

… Найшлись бажаючі поживитись чужим добром і вони зразу ж, першими кинулись записуватись у колгосп.

Партія зараз же оголосила їх передовою, активною і найсвідомішою частиною селян. З цих “найсвідоміших” зразу ж було утворено так званий комітет незаможних селян, скорчено: “комнезам”... Таким чином, хто нездатний буть ніким, ті раптом стали партійними комнезамівцями…

… Мабуть усі – від Сталіна до неграмотного комнезамівця – не сумнівались, що селянин, власник не краденого, а чесно нажитого майна, без примусу не оддасть його задаром у колгосп, бо те майно є смислом його життя, без нього він – ніхто. А якщо такий селянин буде упиратись, отже він не з нам, а проти нас, цебто він є нашим ворогом! Для таких у більшовиків було готове правило: “Якщо ворог на здається, його знищують”.

Я вчився тоді у першому класі Затопилянської початкової школи. Зі мною вчилась дівчинка Ніна, дочка Андрія Костенка, об’явленого куркулем… Виконавець прийшов у школу і сказав завідуючому школи Коваленку, щоб той відпустив з уроків дітей Костенка, бо їх разом з батьками зараз же будуть вивозити з села. Крім Ніни, у третьому класі з моїм старшим братом Йосипом вчивсь Ніни брат Іван. Дома у їх була шістнадцятирічна сестра Ольга. Всю сім’ю було вивезено у Сибір, і ніхто ніколи не чув ніякої звістки про неї. Дворище і хату Костенка зайняли під колгоспну бригаду.

На тій же, західній половині села всього було вигнано із хат біля 20 сімей… Серед вигнаних з хат, крім згаданого Костенка були сім’ї на прізвища Килимник, Миколенко, Бондар, Гардовий, Пластун, Лебединець, Третяк, Благовісний, та по-вуличному: Хикало, Панасенко, Ютка. Крім цих – ще 6 сімей, невідомих мені ні на прізвище, ні по-вуличному; в числі цих шести – сім’я попа.

… Постишева, посланого Сталіним в Україну для викачки зерна, партійна преса і вся партійна нечисть – усно – прославляла, як партійного вождя. Не пам’ятаю, щоб з ім’ям Сталіна партійні носились так, як з ім’ям Постишева. Що ж до перевиконання планів, поставлених партією у ті часи, то воно проводилось не формально, без окозамилювання начальству, як було пізніше, а з фанатичною наполегливістю, і комуністи вивезли все зерно з колгоспів…

… На Вільшанському Шляху ця ж зграя явилась до одноосібника Третяка. Батька дома не було, не було й матері і активісти пристали до єдиного у дворі, 12-ти літнього хлопця, щоб показав, де заховане зерно. Він нічого не знав. Навпроти двору під шляхом була калюжа дощової води. Вони притягли Ілька до калюжі, вкинули в неї, обступили кругом і не дають вилізти. Хлопець з плачем вибирається, а його відштовхують назад. Заштовхали, поки він упав. Тоді один з них скочив на Ілька, потоптавсь, поки він захлинувсь багнюкою, покинули утопленого і пішли далі. За такі дикі безчинства винних не судили, бо вони, як твердила партія, вели справедливу боротьбу з класовим ворогом, а якщо ворог не здається, його знищують.

… Для пошуків зерна шукачі мали в руках металеві щупи – залізні прути з кільцевою ручкою уверху і ключкою унизу. Ключка не відхилена од прута, як та, яклю скубуть солому, а зрізана уверху, а на зрізі – ямка, глибиною в сантиметр. Щупами перещупували увесь город, усі підозрілі місця. Загнав щуп у землю і виймає назад. Якщо натрапив на зерно, чи на що інше, воно зачерпується заглибиною тієї ключки.

…За весь час “розкуркулювання ” і грабежів селян комуністами, я ні одного разу не чув про те, що хтось десь із селян чинив їм опір, як про це писали у книжках партійні письменники – про “куркульські банди”, що вбивали “правдивих” комнезамівців з обрізів і тому подібне. Можливо, десь це й було, але не у В’язівку…

Щоб протягти довше зерно і картоплю, батько ходив у ліс за жолудями. Та нашукав усього кілограмів два: люди уже їх визбирали… Незадовго після того батько приніс із ставу шість штук жаб і сказав: “Нема вже й жаб, виловили”…

… Пишучи ці спогади до 60-річчя голодомору, я почув по обласному радіо про те, що не було відомостей щодо людоїдства на Черкащині. А я ніколи не сумнівався, що воно було. Уже весною 1933 року ходили чутки, що у Городищі продавались ковбаси з людського м’яса. А вже літом я чув з розмови батька з матір’ю про те, що у селі хтось зайшов в одну з хат і побачив мертву матір з відрізаною литкою, а дочка саме варила ту литку в печі. Першого вересня, коли ми прийшли в школу, Гаврило Павлович ситав у дітей: “А чого ж не прийшов Коршак?” Один з дітей відповів: “Його нема: він пішов до сусідів, а вони зарізали його косою і з’їли!” Почувши це, всі промовчали, ні учитель, ні учні не здивувались…

… Сам же Олександр Мартинович голодовки не пам’ятає, але сказав: “Чув од батька, що сусідка Кравчиха в голодовку поїла своїх дітей і сама померла.”

… Виясняючи факти людоїдства на Смілянщині, я почув: од Марії Григорівни Сумської, вчительки-пенсіонерки, родом з села Великої Яблунівки: “У В. Яблунівці є дві сестри, що бачили і розповідали мені, як водили по селу напоказ людям жінку з підвішеною на шиї головою зарізаної і з’їденої нею своєї дитини.” Од Миколи Даниловича Натальченка, директора 2-ї Смілянської середньої школи: “У своєму селі Сунках я знаю сім’ї, у котрих у голодовку їли одне одного, але ніхто з них не вижив.” Од пенсіонера Володимира Трушкіна: “Я бачив у центрі Сміли попід тинами багато мертвих од голоду селян.” Од Василя Яковича Волошина, вахтового механічного заводу, родом з Кам’янського району: “У Кам’янці трупами померлих од голоду годували свиней на свинофермі. А коли про це заговорили люди, кагебісти постріляли причетних до цієї справи.”

… Селяни між собою сміялися і з комунізму, і з партії, і з Сталіна, розповідаючи анекдоти. Ось деякі з них:

1. Старець схотів дізнатися, що то воно за обіщаний більшовиками комунізм. Побув у багатьох посадових осіб, і ніхто не міг йому роз’яснить. Добрався з торбою на плечах і до Калініна. І той не зміг йому дохідливо розтлумачить. Старець добрався аж до Сталіна. Той став роз’яснювать незрозумілими для старця словами більшовицької науки. Не доходить неграмотному старцеві. Щоб довести йому на прикладі, Сталін зняв з його плечей торбу і пояснив: “Ось бач, зараз ти ходиш один з торбою, а при комунізмі усі ходитимуть з торбами.” Тут старець зрозумів і пішов розказувать людям правду.

2. Болить і болить голова у партійця. Він - до лікаря. Той пояснив: у голові нарив, треба робить операцію. Партієць погодивсь. Підчас операції вийняли мозок і поклали у ночви. Поки вичищали череп, десь узялась свиня і з’їла мозок. Лікар злякався, що робить? Безмозкий почув, що сталось, та й каже: “Ріжте свиню і вставте мені її мозок! Це не біда: я – член партії, отже проживу й свинячим розумом!”

3. Надоїло дядькові працювать у колгоспі за трудодні, рішив він виїхать за кордон. Почав шукать на це дозволу – ніхто не дає. Добравсь він аж до Сталіна, той питає: “Що тебе цікавить за кордоном?” “Шукаю, де краще жить”, – відповів дядько. “Там краще, де нас нема”, - сказав Сталін. “То я ж туди й хочу, де вас нема“, - пояснив дядько.

… Проклятою народом була колишня кріпосна система.”[32]

 


 


[1] ДАЛО, ф.110, оп.3, спр.1570, арк.20

[2] Виділено авторам-упорядниками.

[3] ДАЛО, ф.11, оп.29, спр.6531, арк.19-19 зв.

[4] Виділено авторами-упорядниками.

[5] ДАЛО, ф.11, оп.29, спр.6531, арк.16 зв.

[6] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.2-4

[7] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.5-9

[8] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.15-18

[9] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.19-23

[10] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.28-33

[11] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.36-43

[12] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.66-67 (з допису С. Королишина у газеті “Гомін волі” за 19.06.1993 р.), 73-75

[13] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.76-78

[14] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.90-95

[15] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.100-103

[16] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.107-108, 108 зв.

[17] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.129-133

[18] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.137-140

[19] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.142-146

[20] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.1-5

[21] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.20-21

[22] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.25-43

[23] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.44-46

[24] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.47-49

[25] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.58-59

[26] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.60, 63-66

[27] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.74-85

[28] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.90-92

[29] Запис зроблено 22-24.11.1993 р.

[30] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.93-105

[31] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.106-108

[32] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.111-152

випадковий матеріал
Закон України від 21 вересня 1994 р. “Про внесення змін і доповнень до Конституції України